«Іванові було вділено чимало священних дарів. Тих дарів могло б вистачити на тисячі шукачів фортуни. Але Той, хто роздаровує при народженні, вирішив інакше», – так починається роман Степана Процюка "Руки і сльози" про Івана Франка. Трохи далі автор опише п´ять імовірних життєвих сценаріїв Франка. І кожний з них справді міг би втілитися в реальність, адже часто один крок уліво чи вправо, одна випадкова(?) зустріч чи знайомство, певне прийняте чи неприйняте рішення – усе це і багато інших начебто дрібничок може стати тим ключовим, вирішальним гвинтиком, завдяки якому життєве русло повертає у цілковито інший бік. «Ми ніколи не знаємо, яка і з ким зустріч у нашому житті стане доленосною.» (цитата).

Розкішне видання і майже 400 сторінок – ґрунтовний роман, ґрунтовна праця письменника-сучасника про письменника-класика, дослідження життя Івана Франка. Та не просто життя, адже коли йдеться про таку видатну постать, як Франко, "життя" звучить надто тривіально. Це вічність.

Найбільш контроверсійний письменник сучасності Степан Процюк, дослідник людської природи, в усіх значеннях цього слова, від первісно-глибинного до психоемоційного, у своєму романі повноцінно і вичерпно приміряв на себе шкіру/нутро/психіку класика. У романі я добре відчувала перо Степана Процюка: його потужні самобутні твори неможливо сплутати з жодними іншими; водночас у полотні тексту виразно проступала постать Івана Франка, а ще... я часто ловила себе на тому, що певні події життя Франка, описані в цьому романі, нагадують мені персонажів і сюжетні лінії творів самого Франка. Адже письменники – хтозна, позасвідомо чи свідомо? – таки вплітають у свої твори щось зі власного життя, приправляють їх особистими переживаннями, емоціями тощо. Такий ось дивовижний симбіоз цього роману.

Земний шлях Франка направду вражає. Не те що непростий і тернистий – він тяжкий, пронизливо-вражаючий, наповнений позамежевими емоціями і станами, час до часу помережаний світлими промінчиками щастя, які й тримали письменника, давали йому натхнення до праці і сили тим шляхом гідно йти. Зрештою, якби шлях випав простий, гармонійний, то навряд чи світ би дізнався про письменника Івана Франка – його могло просто не бути... Кілька цитат, які «розкажуть» виразніше:

«Він мав товаришів, з ними було добре, але... Якесь сильне і гаряче як вогонь відчуття рідної людини заполонювало все єство, протікало від кінчиків похололих пальців на ногах - догори! До світла! До радощів! До щастя!.. Якесь моментове переродження, яке він ніколи вже не зміг забути, заполонило мозок незвіданою (аж болючою від незвиклості) душевною насолодою і крихким раюванням серця.»

«...дуже важкий жереб випав молодому Франку, який перебував у постійному, болючому і складному саморозвитку майбутнього національного генія, ставати і бути тим, яким не навчає ніхто, зате постійно вставляти палиці в колеса є чимало охочих...»

«...а потім такого ще буде і буде, коли несподівані удари долі будуть сипатися йому на голову і глухо бити у серце алегоричним камінням, а то і реальним...»

«Тінь трагедійного гротеску починає витати своїми широкими крилами калічного птаха над новим, навдивовижу холодним у прямому і переносному сенсі, будинком…»

Франка любили і ненавиділи, ним захоплювалися і йому заздрили – такі полярно-різні емоційні відтінки реакцій суспільства до постаті письменника достеменно свідчать про його винятковість і геніальність. І це дуже відчуває і виразно передає у своєму романі Степан Процюк:

«Галицький загал вже перестав сприймати Франка вороже, але найчастіше, із усією колективною і примітивно-оптимістичною егоцентричністю, не розумів ні його душі, ні коливань його настроїв, що поволі почали посилюватися, ні обсягів та засягів його таланту… // …йому люди кажуть іноді, що він ходить постійно задуманий, майже завжди із похиленою головою. Але переводять це у жарти, видумуючи якісь нескінченні «шухлядки» у його голові. Мовляв, одна шухлядка – це вірші, друга – це романи, третя – публіцистика. Мовляв, таких шухлядок може бути у Франковій голові десять. Поки він дійде додому, то всі заповнить.»

«Але так буває у цьому найкращому із світів, де щиро вітають не тих, щиро переконані у таланті інших, щиро сердяться, коли їм хтось на це вказує, щиро ненавидять або принаймні остерігаються найталановитіших, бо відчувають їхню викінчену інакшість. А потім дивуються, прицмокують: «Якби ж то знаття!...» Дивуються, прицмокують, не розуміють. Врешті приймають правду, переважно аж тоді, коли камінь, відкинутий Будівничим, стає наріжним дорогою ціною...»

Читаючи книги, поруч завжди маю ручку, щоб відмічати на полях сторінок влучні й цікаві словосплетіння. У романі «Руки і сльози» надто багато таких висловів, речень, а подекуди абзаців, які виділяла. Відчутно, з якою любов’ю і майстерністю працював над романом Степан Процюк, як бережно і філігранно змальовував сердечні порухи класика, як тонко відчував його душу і його всесвіт, маючи із ним подібний психотип. На звороті обкладинки автор зізнався: попри те, що недолюблює портретів, портрет Івана Франка висить у його кімнаті вже кілька десятків літ. Ще кілька цитат – і це лише дрібка з тих, які позначила собі, дуже хочеться ними поділитися, бо вони неймовірні:

«Небо було, на щастя, безконечно синім і нескінченно високим. Сів прямо на пізньосерпневе поле і дивився у небо. // Але нині лише дивився догори, на небеса – драбинку Господа. Якось зливався з тим небом. У полі було тихо, хоч мак сій. Тілом проходила електрика, ніби трошки звільнявся від страшної напруги, що стискала кождий його м’яз, горло, очі, всі члени тіла.»

«Він часто утікав. Його життя можна назвати втечею від себе і втечею до себе. Ніколи не зумів втекти від себе остаточно. Він не міг ніколи остаточно прийти до себе. Між цими протилежностями творився його подвиг духу.»

«Ті, хто не читали його творів, почали несміливо підступати до гігантизму і глибочіні, написаної ним, що врешті висушили його тіла, обезсмертнивши дух. Почалася довга дорога до його символізації. У тонких сферах, вільних від профанічного розуміння, почалося його життя вічне.»

Попри те, що читання було місцями надто болісним, особливо останні розділи книги, де Франко боровся з хворобою..., а все ж, занурення у потужні, наповнені психологічними дослідженнями закапелків людської душі, метафорами та алегоріями книги Степана Процюка – для мене особливе задоволення.

Іван Франко і його творча спадщина – це наша історія. Роман Степана Процюка про Івана Франка «Руки і сльози» - це також уже історія, адже коли автор відпускає у світ своє творіння – воно починає жити окремим життям. Цю книгу мусять мати всі бібліотеки, школи і ВНЗ. Звісно, кожен, кому до снаги неквапливе, вдумливе читання, хто шукає у текстах глибину, смисли, хто хоче краще зрозуміти нашу ментальність, повинен прочитати цей унікальний роман. А ще я дуже чекаю багатосерійний фільм за мотивами цієї книги – а про це Степан Процюк неодноразово говорив у своїх інтерв’ю.