Після виходу книги рецензій та статей знаного літературного критика Ігоря Котика «Про перетворення тіла на слово» мені випала честь двічі модерувати її презентацію. І щоразу виринало запитання, якою ж має бути сучасна платформа для функціонування літературної критики, наскільки сприятливий час для розвитку цього жанру в Україні, де і як ефективніше створювати дискурсивне поле для сучасного літературного процесу. Авторські збірники критики дуже зрідка з’являються на книжковому ринку, а проте вони акумулюють розпорошені по різних виданнях та інтернет-ресурсах публікації, дозволяють вдумливе читання в ретроспективі, можливу переоцінку тієї чи іншої книги з дистанції часу. 2011 року Інститут Івана Франка підготував до друку колективне видання «Критика прози»[1], яке виправдало читацькі очікування й показало ефективність таких збірників. Тож першу спробу об’єднання літературно-критичних публікацій Ігоря Котика в книжкове видання зроблено 2017 року — у видавництві «БукРі» вийшла електронна книга «Про перетворення тіла на слово»[2]. І врешті 2019 року відбулося перетворення слова на тіло — тримаємо в руках друковану книжку зручного для читання формату, доступну в бібліотеках та книготорговельній мережі.

Хронологічно книга об’єднує критичні матеріали за десятиліття зрізу літпроцесу — від 2009 до 2019 років. Аналіз публікацій критика відображає основні ресурси для комунікації з потенційними читачами на літературні теми книжки — це інтернет-видання «Бувоїд», «ЛітАкцент», «Збруч», періодичні видання «Дніпро», «Кур’єр Кривбасу, «Український журнал», «Дивослово», «Педагогічна думка» та інші, є також републікації статей з неперіодичних видань. 

Упорядковуючи книжкове видання, автор обрав жанровий принцип — розпочинаючи від аналізу поезії, далі значно більший за обсягом й кількістю аналізованих книг умовний розділ досліджень художньої прози та врешті художньо-документальної літератури. За авторським задумом, окресленим у вступному слові, переходом зі світу метафізичного (поетичного) до більш предметно-чуттєвого (прозового) мала бути рецензія на книгу про сновидіння (антологія «Сновиди»). Проте цим вододілом у книзі все ж є постать Юрія Тарнавського: дві статті, присвячені його творчості — літературний портрет поета Тарнавського та рецензія на книжку його нехудожньої прози «Квіти хворому» — розводять цю збірку критичних статей по різні береги літературної ріки. Модерніст Тарнавський як «улюблений поет» (с. 116), «найпослідовніший реформатор української поезії ХХ століття» (с. 80), есеїст і драматург, він є також співрозмовником для автора книги. Зрештою, поезія Юрія Тарнавського свого часу була об’єктом наукових дисертаційних пошуків Ігоря Котика, йому ж і присвячено монографію[3], і досі кожна нова книга Юрія Тарнавського потрапляє в дослідницьке поле критика. Розлогий літературний портрет Ю. Тарнавського акцентований на поетичній творчості і зорієнтований на широке коло словесників освітянського поля — напевно, одна із найбільш вартих для ознайомлення з творчістю цього письменника статей за останні роки. 

Умовний третій розділ книги складають тексти-огляди есеїстики, мемуаристики та інших межових жанрів сучасної літератури. Коротке вступне слово автора служить навігацією по книзі, заміщує відсутню структуру та об’єднання в розділи, зорієнтовує в тематичних та жанрових домінантах книжки. 

Вже перший текст про поезію Богдана Задури задає наскрізну думку в аналізі поетичних текстів критика: «За останні сто — сто п’ятдесят років поезія зазнала величезних змін. Різниця між поезією, якою вона була до Рембо, і поезією, якою вона є тепер, настільки велика, що було б, може, й не зайве вигадати якийсь інший термін на позначення тої другої» (с. 11). Аналізуючи книги поезії останнього десятиліття, Ігор Котик шукає «тектонічні зсуви в українській поезії» (с. 11), критик пропонує рецензії на етапні збірки Олександра Ірванця, Павла Коробчука, Віктора Неборака, Тараса Федюка, Наталки Білоцерківець, Василя Карп’юка, Юлії Мусаковської, Богдана Бойчука, Василя Слапчука, Олександра Фразе-Фразенка, двох збірок Віталія Бориспольця та ін. В об’єктиві критика також перекладна поезія: збірки польських поетів Богдана Задури та Тадеуша Домбровського, а також антологія сучасної шведської поезії «18 поетів із Гетеборга». Поетична частина книги І. Котика переважно дослідницька — це проблемні чи аналітичні статті, зорієнтовані на дискусійне обговорення та обізнаного читача. Тут часто натрапляємо на роздуми, що таке сучасна поезія, які її визначення, якою вона є в Україні, якою в інших країнах, як змінилася поетична мова за останні понад сто років і як трансформується поетична форма, як ми втрачаємо мелодію поезії при перекладі тощо. Кого цікавить ця проблема — раджу почитати статтю «Про теніс без сітки і лопату, яка керує рукою». Критики теж свого роду літописці літературного процесу, навіть якщо не ставлять собі такої мети. Давній жанр оглядів літературних новинок за рік сьогодні також є досить актуальним, хоча виокремити знакові книги в асортименті сучасних видань значно складніше передусім з огляду на їхню кількість щороку. Жанр такого огляду пропонує автор збірки на прикладі найбільш помітних і важливих поетичних збірок 2012 року.

Об’ємний розділ прози у збірці засвідчує водночас і тенденцію сучасного літературного процесу із прагненням нового слова в романістиці й потребою літкритика відстежувати новинки книжкових видань прози, рефлектувати, мати свій голос в оцінці. З видань прозових книг за останнє десятиліття під критичне перо Ігоря Котика потрапили «Ворошиловград» Сергія Жадана, «Травам не можна помирати» Степана Процюка, «Дім у Бейтінґ Голлов» Василя Махна, «Duty Free» Оксани Форостини, «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук, «Танґо смерті» Юрія Винничука та інші. Розмова про прозу теж має свої магістральні теми, у пошуках симптомів доби, тенденцій, спільності й новаторства. Проблемним є питання про «дискредитацію жанру оповідання» (с. 274) і його повернення в канон. Наскрізними є пошуки мотивів втечі (Володимир Діброва, Людмила Таран, Олексій Чупа) і повернення (Сергій Жадан, Олександр Клименко, Анатолій Дністровий, Володимир Єрмоленко). Суспільно-політичні реалії сучасної України зумовили осмислення теми російсько-української війниі її рефлексії в літературі, вони подекуди розширені до теми війни узагалі чи осмислення війни в Афганістані (зокрема у творах Василя Слапчука), пережиття сучасних подій в авторів східної України (Володимир Рафєєнко, Люба Якимчук, Сергій Жадан та інші) чи окреслені рефлексіями щодо подій на Сході у творах галицьких авторів (Тарас Прохасько, Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Олег Криштопа, Борис Гуменюк та інші). 

Жанрова проза є теж в об’єктиві рецензента — серед таких оглядів психологічні детективи(романи «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко і «За чверть десята» Юрія Макарова), фантастичні романи («Далекий простір» Ярослава Мельника, «Хронос» Тараса Антиповича) та ін. 

Розбавляє український контекст аналізованих книг еміграційна література, яка зазвичай потрапляє в коло читання українців епізодично й несистемно. І водночас оприявнює авторів, за творчістю яких стежить літературний критик, чиї нові книги потрапляють у поле його зору і дослідницьких зацікавлень, кого хоче ввести в ширший читацький та дослідницький дискурс. Еміграційний сюжет критичних розвідок творять огляди творів Юрія Тарнавського, Ярослава Мельника, Василя Махна.

Поодиноко та епізодично з’являються рецензії на перекладні прозові книги, розпорошені поміж іншими текстами тематично, серед них знакові переклади книг «Ладанові дерева» Левона Хечояна, «Шум часу» Джуліана Барнза, «Покора» Мішеля Уельбека, мемуари Пола Каланіті «Коли подих стає повітрям». 

Есеїстика значно рідше потрапляє в читацьке інформаційне поле й інколи потребує особливої уваги з боку дослідників, аби акцентувати на важливих ідеях й думках. Серед есеїстичних книг Ігор Котик обрав важливі видання останніх років — «З мапи книг і людей» Оксани Забужко, «Морквяний лід» Андрія Бондара, «Рубали ліс» Лариси Крушельницької, «Квіти хворому» Юрія Тарнавського та ін.

Крізь аналіз сучасних творів палімпсестно проступає широка літературна ерудиція критика, вміння бачити поза межами самих текстів історію розвитку літератури, перегуки, зіставлення, спроможність творів дорівнятися до собі подібних текстів класичної літератури чи вторинність, непродуманість, непрописаність образів, сюжету тощо. Для автора рецензій дуже важить слово, зовнішня форма літературного твору, його стилістичний аспект. У критичному аналізі рецензент зазвичай тримається тексту, рідко вдаючись до ширшого контексту творчості автора чи біографічних деталей, ще меншою мірою розмірковуючи щодо місця твору в сучасному літературно-видавничому процесі, не прогнозуючи, як сприймуть ту чи іншу книгу в довколалітературній спільноті, наскільки вона потенційно вартує літературної чи книжкової нагороди, за що відзначена чи навпаки, чому залишилася непоміченою. Кожен із рецензованих текстів має збалансовану порцію авторського бачення і об’єктивного аргументованого аналізу, тим-то рецензії читати особливо цікаво. Рефлексії автора завжди особистісні, об’єктивні у своїй спробі зважити усі за і проти, вдалих і невдалих письменницьких ходів, переваг і недоглядів упорядників чи видавців, проте ми читаємо його тексти так, ніби особисто спілкуємося із рецензентом, бачимо, що його веселить, а що викликає нищівну критику, відчуваємо іронічну посмішку, щиру симпатію чи дослідницький азарт. Тексти Ігоря Котика живі, інтригуючі, щоразу новий підхід до книги й несподівані порівняння з іншими текстами сучасної літератури. Не можна сказати, що критик береться писати лише про книги, які йому імпонують і близькі за читацькими уподобаннями, серед рецензій є чимало таких, які написані на злобу дня, покликані до життя через обурення чи потребу сказати про якісь неприпустимі явища в сучасній літературі. Скажімо, найгостріша, але справедлива критика дісталася роману Ольги Сидоренко «Ольга, дружина Пікассо» за «неповноту» і «вторинність», переконливо підтверджені цитатами з тексту й аргументами рецензента. 

Досить несподіваним прийомом в цьому жанрі є рецензії-зіставлення двох видань, часто виданих в один рік — здебільшого такий прийом властивий дослідникам, проте в літкритиці він має свої переваги також, дозволяє читачеві іншу оптику, виводить на інші підсумки, аніж твір самостійний. Тож цікаво спостерігати, як критик пробує знайти спільні ознаки літературних творів, зіставляючи твори Ю. Тарнавського та Я. Мельника, А. Макарова та Н. Сняданко, Т. Конвіцького і Є. Кононенко тощо. 

Окремо варто згадати про заголовки рецензій Ігоря Котика — інтригуючі, іронічні, метафоричні, фразеологічні — це зазвичай загадка, ключ до якої треба шукати в тексті, а іноді й у ширшому контексті. Чи є вони ключем до аналізу творів? Так, але через потаємні двері. Наведу лише декілька заголовків: «Ровери і деталі», «Кількасот грамів іти до», «Про теніс без сітки і лопату, яка керує рукою», «Морок що знає», «Холодний і сентиментальний», «Істина ілюзіоніста», «Коли жирафа стає стоп-краном» та інші. 

На завершення трохи статистики для тих, кому цікаві моніторингові підходи до літпроцесу. Із 69-ти публікацій у збірнику за жанровою ознакою переважають рецензії (61), вміщено також 8 статей. Виразно домінують публікації про сучасну українську літературу: відгуків про видання оригінальної літераутри — 60, тоді як рецензій на перекладні видання лише 9. За жанрово-видовою характеристикою картина є такою: критичних публікацій про поетичні книги — 18;на прозу — 51. Гендерно аналіз літпроцесу у збірнику має такі пропорції: огляд книг авторів-чоловіків — 59: авторок — 14. Ця статистична інформація вкрай загальна, не враховує оглядових статей, проте показує зацікавлення літературного критика і частково віддзеркалює літературний процес.