Просто людина зі смаком. А смак – це завжди одкровення. Ідея поетичного фестивалю Meridian Czernowitz, який відбувся 3-5 вересня в Чернівцях, належить саме йому. Й ідея ця з гарним смаком, народжена вправним «кухарем». Фестиваль зібрав поетів з Німеччини, Австрії, Швейцарії і , звісно, України ( Андрухович, Жадан, Лишега, Білоцерковець, молоді імена). Тож над чернівецькою бруківкою знов зазвучала багатомовна суміш, як це було колись. А зустріч з Європою стала не віртуальною, а наочною. Детальніше про це – в інтерв’ю ZAXID.NET із Померанцевим.

– У стародавньому Китаї посадовці перед тим, як отримати посаду, мали пройти іспит зі складання віршів. Чи підтримали б ви таку ініціативу щодо українських чи європейських посадовців?

– Мені сказав представник чернівецької мерії, що у них особливий конкурс для двірників на вул. Кобилянської.  В чому ж вимоги цього тесту... по-перше, двірник має знати не менше трьох мов,  по-друге, він повинен у разі потреби надати медичну допомогу, по-третє, він має провести екскурсію. І люди хочуть отримати цю посаду, вони борються за неї. Це вражає, якимось чином повертаються старі дисидентські часи, коли двірниками та опалювачами працювали поети. Гадаю, сучасні поети могли б претендувати на посаду двірника на вул. Кобилянської.

Щодо високих посадовців, то йдеться ж не просто про тест, а про таке велике поняття як культура, частиною якого є політика. А зовсім не навпаки. Політика – це частина культури. А культура, як ми бачимо, у замороженому, навіть відмороженому стані. Ну і політика буде такою.  Тобто річ не в якомусь іспиті. А в тому, як культура країни взагалі  витримає тест. Тест на сучасність насамперед.

– Ви переважно живете ТАМ. Коли ви приїжджаєте в Україну, які у вас відчуття з приводу того, що відбувається? Ви сповнені райдужних надій, не дуже райдужних чи, навпаки, вас все це дратує?

– І там все по-різному, все залежить від країни.  Ми часто вживаємо слово “Захід”, це саме “ТАМ”, але Заходу як такого насправді  немає, між Італією і Швецією величезна різниця, лише супермаркети однакові. Усе різне: темперамент, культура, мова. Захід – це поліфонія, там всі різні. І в цьому сенс Заходу – дозволити залишитися собою. Захід – це метафора, про це не варто забувати. У мене будинок у Лондоні, там живе моя родина. Але сам я живу в Празі вже п’ятнадцять років. І можу поділитися своїми спостереженнями. Коли я приїхав до Праги, у мене було відчуття післявоєнного міста. Це було обшарпане місто з тьмяними очима, із захриплими голосами. Ось минуло п’ятнадцять років. Великий прогрес очевидний. Місто стало потужним туристичним центром, і це великий внесок у бюджет. До міста і його бюджету ставляться розумно і раціонально.

Я часто приїжджаю в Україну і бачу прогрес, але він не є очевидним. Все рухається із швидкістю черепахи, хоча рухається. Звісно, мені хотілося б, щоб це була швидкість антилопи чи страуса. Поряд Польща, в яку українці приїжджають і заздрять. Там інша швидкість прогресу. Англійці ж, коли приїжджають у Польщу, розводять руками, для них це поки що країна «другого світу». Тобто багато чого ще залежить від оптики. А в моєму випадку – і від емоцій. Я небайдужий до того, що відбувається в Україні. І мені боляче, що черепахи в цій країні диктують стандарти швидкості розвитку.  Очевидно, інших нема. Але все ж таки рух є. 

– Чим ви керувалися, коли запрошували поетів?

– Для мене  було важливо, щоб у Чернівцях звучала німецька мова – в місті, де колись вона була рідною. Щоб звучали німецькі вірші в місті, де колись кожен другий юнак писав вірші. Серед запрошених німецькомовних поетів є і дуже відомі в Німеччині, лауреати престижних премій, і не такі вже відомі постаті. До речі, скажу, що мені здалося, що менш відомі виступали з більшим куражем, ентузіазмом. Так буває нерідко. Взагалі, на мою думку, не варто ганятися за тими, хто почувається мало не в статусі кінозірки. Як правило, це нічого не додає фестивалю. 

На жаль, поезію насправді не можна перекласти. Можна передати розмір, інтонацію. Але неможливо перекласти нерв. Кожен читач, український, російський, німецький, відчуває зовсім інше щастя, читаючи поезію. У кожної поезії свій нерв. Наприклад нерв німецької – пошук свободи в рамках жорсткої німецької граматики.  Чемпіоном цього пошуку був Рільке. Читаючи Рільке, забуваєш, яка це жорстка, вимоглива граматика, як вона викручує руки поету.  Щодо української поезії, гадаю, що в ній і вижила українська мова. А як би вона інакше вижила? Тільки в бубонінні віршів, які передавали з покоління в покоління.  Цей нерв неможливо перекласти.  

Але тим не менш, поезію варто перекладати. Це розширює горизонти.

Крім того, мене хвилює драматична постать перекладача як давньогрецького приреченого героя.

– Читав вашу повість “Читаючи Фолкнера”, мені здалося, що там дуже правильно передана чернівецька інтонація. Принаймні, незважаючи на вікову різницю, мені здалося, що я чув цю музику в юності й дитинстві. Що таке “чернівецька інтонація”?

– Ви дуже правильно інтуїтивно вибрали слово “музика”. Кілька відомих німців називали архітектуру “застиглою музикою”. І ви, і я в дитинстві ходили навколо музикальної архітектури Чернівців. Це модерністська архітектура, архітектура курватур, яка може далеко завести чуттєвих юнаків. Але є ще одна властивість – чернівецька.  В цьому сенс провінції. Мені здається, що все суб’єктивне, те, що ми називаємо модерністською літературою, воно, як правило, народжується в провінції: це може бути Трієст, може бути Дублін, але це можуть бути і Чернівці. Я колись над цим серйозно думав.

Мій старший друг – чудовий поет Давид Самойлов вів щоденники. Я в нього бував часто. І  в цих щоденниках є зауваження: “Приїжджав Ігор Померанцев. Зовсім біла людина. Але чому провінціалів так тягне до модернізму?”.

І я думав: чому? Тому що законодавцем класичного стилю є столиці. Можливо, Москва, Петербург. І що залишається провінціалам? За виразом Достоєвського: полірувати кров. І я думаю, шерех цього процесу полірування крові і є сенс чернівецької поезії. Так що ви також жертва обставин, або чемпіон обставин.

Хоча, зрештою, ті ж провінціали перемогли: той же Джойс чи Фолкнер. Це не означає, що вони витіснили столичних, проте багато з них мали великі перемоги. Тож продовжимо полірувати кров.

– Нещодавно читав “ Радянську Буковину” за 1960 рік, знайшов там статтю вашого батька. До речі, вона мені сподобалася.

–        Неймовірно.

 – З журналістської точки зору вона непогана. Ваш батько пише про те, що спуск вул. Богдана Хмельницького на Рошу в жахливому стані, важко ходити, не те що їхати. Минуло півстоліття, але той спуск у тому ж стані.

–        (сміється) Життя пройшло даремно.

 – Отже, чи можна поміркувати з цього приводу про корисність слова.

– Ніякої корисності. Якщо ми говоримо про художні тексти. Ніякої корисності нема. Ось Толстой казав, що поезія – це те саме, що орати землю плугом і при цьому пританцьовувати. Тільки його це обурювало, а я вважаю, що це такий досить авангардистський танець орача. Я приймаю цю формулу Толстого. Але вважаю, що це здорово, що це балет такий авангардний. Орач-танцівник. Ніякої корисності.

 – Це звучить веселіше, аніж просто орач.

– Так. Принаймні це вже мистецтво. Нещодавно з’явилася нова ґлобалістська мова – ґлобіш. Це англійська мова без складних конструкцій з лексичним запасом 1400 слів. Нею спілкуються підприємці, промисловці, фінансисти, неанглійці. Араб з Саудівської Аравії може порозумітися з швейцарським фінансистом. Це абсолютно висушена мова: жодної поезії нею написати не можна. Але вона дуже корисна.

Уявити мову без поезії?... Нібито мало читачів поезії в будь-якій країні. Але це, як залишити мову без душі. Хоча і сама душа – непевне визначення. От позбавити мову душі. Що ж буде? Ну, це як форма дальтонізму, авітаміноз якийсь...

Я живу в Празі у квартирі, вікна якої виходять на реанімацію. Це дуже хороше місце для поета, хороший пункт для спостережень. Коли у лікарні забувають опустити жалюзі,  я можу бачити, як рятують людей. Які це колосальні, героїчні зусилля медиків. Мені здається, що поезія займається приблизно тим самим. Вона рятує душу мови.

 – У російській, слов’янській традиції прийнято вважати, що істина приходить через страждання, Ваша творчість просякнута певним гедонізмом. Принаймні виникає думка, що істина у вині.

– Коли мене затримало київське КДБ, вони звинувачували мене у дисидентстві. Хай це визначення залишається на їхньому сумлінні. Я так не вважав. Адже тільки божевільний може вважати себе відщепенцем. Але згодом я зрозумів, що, можливо, вони праві. Мені подобається бути на узбіччі.  Мені до душі винне узбіччя в контексті горілчаної культури. Є в сільському господарстві таке поняття “чорний пар”, коли якусь ділянку поля не засівають, щоб вона відпочила. Я шукаю таку ділянку в літературі, не використану іншими письменниками.  Можливо, у мене дуже розвинуте літературне “его”. Мені хочеться зробити щось своє, по-своєму.

Є ділянка духо-підйомної російської літератури. Вона мені не чужа. Я із задоволенням читаю Достоєвського. Але... Мені хочеться зробити своє. Те, що збігається з моєю природою.  Мій батько з Одеси, і його родина також. Одеса – це бухта Чорного моря. Значною мірою це Середземномор’я. Я, до речі, і Буковину вважаю далеким Середземномор’ям. І це визначає інстинкти, чуттєве проживання життя. Слухайте, Буковина – багатий край. Це ж не Забайкалля... Стільки ароматів, відтінків, насиченість фарб. Ну треба бути сліпим, щоб цього не побачити, не відчути. Бродський каже про те, що він пише бляклими словами. Хоча він створює з них поетичну тканину. Але він  балтійський поет, і такі там народжуються слова. Я – поет середземноморський.

Я не думаю, що чуттєвий світ потребує виправдань. І вважаю, що греки були мудрими. Тому що у них були боги усіляких видів чуттєвості, врожаю, того ж вина. А християнство дещо звузило себе, воно займалося возгонкою духовності... Іноді мені здається, що грецьке сприйняття...

– Здоровіше...

– Мені воно ближче.

– Це ви обережно так говорите...

– Ні, бачте, я прекрасно усвідомлюю, що працюю в християнській культурі. І ціную її. Але, очевидно, працюю не тільки на винному узбіччі горілчаної культури, але працюю в християнській культурі з видом на язичництво.

– Фестиваль вже майже минув. Чи зроблені вже якісь висновки, чи є плани? 

– Є плани, є амбіції і бажання. Крім того, є якісь прагматичні міркування. Ви знаєте, українських письменників підтримують у Німеччині. Вони отримують гранти, стипендії.  Гадаю, треба бути якоюсь мірою вдячним.

Я щасливий, що ми запросили німецьких письменників з німецькомовних країн, це означає, що ми не ходимо з простягнутою рукою. Що ми також можемо зробити великодушний жест. Гадаю, це взагалі перший фестиваль в Україні, коли іноземним письменникам оплатили дорогу, заплатили гонорари. Це означає, що Україна може зібратися силами. Хоч іноді не простягати руку, а обмінятися рукостисканням. Це важливо психологічно. Це позбавляє комплексів.

Крім того, німці, австрійці, які приїхали сюди... Це величезний кайф для них. Для них це місто з аурою. Це така Атлантида, наймодніше місто в німецькомовних країнах вже протягом півстоліття. Є здивування, чому ж на цьому невеличкому просторі працювало так багато обдарованих австрійських письменників. Причому йдеться не тільки про письменників єврейського походження.  Тут працювали Георг Дроздовський, фон Реццорі. Це був маленький світ дуже високої щільності культури і мов. І в Німеччині це знають. Гадаю, це найвмотивованіший літературний фестиваль в Україні взагалі. Сюди приїжджав кореспондент “Нью-Йорк Таймс”. Коли ми домовлялися, він написав мені листа про те, що тут є своя драма. Адже ніхто в Україні жодного поняття не має, хто такий Целан. Я йому сказав: не сподівайся, є пам’ятник, є меморіальна дошка, Целана знає багато українських інтелектуалів. Він дуже засмутився. Зникав драматизм. Тим не менше, він зробив записи, щоправда, ця передача прозвучить на  Бі-Бі-Сі.

Довідка ZAXID.NET

Ігор Померанцев народився у Саратові. В Чернівцях закінчив школу і факультет романо-германської філології Чернівецького університету (1970). Вчителював у карпатському Селятині, працював у Києві в патентному бюро. Перші публікації в журналі «Смєна» у сімдесятих роках. В 1978 через утиски КДБ  був змушений емігрувати з СРСР разом з жінкою і 10-місячним сином - спочатку в ФРН, а згодом в Великобританію. Зараз живе в Чехії. Працює радіожурналістом  на "Радіо Свобода", редактор і ведучий програми « Повєрх барьєров».   Рідною мовою вважає російську, але саме українській дякує за відчуття коренів.