Головна\Події\Інтерв'ю

Події

22.09.2020|11:37|Петро Парипа

Євген Баран: Я не читаю модної літератури

Нещодавно Євген Баран вийшов з лікарні, перехворівши коронавірусом. Чи змінилися цінністні орієнтири критика і що змінилося в його ставленні до літератури? - запитував відомий івано-франківський журналіст Петро Парипа.

- Недавно ти вийшов із лікарні. З якими думками ти покидав цей заклад після 24 днів лікування від коронавірусу? Як небезпека вплинула на твої життєві цінності?

Не скажу, що є «Хомою-невірним», тому чемно відбував весняний карантин вдома. Проводив пари онлайн і упорядковував листи Василя Стефаника. Потім неждано-негадано в останній декаді липня потрапив у лікарню із коронавірусом. Хоча це літо для мене взагалі є складним. Наприкінці червня поховав тещу (ми її забрали з Криму влітку 2012, ще до війни,  а минулого року я випадково дізнався, що її хату в Криму держава націоналізувала, хоча нас ніхто не попереджував; на вічний спочинок тещу відвіз у своє рідне село, а народилася вона, не повірите, в Зіновївській області, нині Кропивницька). А на тещиних сорок днів вже лежав у кризовому стані в лікарні. Те, що я побачив в лікарні, у мене викликало сум. Людину кинули на виживання ( і лікарів, і пацієнтів). Хвороба страшна. Вмирають і молоді, і старші. В останній тиждень мого перебування в реанімації померло двоє молодих хлопців 34-36 років. Хвороба проходила складно, мене планували перевести в реанімацію, але стрималися, щоби це переведення не вплинуло негативно на мій стан. Був момент, коли я вже не вірив, що вийду з лікарні. Тому єдина цінність, яка варта уваги – Життя.

- А як позначилося на твоєму гаманці запевнення «зеленої» влади про безплатне лікування хворих на коронавірус?

Поки не було проведено першого тесту, то лікування повністю йде за рахунок пацієнта. Результати повідомили на 5 або 6 день. Тоді частково лікарня бере на себе забезпечення ліками. Але частково. Бо кожного дня я витрачав на ліки від 500 до 1800 гривень, а був у лікарні 24 дні. Вже, коли мене перевели у третю палату, звідки пішов додому, лежав там пенсіонер, на 10 років від мене старший. Коли йому повідомили, що має купувати ліки, він запитав: «А як у мене на пенсійній карточці закінчаться кошти, що робити?», - лікарі й медсестри лише розвели руками.

- Невдовзі після лікарні ти виставив у фейсбуці сумний пост із таким діагнозом: нема стратегії культурно-державної ходи, донкіхотство одиниць і байдужість мас. Чому так вважаєш?

Бо так є. На всіх рівнях. Я вже втомився на цю тему говорити. І втомився думати і пояснювати: чому так є? Так є. І в найближчі роки я не бачу виходу. «Нема на то ради», - як говорять галичани. А якщо вийти за межі стереотипу, то додам, що ми прожили майже 30 років у проголошеній незалежній державі, але ніхто з керівництва, насамперед, і більшість людей не вірять у перспективу її розвитку. Тому всі ведуть себе як временщики: на мій вік стане…

- Аналізуючи стан справ в Україні, мені не раз здавалося, що навіть наша провінційна влада в області і місті в плані державного будівництва є сильнішою за центральну. Бо повирішувала ряд важливих справ ще чверть століття тому, тоді як в інших регіонах лише кілька років тому до того підступили…

У принципі так і має бути. Регіональна влада завжди краще знає місцеві проблеми і місцеві можливості. Хоча я би не перехвалював місцеву владу. Попри повязаність із центральними органами управління, що не дає повністю зреалізувати місцеві можливості,  тут є свої місцеві божки, які теж живуть за принципом: «Таїті, Таїті, - нас і тут непогано годують».

- 24 дні лежання в лікарні – це доволі багато часу для такої активної людини, як ти. Книжка і там була твоїм головним розрадником? Чи було не до читання…

Може, здивуєшся,але не читалося. Лежав 24 дні, втупившись в стелю. Чекав процедур, спочатку три рази на день, потім два, потім раз, в останні три дні перевели на таблетки. Лежав і просто дивися в стелю. Бо є час читання (Життя), а є час вмирання. Згадав свою маму, якій за тиждень до смерти привіз свою нову книжечку (а вона читала все, написане мною). Мама так погладила книжечку, перелистала і поклала на стіл поруч із молитвенником: «Євгене я не буду читати». - «Чому?» - запитав. - «Бо ти привіз книжку для Живих, а я вже Мертва»…

За ті дні я змінив три палати. Ніхто не читав книжок. Правда, сиділи в телефоні. У мене останні два тижні пропав інтернет, і я плюнув, і не поповнював рахунок. Якось збайдужів. Всі дні звелися до одного великого чекання. Пам’ятаєш фільм «Помилка резидента»? Там один із героїв потрапляє у «музичну шкатулку», очікуючи своєї долі. Отак і в мене, все звелося до очікування. Простого, банального і вічного.

- Тебе позиціонують як літературного критика. А чи є нині в Україні літературна критика в чистому вигляді, без компанійського поділу на «своїх» і «не своїх»?

Немає. А про «своїх» і «чужих» - це не цікаво. Критика завжди суб’єктивна. Немає об’єктивної критики. Є критика чесна або нечесна, і тільки. Наше суспільно є хворим, бо не терпить критики. Від президента до бомжа. Тому література тут не виняток, а закономірний результат співжиття в суспільстві. На цю тему можна довго балакати, але без сенсу.

Письменник — це тема чи світогляд плюс естетика чи, може, суміш одного і другого?

Для мене, це світогляд, який себе втілює у відповідній естетичній формі. Без естетики нема красного письменства. А без світогляду нема письменника. Колись, на початку 90-х, Віктор Неборак про одного молодого автора, досить популярного серед студенток Львівського університету, сказав, що він є світоглядним графоманом. Сьогодні процентів 85 сучасних українських літератів і є цими світоглядними графоманами.

- Так у Франківську є станіславський літературний феномен чи немає? Чи просто феномен нашого міста полягає в тому, що воно породжує багато літературних талантів?

Якщо брати з погляду літературознавчої інтриги, то вигідно говорити про станіславський феномен (термін придуманий Єшкілєвим для означення творчости молодих літератів, які про себе заявили в Івано-Франківську на межі 80-90-х років ХХ століття: Юрій Андрухович, Ярослав Довган, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк, Марія Микицей. Загальна культурна і демократична атмосфера міста такій появі молодих авторів також сприяла. Як на мене, з тієї групи залишається цікавим як письменник Іздрик, частково Довган. Інших виїла ґрантівська кон’юнктура і особисті амбіції, але вони щось пишуть. Когось там пробують канонізувати на материкових теренах. Нехай собі роблять, що хочуть. Казав мій тато: кожен дуріє по-своєму. Але більшість цих авторів мене не цікавлять і вже не здивують мого читацького єства. 

- Ти чи то недолюблюєш, чи то не сприймаєш деяких відомих франківських літераторів, свідченням чого були деякі твої раніші пости в фейсбуці. Що не так?

Усе так. Якщо є багато гарних дівчат,  се не означає, що всі вони мають стати моїми. Зрештою, настає момент віковий, коли багато би хотів, а сили вже не ті (на цю тему є класичний анекдот про 90-річних старців, які зустрілися й один в другого запитав, чи він ще дивиться за дівчатами? На що другий відповів, що дивиться, але тільки до обіду. На здивування товариша пояснив: після обіду очі болять).Так само і з літераторами. Когось читаю, когось не читаю. Є також світоглядні розходження або ж чисто психологічне несприйняття. А до відомих літератів я ставлюся як до людей, яким багато дано і вони могли би щось змінити в літературі і середовищі творчому. Їх стає на завоювання власного простору, який вони утримують будь-якими засобами, аж до створення кланів, т.зв. «літературно-мафіозних груп». Це їх вибір, і їхнє право. Я не читаю модної літератури. Я шукаю доброї книжки, бо часу в мене все менше.

- А яку художню книжку франківського автора ти б поставив на чільне місце як художню вартість?

Івано-Франківського? Вірші Юрія Іздрика, Ярослава Довгана. Подобаються вірші Василя Мойсишина і молодого Ігоря Мочкодана. З прозою складніше.

- Як би ти сформував десятку найкращих книжок українських письменників і відповідно — прикарпатських письменників?

Я би не брав на себе непосильний труд. Причина проста: я читаю багато, тому й книжок у мене багато. Але якихось авторів назву. З класики - новели Василя Стефаника і Григора Тютюнника, «Лебедина зграя» Василя Земляка, проза Анатолія Дімарова, «Шкільний хліб» Євгена Гуцала, проза Валерія Шевчука,вірші Якова Щоголева, Володимира Підпалого, Ірини Жиленко, Леоніда Талалая, Володимира Затуливітра, проза та есеїстика Галини Пагутяк; вірші та есеїстика Олега Лишеги,  романи «Нелюбов» та «Инший» Антона Морговського, вибрана есеїстика Юрія Андруховича, Тараса Прохаська і Степана Процюка, можливо, «Барменцаль» Олега Ущенка (недооцінений, як сатирично-гумористичний роман), окремі вірші Наталі Ткачик, Олега Короташа.

Ці імена до певної міри названі спонтанно. Тому я сказав би простіше: не гоніться за модним автором, шукайте доброї книжки. Вона є. І автори є. В Україні  і, навіть, в Івано-Франківську.

- Ти постійно перебуваєш у світі книжки, і з твоєї сторінки в фейсбуці виглядає, що з книжок не вилазиш. А звідки час на це береш, бо ж, напевно, маєш і якісь сімейно-побутові обов’язки?

То ілюзія. Велика ілюзія. Але якщо вона є, то я не буду її руйнувати. І добре, що коментарів з цього приводу не дає моя дружина.

- Поза лаштунками якось залишається давня галицька культурна спадщина. Західна Україна свого часу мала потужних людей, після яких залишилися великий епістолярій і мемуаристика. Здається, предметно працює в цьому напрямку переважно кафедра українознавства на чолі з академіком Володимиром Качканом в нашому медуніверситеті, але цього року міністерство освіти начебто обрізало навчальну програму з українознавства. А що вивчають із цієї тематики в інших франківських ВНЗ, зокрема в ПНУ?

Колись досліджувала галицьку мемуаристику і захистила докторську дисертацію Марія Федунь (захистила під моїм керівництвом кандидатську дисертацію). Матеріял вона зібрала унікальний. Щоденникову прозу та епістолярій досліджує Анна Ільків, колишня моя студентка і аспірантка, тепер доктор наук, видала дві монографії. А в Прикарпатському університеті  Степан Хороб, Роман Піхманець і я підготували три томи творів Василя Стефаника (у чотирьох книжках), я готував том листів Стефаника. Також разом із Олегом Баганом і Маряною Комарицею я взяв участь у підготовці вибраного Миколи Євшана (том на 850 сторінок вийде до кінця 2020 року в серії «Бібліотека галицька»). Перед тим, разом із Наталею Ощипок і Володимиром Смирновим ми підготували том вибраного Михайла Мочульського (теж близько 800 сторінок). Разом із Наталею Тихолоз ще 2015 року я упорядкував двотомник Тараса Франка. Творчість Володимира Державина, а тепер Костянтина Вагилевича підготував Степан Хороб. Прозу Ростилава Єндика підготували Оксана Залевська і Марта Хороб. Також Залевська підготувала книжечку афоризмів Ростислава Єндика і Володимира Державина.  Прозу Григорія Лужницького підготувала Наталя Вівчарик. Зініціював ці видання я (вибачайте нескромність), підтримало місто і область.  Всі ці книжки вийшли за їхньої  підтримки. До кінця року повинен вийти двотомник Марка Черемшини в Снятині в упорядкуванні Іванки Стефюк з моїм переднім словом. Так що робота йде. І ніхто її за нас робити не буде. І в цьому плані робота викладачів кафедри української літератури ПНУ просто неоціненна. Инча справа, що у нас рахуються «скопуси» і впритул не бачиться виданих і упорядкованих книжок.

- Як би ти описав Франківськ на культурницькій мапі України? Чим для тебе стало наше місто?

Це місто мені подобається. Я вже живу в ньому 27-й рік. За ці роки місто стало одним із серйозних культурних і освітніх центрів. Крім літератури тут розвивається краєзнавство, маємо талановитих художників, привертає до себе увагу франківський театр.  Це моє місто. І я дякую долі, що скерувала мене колись саме в Івано-Франківськ.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери