А бувають щасливі письменницькі долі? Це питання мимоволі зринуло в мозку під час читання есе про наших літературних класиків. "Більше працював, ніж жив", "Тихий крик", "Наймолодший і найсумніший", "Чорний день у червоній країні", "Мучеництво", "Розіпнутий"... – наводжу лише кілька назв, якими влучно характеризує класиків Степан Процюк, сучасний Майстер психологічної прози. Назви "говорять" самі за себе. Непрості долі, вражаючі деталі, пронизливі життєві перипетії. Занадто багато трагедій і несправедливості нависало тоді (зрештою й нині продовжує, втім...) над нашою країною, тому долі нелегкі, особистості складні й багатогранні, відтак твори їхні вважаються класикою – десь недочитаною, десь напівзабутою, проте це вже підтверджений часом незаперечний факт.

Степан Процюк тонко відчуває і аналізує душі письменників, кожне есе – майстерно видобутий Сучасником концентрат найважливішого, найцікавішого із життя Класиків. Вони різні, але всіх достеменно об’єднує одне: нездоланна, жертовна любов до Слова.

Пригадався сухий фактаж письменницьких біографій зі шкільних підручників – зізнаюсь, те геть не додавало снаги ні до їх вивчення, ні до прочитання власне творів. Ця книга мусить бути не просто в шкільних бібліотеках: у обов’язкових програмах з літератури. Ми нині бідкаємося, що українці мало читають, то чому би не заохочувати школярів такими ось доречними і потрібними книгами?

Друга частина видання означена як авторська реакція на сучасні суспільні події в Україні. Тут подано направду цікавий, глибокий аналіз важливих соціальних аспектів і певних постатей. Я би означила це як суспільство у розрізі. Степан Процюк досліджує причини і витоки наших ментальних травм, що вплинули на нинішнє світосприйняття і світовідчуття українців. Зацитую:

"Етноцид 1933 року спотворив національну душу, уплинувши на колективне підсвідоме нації. Тоді, коли дитячі і дорослі трупики валялися на вулицях міст (туди не пускали, було дуже важко добратися, але і там більшість беззахисних утікачів не знаходили порятунку...), коли українська мова селян почала асоціюватися зі смертю, щось трапилося з українським серцем. Воно, кажучи метафорично, надламалося... Позаяк тих сердець, які утворювали колективне серце, були мільйони, то індивідуальні розлами й надлами зуміли надалі вплинути на поведінку і стиль життя українців. // ...І ще невідомо, якщо бути чесними до кінця, чи нам по-справжньому вдасться впоратися з дотепер остаточно не подоланим уявленням про другосортність української мови та культури. Українська культура загалом, а література зокрема, за логікою не мала би виникнути. Як на мене, дивом постала українська класична література, творена горсткою талановитих диваків, які вірили в  світло в темряві денаціоналізації."

"Зараз, здається, у повітрі витає потреба більшого розуміння різних частин України, українців різних поглядів (не маю на увазі проросійські). Бо інакше можемо, не дай Боже, знову опинитися в малоросійській губернії російської федерації."

У книзі достеменно можна знайти рецепт ліків для зцілення суспільства. Ще зацитую:

"Всередині психічного життя українства йдуть різнобіжні, часто з протилежним зарядом процеси. Якщо ми знайдемо протиотруту супроти різних цінностей умовного українства і малоросійства всередині країни – ми переможемо. Без мови ідентичність сконає. Треба найперше вдивлятися всередину. Тільки там, принаймні найперше там, є джерело нашої ментальної сили, що може трансформуватися із наших слабкостей, вивільнивши величезні запаси національної енергії по-своєму молодого народу і великі запаси волі до розбудови нової державності юного народу, який захищає свою свободу і по-своєму свободу Європи зі зброєю в руках і який постав із історичного небуття, як Фенікс із попелища, після Голодомору."

"Такі можливі гігантські катастрофи чи, можливо, гігантські зміни завжди двоякі. Крім руйнації, вони дають новий шанс."

А ще у книзі є психологічні есе на різні теми – про довіру, щастя, любовні залежності, насилля тощо. "Я не фахівець-психотерапевт, хоч завжди маю стійкий інтерес до трагічної теми викривлених людських стосунків, яку обговорюють, як правило, у кожному конкретному випадку після важких наслідків", – ділиться Степан Процюк. Як на мене, далеко не кожен фахівець має вміння і здатність глибоко зануритися у підсвідоме, де зачаєні травми і комплекси, що керують нами й од яких звільнитися буває ой як нелегко. То треба мати особливий дар Чуття. Степан Процюк такий дар достеменно має, бо тонко відчуває підсвідоме не лише окремих людей, а загалом суспільства, й цілком заслужено носить титул Майстра психологічної прози.

Завершує видання добірка цікавих інтерв’ю із самим Степаном Процюком, де письменник відверто висвітлює особисті потаємні закутки, ділиться власним світовідчуттям і світобаченням. І це не менш цікаво і вражаюче, бо постать Сучасника надзвичайно потужна, глибока і багатогранна. Письменник залюблений у літературу, цілковито віддає себе їй і мріє про вибух нової всесвітньої книгоманії. "Письменництво – це домівка для моє душі. Це притулок від скорботи світу. Це той світ, який витворений мною і до якого я насправді маю безліч емоцій: претензій і замилування, застережень і сентиментів", – зізнається Степан Процюк.