Вона взагалі не мала б вийти в Україні у нинішні важкі часи. Тому що про дисидентів, тому що переклад із російської, тому що вірші, тим більше верлібром, ще кілька есеїв. Тобто нічого такого, що чіпляло б. Хіба що ім’я автора: Ігор Померанцев, знайомий за програмами радіо «Свобода» та останнім часом своїми артистичними колонками у Тижні. Може, хтось згадає його попередні книжки, видані в Росії, особливо «Червоне сухе» – типові висловлювання життєрадісного естета і космополіта. Нова книжка, що вийшла українською у видавництві «Гра­­­ні-Т», може відгукнутися тільки в тих, хто не лише жив у 1960–1970-ті, а й не хоче забувати про цей період безчасся. Тут є велика проблема: тема українських дисидентів цікавить невелике коло ангажованих читачів, суспільство ж до неї байдуже. Так само й у ширшому сенсі: мало кого по-справжньому цікавить епо­­ха застою в Україні, хоча саме в ній треба шукати коріння всіх нинішніх хвороб: і моральний релятивізм, і відсутність ідеалів, і побутову ненажерливість, і прозорі комсо­­мольсь­­ко-каґебістські очі нинішньої еліти. Щоб привернути увагу сучасного українця до колізій часів Щербицького, потрібен саме такий, певною мірою сторонній свідок: росіянин, котрий народився в Саратові, ріс у Чернівцях, а потім перетнувся з київськими дисидентами. Чому його надовго не посадили, не є загадкою: республіканський КҐБ був «за­­точений» на дві цілі: а) «українських буржуазних націо­­налістів» і б) «сіоністів». Інші об’єкти для них не те що не існували, але за них орденів не давали. Померанцев щасливо прослизнув між жорнами і врятувався в еміграції. Можливо, серед іншого, щоб виконати цю свою місію свідка. Спершу перед міжнародними правозахисними організація­­ми, потім уже перед нами. Логічне запитання: навіщо перекладати сьогодні російські тексти, адже ми всі нібито білінгви? Відповідь дав ще тоді, у 1970-ті, Іван Світличний – саме він, перебуваючи на зоні в Мордовії, переклав українською два померанцевські вірші, пославши в майбутнє чіткий сигнал: це потрібно. Решту роботи виконали вже тепер Іван Андрусяк і сама видавчиня Діана Клочко. На читача чекають пев­­ні зусилля: в тексті фігурують якийсь Іван, якась Надія, якийсь Іосіф, якийсь Гелій, якийсь Євген. Треба зануритися в епоху, щоби вирахувати, що йдеться про Світличних, про Зісельса, про Снєгірьова, про Сверстюка. Таке оточення. Не сказати: просто пощастило, адже більшість сучасників робили все, щоби від такого щастя триматися якнайдалі. Коло спілкування Померанцева – і доля, і його особистий вибір. Щоб остаточно переконатися, що зусилля й жертви українських сімдесятників бу­­ли не марними, недостатньо себе заспокоїти: мовляв, па­­м’ятник їм – існування незалежної України. Непогано було б, щоби нинішні українці згадували не лише окремі імена героїв, а й те липуче застійне повітря, де так важко було бути сміливим, гідним, розкутим, веселим. Ця книжка передусім саме про повітря. Постаті героїв у переказі завжди виглядають дещо штуч­­ними. Інколи нецікавими. Інколи навіть непривабливими. Тим більше цих героїв. Померанцев сам каже: «Дисиденти були важкими людьми». Потрібен справжній талант, щоби повернути сучасникам і нащадкам їхні теплі обличчя, вмонтовані в холодну, огидну епоху.

До речі, в Росії оригіналу так і не видали. Не на часі.

Ілько Майдачевський