За Аристотелем, налічують шість базових емоцій, і тільки одна з них є беззаперечно позитивною. Австрійський психоаналітик Зиґмунд Фрейд у своїй легендарній праці «Я і Воно», окрім добре знайомого Лібідо, визначав й інші сили, які програмують певні моделі поведінки людини: Ерос (прагнення до життя) і Танатос (прагнення до смерті). Фрейдівський послідовник Еріх Фромм писав, що агресія– це не реакція на подразники, а певний імпульс у нашому організмі, який визначений природою людського єства. Попри двохтисячолітню давність Аристотелівських вчень, деяку дуальність світосприйняття З.Фрейда і соціалізм Е.Фромма, беззаперечним є той факт, що в кожній людині є маленька частинка внутрішнього демона. Питання полягає в іншому: хто, як і наскільки дає йому волю?

Згідно зі статистикою, кожна третя жінка в світі стає жертвою аб’юзу (англ. abuse – зловживання, образа, жорстока поведінка, лайка, насильство).На відміну від конфлікту, аб’юз передбачає ситуацію, у якій обов’язковоє домінант і жертва, тобто один з учасників систематично перебуває в позиції демонічного лідера. Почасти в таких типах стосунків не обходиться й без стокгольмського синдрому (особливо якщо мова йде про психологічний аб’юз), але сучасна реальність доволі жорстока, тому подібні моделі поведінки стали майже типовими.

Телебачення дуже давно створило візію ідеальної американської сім’ї: щасливий чоловік, дружина та двійко діточок демонструють нам свої голлівудські посмішки на всіх портретах, що висять у вітальнях до болю однакових будинків. Проте Міа Д’арк у своєму новому романі «Наснилося між двох світів. Невагомість» показує закулісся такого життя, ніби міжтекстово промовляючи: вітаю на темному боці місяця, леді і джентльмени. Так, ми стикаємося саме з аб’юзерським типом стосунків у сім’ї Ірини. Проте авторка не одразу розкриває всі карти: тільки дуже уважний читач помічає маску на обличчі героїні – певну ознаку того, що ідеальна американська сім’я теж має скелети в коморі.

Усе починається з деталей. Міа Д’арк жодного разу не називає імені Ірининого чоловіка, зображає так звану «ситуативну постать», образ якої вимальовується в уяві читача тільки за допомогою ланцюжка епізодів:

«Господи, і не змучився ще? Як зле, коли людина не має жодних інтересів, окрім псування нервів близьким. Як це примітивно: курити, пити й постійно демонструвати невдоволеність усім на світі. Із власним сином не може поспілкуватися, щоб навчити його грати в шахи чи щось розповісти нове, подискутувати. Найсумніше те, що він завжди такий був. А я змінилася. Раніше цього не помічала, а зараз не зношу його».

Чи

«Нічого доброго, ті самі претензії. Він енергетичний вампір. Одні нерви та витрати. Чоловік мене до божевілля доводить. Якби не мій внутрішній світ, робота й широке коло інтересів, то не знаю, чи вижила б».

Таких коментарів у романі чимало! Чоловікові не цікаво те, про що Ірина розповідає, у них немає спільних тем. І навіть коли Марина стає на захист цих стосунків, бо генетичний код української ментальності підказує «зберегти сім’ю будь-якою ціною» (подивимося правді у вічі: у нас не прийнято розлучатися), в голові з’являється одвічне «не вірю!» Станіславського. Проте не у всіх. Я впевнена, що будуть люди, які на цьому етапі роману підтримають Марину і скажуть: «Слова імпульсивної жінки – це просто емоції. За плечами багато років спільного життя, а стосунки з часом втрачають молодечу пристрасть і запал, перетворюючись на партнерство». Для таких читачів Міа приготувала особливий розділ – «LAKE SHORE DRIVE».

«LAKE SHORE DRIVE» – це кульмінаційний епізод розвитку аб’юзу. Ірина збиралася на презентацію нового журналу. Будь-який чоловік зі здоровою самооцінкою порадів би за успіхи дружини, але не у випадку головної героїні. Аб’юзер не терпить надмірної уваги до своєї жертви, у таких людей сильно розвинуте почуття власності, що провокує патологічні ревнощі. У ситуації Ірини ці ревнощі і неприйняття успіху жертви підкріпила ще й незрозуміла особиста неприязнь чоловіка до арабів. Далі – цілком закономірна поведінка аб’юзера: словесні образи, приниження, фізичне насильство… «Вона знала, що це не кінець», – коментує авторка після повернення сім’ї додому, натякаючи читачеві начастотність подібних ситуацій. Та й будь-якого чоловікового розкаяння опісля ми, на жаль, не бачимо.

Поведінка Ірини як жертви аб’юзу є цілком типовою: вона не здатна вирватися з цього урагану подій. Героїня намагається «втекти» від своїх стосунків: проводить багато часу на роботі, неодноразово залишається на ніч у готелях, часто повторює, що син – це єдина причина її досі збереженого шлюбу. Ірина живе у стані «німого крику», щоб не псувати картинку ідеальної американської сім’ї. Вперше їй вдалося вивільнити всі свої почуття після знайомства з Мариною (відсутність подруг у житті Ірини ще одна ознака аб’юзу). «Коли життя дає мені лимони, роблю із них лимонний кекс», – намагається жартувати жінка, приховуючи весь біль, який дозами дарує їй життя. Проте нервовий зрив для жертв такого типу стосунків є неминучим, а ситуація у «LAKE SHORE DRIVE» стає тригером для істерики. У цей момент ми бачимо іншу Ірину – сильну, емоційну, рішучу.

Всесвіт любить гармонію. «Нема гіршого – бути не там у житті, де б ти вже мала опинитися давним давно». Саме томуМіа Д’арк знайомить свою головну героїню з Художником. «Вона знала, що то значить. Вони – дві часточки однієї душі, колись розділеної. Тоді piecebypiece* він доклався навколо неї пазлом». Ірина знаходить споріднену душу – свого соулмейта (англ. soul – душа, mate – рідний, близький). Це загадкове, метафізичне поняття ввійшло в літературно-психологічний обігне так вже і давно. Степан Процюк в есеї «Дорогі обличчя» пише: «Навіть не знаю, чому ті чи інші лиця ми вважаємо дорогими. Навіть не завжди розумію, чому одні обличчя вважають дорогими до останнього подиху, а інші – до якогось проміжку часу».

 Йдеться про відчуття людини на генетичному рівні: ніби ви знайомі вже сто років, і вона прийшла до тебе з іншого життя, з іншого виміру. Між соулмейтами відбувається дивний неусвідомлюваний зв’язок, який не можна пояснити ні фізикою, ані Богом. Або, як кажуть мусульмани, Мактуб – так судилося.

Художник кардинально змінює життя Ірини, буквально перевертає все з ніг на голову. Саме завдяки йому головна героїня змогла вирватися з міцних ланцюгів багаторічного аб’юзу. Історія цього сплетіння душ тривала всього-на-всього два дні. Бабусі на лавці біля радянських хрущовок мали б дуже смачну тему для кількаденного обговорення. Але авторка настільки трепетно описує стосунки Ірини й Художника, що в читача не виникає жодних зайвих питань щодо вибору головної героїні.

Вони познайомилися на виставці. Молодий і красивий чоловік, з нарцисичними нотами характеру, вульгарними жартами і привабливою нахабністю – жодна жінка не встояла б перед таким Люцифером.До речі, імені Художника ми теж не знаємо, але уважний читач одразу розуміє, що воно би тільки завадило образотворенню. Художник без імені – це сильний згусток креативної енергії, творча сила, аморфна маса, яку формує уява кожного читача у цілісного персонажа. Натомість ім’я завжди накладає певний відбиток досвіду.

Із перших хвилин знайомства соулмейтів відбувається магія, яка відчувається навіть на фізичному рівні: «На вулиці не могла віддихатись. Серце вискакувало, кров буряком ударила в її щоки».А, може, це звичайна пристрасть? – спитаєте ви. Можливо. Я теж сумніваюся, що Ірина жила здоровим сексуальним життям із чоловіком, який ледь не щоденно морально ґвалтував її. Але пристрасть – це сила, яку не можна відкласти на інший день, місяць, рік; їй можна просто піддатися. Або ж не піддаватися взагалі. Хоча Міа Д’арк і не розповідає нам продовження цієї соулмейт-історії після першої ночі, яку Ірина провела з Художником, але беззаперечним залишає один факт: він її звільнив. І відчуття цієї ментальної прив’язаності буде супроводжувати героїню все життя.

Аб’юз змусив Ірину бути параноїдально уважною. Спершу жінка навіть подумала, що Художнику хтось заплатив за секс з нею (відчуваєте, скільки невпевненості в собі нав’язав героїні аб’юзер?), щоб скомпрометувати її кар’єру. Розіграла в своїй голові драму на одну дію, придумала кілька сценаріїв подальшого розвитку сюжету, розробила план знищення першого художнього успіху митця своєю ще не написаною рецензією… і заспокоїлась. Авторка вдруге занурює свою героїню в стан неконтрольованої істерики – вдруге і востаннє. Нервовий зрив став ключем до її свободи, бо як би це страшно не звучало, але завдяки такому вивільненню емоцій Ірині вдалося впустити в своє життя щось нове. «Бо, на відміну від фізичного болю, що має місце, біль душевний не має притулку. Він усюди, як і Бог».

Художник, сам того до кінця не усвідомлюючи, справді став «архітектором людських душ». Він врятував Ірину від сильної моральної залежності, від токсичних стосунків, які щоденно перекривали їй доступ до кисню. У той момент, коли жінка сідає за кермо автомобіля і їде в невідомому напрямку; у той момент, коли вона нарешті починає думати про себе, – страшний сон закінчився, почалася справжня Невагомість.

Далі буде…