Як довго триває втеча від реальності? Чи можливо постійно бачити світ крізь скло рожевих окулярів, імітуючи навмисне вигадану концепцію життя? Чи варто ламати спрогнозований заздалегідь життєвий сценарій і свідомо обирати самотність заради злагодженого відчуття душевної невагомості? Чи може бути жінка щасливою поза межами диктату сімейних цінностей, не граючи жодну з призначених їй традицією ролей, а просто бути щасливою? Чи повинна людина постійно перебувати у війні із собою? Над такими та іншими важливими питаннями міркує письменниця Міа Д’арк (Софія Міколяш) у своєму дебютному, проте доволі вдалому та цікавому романі психологічного жанру «Наснилося між двох світів. Невагомість».

Роман складається із 49 невеличких частин-розповідей: сюжетних, настроєвих, філософських, експериментальних, іноді ліричних, які в цілому формують єдиний ідейний задум – розкрити внутрішню організацію людської, а саме жіночої (складної, суперечливої, глибокої) душі, знайти причинно-наслідкові ланцюжки душевних страждань та шляхи їх розплутування. Тріада жіночих образів – Олівії, Ірини, Марини – підібрана неспроста, героїні наче гілки дерева з одним коренем, начебто абсолютно різні долі, історії  яких ніколи не мали перетнутись в реальності, проте перетинається біль і неспокій їхніх душ. Кожна прагне бути щасливою, але певні заборони, навмисне сформовані поведінкові паттерни, тривожні потоки галюцинацій стоять на перепоні їх жаданої гармонії.

Першу душевну деструкцію прочитуємо в поведінці Олівії. Суїцидальні спроби дівчини на тлі обсесивного розладу, спричинені, ймовірно, глибокою психологічною травмою, внутрішнім переконанням «не живи» й відсутністю бажання брати відповідальність за ворожу, буденну реальність, що лякає героїню, тому вона й шукає способи час від часу тікати від таких станів до інших, проектуючи, таким чином, мазохістичну ціль на самознищення. Як наслідок, у дівчини відсутній природній інстинкт самозбереження, вона грається зі своїм життям, не вбачаючи у ньому жодної цінності.

Олівія не транслює жодних емоцій. Їй не властиве почуття ненависті, а отже й любові. Намагаючись притлумити емоційні блоки певними препаратами, дівчина втрачає жагу до реального життя, воно здається темним, холодним, в якому мешкають люди із загіпсованими лицями. Водночас бачимо проблему тотальної інертності  батьків, котрі забирають дівчинку з лікарні. Батькові легше заплатити за спокій, аніж повірити в серйозну душевну недугу доньки. Степан Процюк у передмові до книги асоціює душевні блукання Олівії із сізіфовим пошуком стабільної внутрішньої гармонії.

Друга героїня роману, що прагне щастя і створює його для себе – Марина. Вона переповнена внутрішнім ресурсом. Перекресливши життєвий сценарій (розлучення з капітаном), дівчина почувається щасливою, бо переконана, що щастя не шукають, а створюють: «Марині завжди вдавалося відшукати свій клаптик щастя, комфорту та затишку в душі: із книжкою в руках, духмяним фруктовим чаєм, загорнувшись у плед на розлогому кріслі біля багряної квітки». Марина щоранку медитує, прогулюючись парком, нікуди не поспішає, спостерігає за своїми відчуттями.  Саме з цією героїнею пов’язані частини роману, зведені тематично до найбільшого ідейного універсалізму: вона веде діалоги з карпом, черепахою. Ці тварини є своєрідними образи-символами не лише в межах аналізованої книги, але й у культурі загалом, адже риба – символ очищення, прощення, спасіння, здоров’я як фізичного, так і психоемоційного; черепаха – символ Всесвіту. До того ж карп японський, він віщує орієнтальну традицію спокою, відчуття повної гармонії, духовного затишку.

З  одного боку, Марина є прикладом того, як невроз стає поштовхом до душевного зросту, а з іншого боку не зрозуміло, чого в її житті більше – реального чи транцендентного? Марина вміє досягати внутрішньої гармоні у вигаданому, а не в реальному світі. Самотність для неї – зона комфорту. Маючи багато внутрішнього потенціалу, Марина трапляється на шляху іншої героїні, Ірини.

Ірина – жінка, що заблукала в тяжких лабіринтах власної утопії.  На перший погляд вірна дружина, любляча матір, успішна леді. Ідеальна жінка в ідеальному світі. Здавалося б, що ще потрібно для того, аби відчувати себе щасливою? Та всі ми знаємо, скільки болю й кривди може приховувати широка привітна  усмішка перехожого… Ірина намагалась демонструвати людям те, що б їм хотілось бачити. Своїм невротичним перфекціонізмом («за нею можна було звіряти годинники») жінка створила для себе неабияку енергетичну пастку. Множинність зовнішніх дій та клінічний одноманітний  «мультитаскінг» виснажили душу та емоційний резерв жінки, вона постійно почуває себе втомленою, спустошеною.

Найтривожнішими одразу видаються перші описи Ірини, яка балансує між двох світів: «правильного» і справжнього: «Майстерно вдаючи, що їхня родина міцна, жінка не виносила «сміття з дому», бо була добре вихована. Навчилася «перевинаходити» себе заново, постійно розвивалася й любила світ, який сама творила», «Ірина переконливо дарувала усмішку перехожим, а в нетрях її лунав ніким не чутий крик», - таке болісне душевне роздвоєння, два світи, дві особистості, які не можуть гармонійно співіснувати в одній людині, рано чи пізно надри природньої сутності розірвуть межі псевдоіснування. Зрештою, так і станеться, коли Ірина вступить в стосунки з художником.

Ірина вдало приховує свої емоції або подавлює справжню емоцію протилежною до неї («Інколи дивлюсь на життя, почуваючи себе  зовсім не однією з тих, хто його проживає»; «Коли життя дає мені лимони, роблю із них лимонний кекс»). Набута недовіра до власних відчуттів, постійне почуття сорому, схвильованості, собіненалежності. Живучи з чоловіком тираном, Ірина повинна відчувати спектр емоцій, які б сигналили, що треба йти, однак вона їм не довіряє, навіть більше – «жінка любила всі свої невиплакані сльози»,тобто звикла перебувати в синдромі жертви. Емоційні блоки лише посилюють такий стан, і, будучи не вивільненими вчасно, можуть розповсюдитись метастазами по тілу, як ракові клітини.

Про програвання жінкою закладеного в підсвідомості сценарію свідчать і її деструктивні стосунки з «чужим» для неї чоловіком: він старший від неї на декаду, агресор, байдужий до почуттів інших, не має жодних інтересів, часто вживає алкоголь, палить, проте за роки спільного життя Ірина навчилась виробляти антитіла до його садистського світобачення(«синдром відданості кривднику»). Відчуваючи ідентичні попередньо пережитим емоції  сценарій демотивує її мислити самостійно, вона обирає вже закладені в свідомості думки й концепції. За словами Ірини, у цьому шлюбі вона тільки заради маленького сина, який вже їй нагадує свого батька. Чи не сформується у такій сім’ї ще одна покалічена душа?

Єдиний вихід з такого замкненого кола – втеча. Саме у стосунках з художником Ірина вперше на повну потужність віддається емоції – пристрасті, яку на цей раз важко проконтролювати інтелектом. І розуміє, як це добре: нічого не чекати, не вимагати, не вдавати когось, апросто перебувати в моменті, просто бути собою, усвідомивши, що мить щастя не ставлять на вагу до вічності(«Невідомо, що є сильнішим: момент коли жінці нема чого більше втрачати, чи той момент, коли вона розуміє свою значущість»).

Мова роману «Наснилося..» проста, зрозуміла, часом тамує погляд на метафізичних універсаліях («Боятися треба радше живих, аніж мертвих»; «Усе справжнє в житті – сліпа довіра»; «Від масштабу нашого світу залежать проблеми, якими ми живемо...»; «Людям потрібні щедрість у почуттях, вияв прихильності більше, аніж щедрість у її матеріальному вияві»), часом – на побутових, близьких кожному проблемах. Відчувається сплетіння полярних світоглядів на рівні використання сленгових слів,  англіцизмів, які загалом не псують читання, а демонструють текст сучасним та по-своєму модним.

І найголовніше: у романі багато енергії, душевного тепла, трепету та авторської віддачі, які безперечно здатні привабити увагу читача. Зважаючи на глибину проникнення у внутрішню структуру жіночої душі та важливість такої тематики в наш час, можемо вважати психологічний роман (початок майбутньої трилогії) авторки індивідуальним та вдалим творчим дебютом.