Там познайомився з Миколою Мартинюком, Володимиром Камінським і Петром Коробчуком, майбутнім редактором «Supraphon’у». Співпраця була блискавичною. Мені пощастило не помилитися: видавці по-справжньому горіли своєю працею. З того часу пройшло понад десять років. І сьогодні про творчість і видавничу справу розмовляємо з письменником, директором «Твердині» Миколою Мартинюком.

– Миколо, я пам’ятаю день, коли прийшов у видавництво. Пам’ятаю розмову з тобою і Володимиром, пам’ятаю, як ви генерували ідеї щодо формату видання. Я тепер розумію, що ми тоді перебували на схожій хвилі: для мене книжка була першою, а для молодого видавництва кожне видання ще було майже першим. Звідтоді у твоєму видавництві надруковано твори провідних літераторів Волині – Йосипа Струцюка, Івана Корсака, Надії Гуменюк, Володимира Лиса, Василя Слапчука, Олени Пашук, Галини Яструбецької, Петра Коробчука, Ольги Ляснюк, Віктора Вербича. Але не тільки волинські письменники довіряють рукописи «Твердині», серед авторів видавництва – Євген Баран, Олег Соловей, Ярослав Поліщук, Степан Процюк, Анатолій Дністровий. Як виникла ідея створення видавництва? Як зав’язувались контакти з авторами?

– Важко відповісти якось однозначно. Мабуть, воно в мені жило десь на рівні генетичної пам’яті, якщо непретензійно буде так казати. Коли після тривалого забуття пострадянському українству відкрилося ім’я Івана Тиктора, коли вийшли друком перші репринти його видань, пов’язані з нефальшованою історією України, почав захоплюватися його подвижницькою діяльністю. Відтак мої захоплення багатократно побільшилися, коли довідався про його стосунок до моєї малої батьківщини, про те, що в 1941–1943 роках він очолював видавництво «Волинь» у Рівному. Я часто натрапляв на ім’я славетного земляка в різних джерелах і різних контекстах, коли в другій половині дев’яностих минулого століття працював над кандидатською дисертацією. Він досі залишається для мене якоюсь недосяжною величиною і загадкою, взірцем наполегливості, залюбленості у справу життя і навіть одержимості. Чесно кажучи, на той час я не думав, що реально піду його стопами, хоча, можливо, це й не зовсім так… Словом, перейти цей життєвий рубікон допоміг випадок. 2004 року, готуючи видання збірки «Грибний дощ», звернувся в одне з нечисленних на той час луцьких видавництв і фактично сам, лише за технічної та художньої допомоги Володимира Камінського, прокерував усім процесом підготовки її до друку. В процесі виникла ідея: а чому б самим не спробувати опанувати видавничу галузь? Тим паче, що досвід тривалої спільної редакторської й літературно-художньої праці ми з Володею вже мали, причому – і в газетах, а далекого 1992-го трохи і в одному з найперших в Луцьку видавництв, що мало назву «Родовід» і яким керувала доволі відома в журналістсько-видавничих колах Світлана Лець. До слова, я й досі упевнений, що якби видавництво не поглинули так звані суворі дев’яності, у нас були всі шанси на сьогодні відбутися відомими книжковими магнатами… То, звісно, була хороша школа, але першу спробу перетворити хобі на власний бізнес було зроблено нами якраз п’ятнадцять років тому. Так, восени 2004 року за моральної та фінансової підтримки ще одного нашого партнера в цьому починанні Михайла Каленюка і народився амбітний проект – «Поліграфічно-видавничий дім «Твердиня». Його назву ми запозичили з робочої на тоді назви моєї історичної повісті «Під мурами твердині». Якось так само собою склалося, що й одержання ліцензії, і вихід двох перших тиражних книжечок-миколайчиків збіглися у часі під зимового Миколу, тож і вся наступна діяльність видавництва, переконаний, відбувається під його заступництвом і покровительством. А контакти з авторами зав’язувалися по-різному, цілком можливо, теж не без його, нашого Патрона, допомоги. Думаю, багато кого підкуповлювала наша готовність іти на ризики, можливо, комусь подобалася назва, хто просто симпатизував нам, а хтось, може, поріднився з нами як автор з якихось інших міркувань. Мабуть, були й такі, хто вірив нам і в нас, а ми навзаєм прагнули не розчарувати, хтось покладав, як, наприклад, Володимир Лис, якого я без перебільшення вважаю хресним батьком «Твердині», великі надії. Так чи інакше, усі ці роки ми заробляли гроші на комерційних і поліграфічних проектах і вкладали їх у малобюджетні чи взагалі неприбуткові, як-от видання поетичних збірок, і мало-помалу в нас склався доволі широкий контингент авторів – як іменитих, так і менше знаних. Відчутно побільшало їх, коли «Твердиня» почала співпрацювати з Міжнародним конкурсом «Коронація слова».

– Які моменти запам’яталися тобі під час роботи над книжками «Твердині»?

– Таких моментів безліч. Стільки, що можна писати ґрунтовану на власному досвіді популярну книгу. Чи й не одну. Кожна книжка, спілкування з кожним автором – то своя історія, своя інтрига, свої конфлікти, фабули і сюжети. І в творчому процесі, і в спілкуванні з авторами, і в пошуку хорошої книги, і в співпраці з меценатами, і у взаєминах із владою… Така діяльність – дуже хороший життєвий гарт. А найголовніше для мене – що ця праця допомогла мені чітко й несхибно сформувати і витримати громадянську і ділову видавничу позиції.

– Сьогодні складно конкурувати з багатими видавництвами. Але «Твердиня», скажімо, видала кілька томів літературознавчих розвідок Миколи Кодака. Не кожне фінансово міцне видавництво зробило б цю справу, оскільки кожен вчинок потребує принципової мотивації. На щастя, матеріальний зиск не завжди є вирішальною спонукою – навіть тоді, коли видавець про нього не забуває. Безумовно, «Твердиня» знайшла своє місце на карті українського книговидання. Але в наш час утримуватися на місці – майже те саме, що просуватися вперед. Як сьогодні живеться «Твердині»?

– Та всяк… Був час – і ми були на підйомі, у фаворі чи й на піку слави, популярності та затребуваності; з іншого боку, на жаль, не оминули нас, певна річ, і світові кризові процеси. В літописі «Твердині» були моменти, коли творчо-видавничий процес забезпечувало аж десятеро працівників, нині ж нас мінімально, тож не цураємося і разовою співпрацею з фрілансерами. Як складатиметься наша доля надалі – теж покаже час. Звичайно, бувають апатичні відчуття, що в нашій країні хтось цілеспрямовано й наполегливо знищує на цьому поприщі малий і середній бізнес. Але то, радше, якісь відголоски чи наслідки світових глобальних цивілізаційних процесів. Я не з тих людей, хто здатний нарікати на все і вся. Складно – стараюся рятувати ситуацію. Попускає – в ейфорію не впадаю теж. Мало підтримки від держави – є ще міжнародні грантові програми. Просто не варто, як мовиться, чекати від моря погоди. Секрет успіху – у постійному пошуку, русі, в роками налагоджуваних контактах, творчому партнерстві, активній життєвій і діловій позиції. Видавнича справа вже, мабуть, у мене в крові, це частинка мене і, попри все, що не налаштовує на оптимізм і творчий лад, зрадити її не маю права ні перед собою, ні перед авторами, ні перед читачем. Тепер я, як ніколи, відповідальний за те, в чому переконав своїх візаві, симпатиків, простих спостерігачів, іноді й випадкових, сторонніх людей, за те, що від мене очікують ті, хто в мене повірив, підтримав, іде по життю пліч-о-пліч. Я знаю, навіть переконаний, що на сьогодні видатися у «Твердині» – це модно і престижно чи, по-сучасному, трендово, а для початкуючих авторів – ще й перспективно. Чимало наших авторів, стартувавши у «Твердині», відбулися успішно як письменники, стали членами НСПУ, були помічені іншими, більш грошовитими і масовішими видавництвами, вибудували непогану творчу кар’єру. Майже всі вони лишилися і нашими, і друзями, і позиціонують себе відповідно, хоча є й такі, що, інфікувавшись зірковим вірусом, підозрюють у нечистоплотності, відверто погрожують чи й навіть нацьковують колекторські фірми. А це свідчення того, що ми є, ми небайдужі світові і людям, ми живемо і життя наше триває в усій його красі й багатоманітності. Вважаю, головне в будь-якій справі та й загалом – щоб від тебе не відвернулися люди. Усе інше минуще і несуттєве…

– Пригадується розмова в «Українській літературній газеті» Віктора Вербича з головою Волинської письменницької організації Ольгою Ляснюк – під титулом «Гіршої ситуації у ставленні до книги і до письменників на Волині не було». Назва інтерв’ю говорить сама за себе. Оля вкотре озвучує очевидне: рівень підтримки книговидання на Волині – найгірший в Україні, тобто це взагалі ніякий не рівень. Ми й так це знаємо. Але сумніваюсь, щоб хтось з луцьких чиновників передплачував газету, в якій висвітлюються питання літератури і проблеми письменницьких організацій. Як тобі, директорові видавництва, а віднедавна і заступникові голови Волинської організації НСПУ, бачиться вся ця ситуація?

– Ну, митці і влада завжди були і є у взаємній опозиції. Митці – це те дзеркало викривленого суспільного ладу, яке завжди воліють завісити чи приховати. Але ж ми добре знаємо, коли таке чинять із дзеркалами. І це стосується, наголошу, аж ніяк не митців. Дуже прикро, коли потойбіч – явні невігласи, дуже страшно – коли підступні бездушні чи, ще гірше, двоєдушні циніки. Парадоксальність ситуації в тому, що тут не потрібно вигадувати чогось нового, достатньо навчитися слухати і чути й адекватно реагувати на посили митців, допомагати їм, підтримувати, рухатися в одному напрямку.  І все для всіх незаперечно зміниться на краще. Адже яким би не був спротив владолюбних міднолобих, ще ніколи цивілізаційний рівень культури не визначався їхніми орієнтирами, бо він апріорі залежить тільки і тільки від митців і визначається ними. Тому людям, яким не соромно за власне невігластво, можна хіба поспівчувати. Тут більше й нічого коментувати!

– Видання книг і їх написання – два полюси, бо, готуючи книжки до друку і пишучи вірші, треба перебувати в різному стані. Навіть у цілком різному: для творчості дифузія може виявитися шкідливою, оскільки вона призводить до вирівнювання і розсіювання енергій. Ти автор поетичних і прозових книжок «Одинадцята заповідь», «Грибний дощ», «На святого Миколая», «Світ за Брайлем», «Під мурами твердині», «Над Світязем ранок», «Або… або…». Наскільки вдається у часі написання «забуватись» – не бути книговидавцем і пам’ятати лише про творчість?

– Бачиш, видання книг – це чистої води прагматизм, хоча й тут теж присутній елемент творчості. Це діяльність. Написання віршів чи прози – стан. Вони і справді конфліктують між собою. Причому – аж ніяк не на користь останнього. Може, й тому наразі мною кількісно мало написано, що розмінююся на багато справ, твоїми словами – розсіюю енергії. Але, повір чи погодься, коли приходить, зіходить чи настає той благодатний і благословенний час пологів справжнього якісного, виношеного, як плід, чи вистояного, як добре вино, тексту, усе інше тоді значення не має. Настає свого роду самозабуття. Ти ніби поринаєш в інший вимір, інший світ, стаєш сам не собою. І так триває, допоки не звільнишся від творчого неспокою, який зазвичай виливається у поетичні чи прозові рядки… До речі, в цьому якраз ніякої суперечності чи дискомфорту для мене немає. Внутрішньо в мені більше конфліктують книговидавець і читач. Ну не можу я спокійно читати книгу, якщо в ній порушено якісь технічні, технологічні, концептуальні чи естетичні моменти чи/та канони! Ці штучно створені чи спровоковані професійні недолугості не дають мені поринути, самозаглибитися в текст, повністю розчинитися у світі, витвореному письменником. Тобто, присвятивши себе книговидавничій сфері, волею-неволею я став вибагливим і перебірливим читачем. Тепер для мене і текст, і книга як його ретранслятор мають бути ідеальними. Інакше – жодної насолоди від читання.

– Олег Соловей, рецензуючи «Світ за Брайлем», написав статтю «Репортаж із Задзеркалля». Це своєрідний літературознавчий рентген. Цитую: «Будемо розбиратися, як сьогодні виглядає поетичний світ М. Мартинюка; спробуємо зрозуміти зокрема, для чого йому взагалі потрібні вірші, – життя ніби склалося і без них. Поготів, якщо пам’ятати, що вірші сьогодні цікавлять хіба що поодиноких диваків із вимираючого племені». Мені здається, це просте запитання є правильним – для чого письменник пише? Відповідь на нього висвітлює пріоритети людини, яка пише. Тож – для чого, Миколо?

– Якщо чесно, то я не знаю і не маю відповіді на це запитання. Повторювати банальностей теж не хочу. Якщо творчість і справді, як стверджують, аномалія, то, мабуть, я народився в зоні її дії чи впливу. В усякому разі – це не поза, не бажання якось вивищитися, прославитися чи ще що подібне. Це ніби і не комплекс, що потребує самоствердження, і не намагання щось комусь довести. Це, радше, якесь внутрішнє роздвоєння, спроба розібратися в собі, поглянути на себе збоку, поговорити із самим собою тощо. Це наперед і вибірково заданий спосіб життя і мислення. Це невідомої природи якась потреба. Знаю, що мама колись писала вірші. Але то теж не пояснення. Можливо, то якесь прагнення по-своєму прочитати світ, спробувати потрактувати його, відповісти на безліч запитань. Знову-таки для себе, а не для когось іншого. Без жодної дидактики. Без будь-якого, навіть латентного, місіонерства. Це те щось глибоко інтимне, що приречене бути загальнодоступним, аби митець не почувався самотнім у залюдненому світі. Думаю, що правильну й вичерпну відповідь треба шукати саме в цьому ментальному полі. Або не шукати взагалі. Бо не все нам дано пояснити раціонально. Є щось таке, незвідане, й поза межами нашої свідомості та розуміння. Зрештою, а що змінить істинна відповідь на запитання «для чого» і яким мірилом виміряти цю істинність? Та й хіба все і завжди для нас потребує пояснень? Пишу – і все…

– Над якими прозовими чи поетичними творами працюєш зараз?

– В глобальному сенсі – дозбирую матеріал і роблю начерки сюжету другої історичної повісті «Гремислава» з трилогії «Мій суддя – Бог» про другу злуку Волинсько-Галицького князівства князем Данилом Романовичем у 1227–1238 роках. Конкретніше – на замовлення київського видавництва «Фонтан казок» дописую вірші до дитячої збірки з робочою поки назвою «Вечірня казка». Трапляється можливість і настрій – трохи перекладаю. Дасть Бог – до осені чи восени завершу ще одну перекладну поетичну книжку-білінгву.

– 2017 року у видавничій серії «Сучасна балканська поезія» вийшло друком кілька чудових книг перекладів – «Читання піску» Бойки Драгомірецької, «Єдина любов» Христо Черняева, «Кава з українським медом» Аксани Спринчан. Окрім того, у співавторстві з Віктором Мельником, Катею Девдерою і Юлією Починок ти переклав з польської поетичну збірку Божени Боби-Диґи «завтра сьогодні вчора». Також у видавництві побачила світ тонка мінімалістична поезія («На марґінесах») і концептуальна проза («Улісс») Марека Вавжинського, вірші Броніслави Волкової (збірка «Неприналежність») та Анжели Димчевої (книжка «Голки уві сні»). Розкажи, будь ласка, детальніше про перекладацький проект видавництва «Твердиня».

– Ідея видавничої серії «Сучасна балканська поезія» належить письменниці Ані Багряній. Цей проект триває з 2011 року, і стараннями тієї-таки Ані Багряної, Віктора Мельника і трохи й моїми українською у «Твердині» зазвучали, крім уже названих тобою авторів, болгари Димитр Христов, Кеті Бозукова, Любомир Левчев, серб македонського походження Рісто Василевскі, албанець Єтон Келменді, хорватка Діана Буразер та інші. Завдяки Ані Багряній і в тісній співпраці з Міністерством культури Північної Македонії за останніх чотири роки перекладено й видано одинадцять прозових і дві драматичні книги, а ще три побачать світ найближчим часом. В рамках цього перекладацького проекту «Твердині» українському читачеві стали доступними романи та повісті таких македонських письменників, як Кіро Донев, Наталі Спасова (по три книги), Владо Димовскі, Фросина Пармаковска, Душко Родев, Стоймир Сім’яноскі, Ана Стояноскі, а також п’єси Трайче Кацарова і Владимира Костова. Ексклюзивно для видання сучасних творів драматургії 2017 року нами започатковано нову серію – «ЛітТЕАТР ХХІ». І це ще далеко не вичерпний список міжнародної співпраці та резонансу «Твердині». Так, наприклад, торік у перекладі вінничанки Ліни Мельник за грантової підтримки Спілки письменників Латвії та Державного фонду культурного капіталу вперше українською мовою видано твір класика латиської літератури Яниса Акуратерса – повість «Палаючий острів». Були також переклади і з російської, і трохи більше з польської, і навіть з есперанто.

– Твори яких письменників – українських, зарубіжних – у видавничих планах?

– Найближчим часом виходить книга афоризмів київсько-волинського автора Ярослава Федорчука, «коронований» соціально-психологічний роман «Поверніть моє дитинство» нашої землячки Наталії Чайковської про нинішніх переселенців з Донбасу, із зарубіжних авторів – книга оповідань болгарина Златимира Коларова «Водоверть», роман македонця Бранко Прлі «Апокаліпсис», вибрані драми ще одного македонця Сашка Насева. Та, напевно, найголовнішою подією, а може, й навіть сенсацією нинішнього року має стати вихід у «Твердині» світового бестселера сучасної латиської письменниці Нори Ікстени «Молоко матері», так само, як і її запланований на вересень приїзд в Україну. Але про це – трохи згодом… Додам хіба, що українською роман переклала та сама Ліна Мельник.

– Що тобі як письменникові і як видавцеві приносить найбільшу радість?

– Як письменникові – коли твої твори відчужуються від тебе і починають самі приносити радість людям і жити самостійним життям, коли ти їх сам перестаєш сприймати як свої. Як видавцеві – коли ти розумієш, що не помилився ні у виборі автора, ні книги, коли все, що видається тобою, знаходить свого читача й поціновувача, а ти розумієш, що твоя праця була немарною.