Він завжди прагнув просвітлення для свого обікраденого на правдиву історію народу. Торуючи складний шлях, цілеспрямовано і невтомно письменник долучався кожною своєю працею до укріплення національного дискурсу. Так, це про Івана Франка, але тією ж мірою і про Степана Процюка. Як видається, вийшов напрочуд гармонійний письменницький симбіоз: один будівничий національного буття майстерно нагадав світові й українству про подвиг іншого.

Роман Степана Процюка «Руки і сльози» про Івана Франка переконливо доводить, що тонке відчуття письменницької природи одного з найвеличніших українських митців можливе за умови суголосності поглядів і переконань, а також розуміння власної місії і значеннєвості у житті нації. «Руки і сльози» –  це роман про фаталізм долі й мінливість фортуни, перемоги та невдачі, здобутки й утрати українського Мойсея, який, як і рівновелика йому Леся Українка, сontra spem speroна щасливу долю українського народу.

Своїми біографічними романами, яких у Степана Процюка за кілька десятиліть невтомної письменницької праці назбиралося чимало, – «Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника», «Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка», «Чорне яблуко. Роман про Архипа Тесленка», «Місяцю, місяцю. Роман про Григора Тютюнника» – він як національнозорієнтований письменник активно долучається до творення української культури, гідно продовжуючи високу місію своїх попередників. 

Степан Процюк укотре романом «Руки і сльози» доводить свою майстерність дістатися словом найпотаємніших глибин душі. Йому напрочуд гармонійно вдається балансувати між фактом, біографемами і силою письменницької фантазії. Степанові Процюку вдалося зобразити силу душевної стійкості та витривалості Мойсея української літератури, якого з усіх сил нищили морально й психологічно. «Прообраз національного провідника» правдиво змодельований системою цінностей, здобутків та орієнтирів Івана Франка, який, попри програші на виборах, провал наукової карʼєри, складнощі у зближенні з людьми, душевні муки, болісну памʼять утрат, марні сподівання на щастя-долю, все ж жив передусім літературною творчістю, віддано офіруючи їй своє життя й здоровʼя. Воістину Мойсей, який «мусив бути провідником після акту жертвопринесення».

 Моделюючи образ Івана Франка, Степан Процюк не ідеалізує його, але й не принижує його величі, часом витримано оголюючи біографічні факти. Делікатно художньо представляючи тему взаємин із жіноцтвом, автор не наділяє Івана Франка рисами Дон Жуана, як і не витворює з нього святенника. Із жіноцтвом у романі повʼязано чимало душевних мук, терзань і навіть майстерно замаскованих автором травм, утім, як видається, великий Франко був одержимий передусім літературою. Хоч як парадоксально це не звучить, але саме літературозалежність / літературоцентричність сформувала чи не найбільшу травму життя генія української культури, який понад усе «завжди хотів бути лише письменником».

Чимало тонких інтимних та особистих граней осмислення Івана Франка закладено у романі: фаталізм ролі Ольг у його житті, дражливість релігійного питання, важкий характер, прямота і чесність, психотично-галюцинаційний вимір присмерку життєвого шляху.

Магістрально у романі звучить тема щастя для письменника, який одержимо жив літературою і для літератури. Це ж бо він – великий геній, Мойсей української культури – гостро відчував потребу любити-кохати навзаєм, бути почутим і гідно оціненим (утім, не прагнучи почестей чи колінкування), вижити із себе свою самоту любовʼю і творчістю. Натомість з роками лише розчаровувався у коханні-любові, друзях, колегах, політичних уподобаннях, невтішно занурюючись у свої печалі й болі, що їх автор закодував у назві твору – «Руки і сльози». Назва роману-біографії метафорично означує ваготу письменницького існування, адже, як зауважує Степан Процюк, не лише «вдома було справжнє пекло. Пекло було всередині тіла».

Напрочуд делікатно, не переходячи меж уживання у свого персонажа, Степан Процюк закцентував і на депресивних розладах, і пригніченні та відчаї, і на конфліктах, що нуртували зсередини, утворюючи величезний «розріз між тим, що може, вміє і віддає цей диво-письменник для свого краю, і тим, що він отримує, як людина». Ці відвертості не перевантажують текст роману, навпаки, радше наповнюють його пафосом сповідальності, зближуючи з читачем українського духовного провідника з його вадами й муками душі, поразками й невдачами, болями й турботами. Попри майстерно змодельовані складні аспекти перевтомленої душі Івана Франка, все ж оптимістичного звучання набуває надія на прийдешнє України, спроможної гідно оцінити свого Провідника як визнаний національний бренд, квінтесенцію таланту й незламності.