Re: цензії

18.01.2021|Валентина Семеняк
Маємо пам’ятати: у кожного з нас своя, наймиліша у світі «Загребля»
17.01.2021|Олександр Козинець
Добро, яке випромінює радість
17.01.2021|Ярослав Поліщук
Знаки часу
15.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Митець живого слова і думки
13.01.2021|Ігор Фарина, член НСПУ
Голоси з перехрестя епох
12.01.2021|Сергій Синюк
Наука болем
11.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Сотворіння живого слова і думки
11.01.2021|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Божі птахи прилетіли: минуле і сучасність в жіночому письмі Наталії Яреми
11.01.2021|Віктор Шарпатий, доктор історичних наук, професор
Лідер, якого пощастило мати Франції
10.01.2021|Ніна Головченко
Погані слова та капосні історії для дітей від Івана Андрусяка

Re:цензії

04.12.2020|22:28|Богдан Дячишин, Львів

Тільки правдою має думати й жити людина

Степан Процюк. Відкинуті і воскреслі. – Брустурів: Дискурс, 2020. – 192 с.

Де твоя правда, людино? «І пізнаєте правду, – а правда вас вільними зробить!» (ЄвангелієвідІвана 8:32). Однак це пізнання зробить нас вільними за умови, якщо ми будемо докладати духовних і фізичних зусиль, прагнучи пробудитися зі сну байдужості, усвідомивши свою відповідальність перед теперішнім та прийдешнім світом любові до всього сущого, для пізнання єдності малого з великим і непізнаного з очевидним. Книжка може стати нам другом, який допоможе пізнати дорогу правди. Крім того, думки пам’яті і повчають, і допомагають жити, бо вони таки живі й розумні істоти.

Про такі книжки писати важко, але потрібно, бо ж минуле не має права бути забутим, замовчаним. У цій книжці – минуле і сьогодення  через призму особистого. Складається вона з трьох частин. З коротких есе довідуємося про те, чого не знайдемо в інших літературних публікаціях.

Живемо в хаосі одиничок і нулів. Майже загубивши свою ідентичність,  денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої прози з надмірно деталізованими описами подій і обставин, яка вимагає надзусиль душі і серця. Від цього й усі наші проблеми: людство втрачає здатність мислити. У книжці «Майбутнє, якого ми прагнемо» (Упорядник і відповідальний редактор Вахтанґ Кебуладзе. – Темпора, 2020) Володимир Єрмоленко стверджує: «Просвітницька апокаліптика вказує на те, що людство безнадійно тупіє, ми живемо в епоху тотальної деградації, і людство самоліквідується від тріумфу масової глупоти». Хоча міняється все, та високе зостається навіки... Тож хай добротне слово автора освячує дорогу правди для вдумливого читача: пам’ятати про минуле, шанувати сьогодення, вірити у майбутнє. Про що ця книжка? Про життя в усіх його неймовірних проявах.

ЧАСТИНА ПЕРША...

   «Вічний парубок української літератури» (Іван Нечуй-Левицький): «Він жив тільки літературою і заради літератури».

   «Той, хто цурався слави» (Панас Мирний): «Ціле життя боровся за розквіт української мови».

   «Більше працював, ніж жив» (Борис Грінченко): «Він, укладаючи славнозвісний чотиритомний “Словарь української мови”, сам зробив таку ж роботу, як, до прикладу, академічний Інститут мовознавства».

   «Гулівер у країні ліліпутів» (Іван Франко): «Він ішов попереду власного часу…» В жодному історичному і літературному джерелі не знаходимо світлини Івана Франка, на якій він був би усміхненим. У задумі й ностальгії, тамуючи біль пам´яті (його неможливо заховати й оминути), читаю-перечитую «Франкове поле». Безмежнеє поле – як нескінченний біль. Франко шукає виходу з надскладної буттєвої ситуації, бачачи себе в образі вершника. Але тут – голос Горація: «…й за вершником сидить чорна журба»… Він вихором летить по полю, по житейському безмежжі, а перед ним – суходіл, море, небо, яким байдуже до його зболеного, однак нескореного духу, він прагне волі у безмежному просторі, щоб життя не сковувало, не гнітило свободу дій тягарем буденного обов’язку: це порив людського спротиву – мудрість і відвага думок бунтує проти незбагненних і незрозумілих рамок існування...

       «Тихий крик» (Василь Стефаник): «Звісно, що якби таких письменників, як Василь Стефаник, було в українській літературі чимало, стало би нестерпно від такої концентрації болю існування». В новелі «Моє слово» він писав: «Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки. Мої слова несказані, мій плач  недоплаканий, мій сміх недосміяний». Негоже нам плакати – лиш боротись…

       «Сталева ніжність великої душі» (Леся Українка): «Відомі на той час літературні критики поблажливо шепотіли  їй на вухо: “Госпожа Косач, вы же талантливая… Все понимаем, только зачем на украинском?”»

       Леся Українка – благородна, делікатна жінка-борець заговорила мовою українця-переможця; свідомо обране нею прізвище (псевдонім), бо всі думки її замикаються на українському питанні:

 

Я любила вік лицарський.

………………………………

До землі прибитий списом,

Шепотів: «Убий, не здамся!»

 

         Але ж не в рабстві жити нам: «Я честь віддам титану Прометею», бо вогонь – символ перемоги.

         «Наймолодший і найсумніший» (Архип Тесленко): «Він народився в степовій глушині Полтавської губернії в селянській сім’ї, де з десяти дітей вижив лише він і молодший брат… Ти спав на голій глиняній долівці – а твої коштовні злитки духу читали заможні українці».

         «Вічна любов» (Микола Садовський, Марія Заньковецька). Не дано було їм пізнати оте єдине і вічне дароване Богом кохання: «Вони часто сварилися і часто мирилися. Не могли жити одне з одним – і не могли жити одне без одного… На Байковому кладовищі їх могили поряд».

         У книжці знайдемо оповіді про тих, кого розстріляла чи духовно знищила радянська комуністична система: «Геній із замерзлим серцем» (Павло Тичина), «Танець янгола і диявола» (Микола Бажан), «Фанатик нового мистецтва» (Михайль Семенко), «Непривітаний» (Микола Зеров), «Червоний день у червоній країні» (У Сандармосі було розстріляно 1111 осіб, із них 287 – відомі й видатні українці), «Мучеництво» (Тодось Осьмачка), «Просвітлений» (Євген Плужник), «Розіпнутий» (Микола Куліш), «Поміж винними і невинними» («Розтлін письменницьких душ... Людська душа таки є незбагненною, особливо своїм величним відсвітом в епосі мороку»), «Лірика меча і відваги» (Олег Ольжич), «Чужий серед своїх» (Михайло Стельмах), «Кілька поєдинків Остапа Вишні», «Довге життя після ранньої смерті» (Василь Симоненко), «Переможець не отримує нічого» (Григір Тютюнник)... Що тут ще сказати? Сповідь...

 

Я втікаю від себе, від муки і втоми,

Від крикливих окатих міст.

Я самотній бреду в білу папороть снів,

Я зрікався всіх і цураюся всього,

Бо хочу побути нічим.

                                Василь Симоненко

 

         Коли, коли відбудеться Нюрнберг-2, який до певної міри звільнив би нас хоча б духовно від цих тягарів, які несила нести і знести??? Чи правда переможе?

       «Князь Ігор» (Ігор Римарук): «Зрештою, ті чарки чаю, що почали повторюватися в Ігоревім житті багато й забагато разів, сприяли його ранній смерті...» Мусимо навчитися говорити і писати правду! «Уже помічено, що поезія Ігоря Римарука близька до світської молитви». Саме так:

 

І реставруєш літери зникомі,

й життя своє відчитуєш назад:

немов у велетенськім паліндромі,

в абсурді віднаходиш певний лад.

                                 Ігор Римарук

 

         ЧАСТИНА ДРУГА...

       «Ідолопоклонство» – тут доведеться дещо пригадати з минулого і давно прочитаного: «Кожен із нас так чи інак стикався з любовними залежностями... Між юними й молодими роками я теж пережив любовну залежність... Ніхто не може достеменно пояснити, чому ми закохуємося в саме те обличчя, чого пізніше робимо іконостас із саме тих рухів і жестів, чому забуваємо все чи майже все, попередньо нам дороге, заради саме тих брів або форми черепа».

        Хочеться, щоб моє рясне цитування переконало читача, що я нічого від себе не вигадую, а просто подумки бесідую зі Степаном Процюком, коли він ще був юним...

       «НІХТО НЕ МОЖЕ ДОСТЕМЕННО ПОЯСНИТИ...» Саме так! Професор Робін Данбар у своїй книжці «Наука любові та зради» стверджує: «Насправді нам невідомо, ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися...» Професор Манфред Лютц у книжці «Блеф! Фальсифікація світу» з усмішкою мовить: «Докази існування Бога такі самі, як і докази любові», бо ці докази не є «природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим». ЧИМ? Якщо хтось думає, що Іван Франко в оповіданні «Батьківщина» описує неправдиву історію, то він мислить хибно... Степан Процюк у багатьох порухах своєї душі і серця, поведінці відтворює образ Франкового Опанаса Маримухи: «Сиджу за газетою, коли підвів очі, побачив її. Витріщив очі, мов сам собі не вірив... Минула година за годиною; у мене навіть не ворушилася думка, щоб іти кудись». І це все пережив Степан Процюк: «Будучи закоханим у свою однокурсницю, я навіть не помічав, як навколо витворюється енергетичний капкан. Мені тоді було поміж 19 і 20 літ».

       Я ж не можу до глибини порухів свого серця осмислити це, бо ж мені було дароване перше, єдине і вічне кохання...

   Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, то в порухах її єства я бачив незбагненне і вічне:

 

І неможливо зупинить

Щасливу мить, яка безмежна,

Але всього лише на мить.

Леонід Талалай, «Щаслива мить»

        

         «Темна сторона місяця». Кожен українець мусить уважно прочитати цей есей і задуматись! Висновок: «Зрештою Україна має чимало давніх, нових і новітніх героїв, енергетика любові й самопожертви яких ПОВОЛІ ВИТВОРЮЄ НОВЕ МИСЛЕННЯ Й НОВЕ ВІДРОДЖЕННЯ». Ми від природи обмежені й поверхневі, до того ж самі про це не відаємо. Темну сторону Місяця важче розгледіти. Саме про ці речі роздумує Насім Талеб у книжці «Чорний лебідь». Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не побільшуємо наших знань... Щоб жити, людина мусить навчитися думати...

       Читаючи есеї другої частини книжки, в кожному з них знайдемо інформацію для поживи найпотаємніших порухів душі і серця. Думки з есею «Невдячність» потребують найпильнішого осмислення: «Нам, громадянам України, варто вперто й у поті чола кожноденно тренуватися у творені всередині себе куточка вдячності». Звернімо свою увагу до джерел, опублікованих на початку нашої ери:

 

Подяку складайте за все, бо така Божа воля...

Перше послання ап. Павла до солунян 5:18а

 

Треба докладати всіх зусиль,

щоб наша вдячність була якомога більшою.

Сенека, «Моральні листи до Луцілія»

 

         Вдячність – це почуття подяки за зроблене добро. Пригадалася притча  про десятьох прокажених, яких зцілив Ісус Христос: «Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога... Ісус же промовив у відповідь: “Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де?”» (Євангеліє від Луки 17:15,17). Будьмо вдячні всім тим, хто ділами своїми долучився до розбудови України, пам’ятаймо тих, хто в сьогоденні поклав своє життя за нашу свободу, шануймо і низко вклонімся героям, які захищають нас від зовнішніх і внутрішніх ворогів... Пам’ятаймо, що вдячна, незаздрісна людина, яка радіє успіхам інших, живе в гармонії зі світом усього сущого, створеним нам на добро Творцем, може бути по-справжньому щасливою.

       Далі «Дещо про знецінення і розєднаність». Темрява пожерла наші серця і душі («Але найдуще хвилює наше власне самопожирання й самознецінення...»), затьмила незрячому світові крихтинки розуму, й Україна залишилася сам на сам у боротьбі зі злом. Тож мусимо надіятися на власні сили:

 

Оце єднання в слові та у крові,

оце єднання дай нам днесь!

Не просим, Боже, вічної любові,

але єднання, що сильніш над смерть...

Ірина Калинець, «Шлюб із полином»

 

   Єднання: «Вірю, що так і буде. Адже в нас нема іншого розумного вибору». В єднанні – наша сила, і слово рідної мови об’єднує народ, слово письменника – «...наче стрілу випускай його влучно» (Ірина Калинець).

ЧАСТИНА ТРЕТЯ…

Читайте роздуми-інтерв’ю Степана Процюка: «Справжня любов до книжок письменника – це різновид віри. Нехай би вибухнула нова всесвітня книгоманія! Письменництво – це домівка для моєї душі». Живемо в часи людської історії, коли «Слово письменника майже не чутно... Особливо зараз безчесно стояти осторонь... Треба йти і вірити, бо інакше нас очікує прижиттєве загнивання». І це виразно бачимо в сьогоденні України. Чому так сталося? Книжка була і продовжує бути найбільшим ворогом сердечної закам’янілості. Її вплив на людину досі не розгадано, бо сама вона – найдивовижніший винахід людства: «Із численних світів, не отриманих людиною в дар від природи, а створених нею самостійно із власного духу, світ книг найбільший. Без слова, без писемності і без книг немає історії, немає поняття людства. У всіх народів слово і писемність є щось священне і магічне; іменування і написання – дії споконвічно магічні, вони – містичне оволодіння природою за допомогою духу, і писемність завжди звеличувалась як дар божественного походження» (Герман Гессе, «Магія книги»).

Нашу гідність століттями зневажали, бо не було в нас ні єдності, ні своєї хати, ні своєї правди й вороги намагалися знищити незнищенне – власну мову українців. А вона ж, власна мова, – божественний дарунок (за Аристотелем), основа людської гідності. А що ж книжка, написана рідною мовою? «Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе. / Ти лишень, книжко, живи – смерть не поглине мене...» (Пізньолатинський двовірш невідомого поета). До праці, панове. Життя – постійна боротьба. Запам’яталося й міркування Пауло Коельо: «Якщо людина справді чогось захоче, то весь Всесвіт сприятиме цьому, щоб її бажання збулось». Не існує чарівної палички, тож у Всесвіті ми не можемо претендувати й на пилинку пилинки, тим паче уособлювати себе центром незбагненного, навколо якого все обертається. Щоб чогось досягнути в житті, необхідно важко фізично й творчо працювати, звіряючи свої наміри з логікою буття. І книжка є нашим основним помічником у цьому. Читайте книжку Степана Процюка, перечитуйте Івана Франка!  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери