При цьому не проти розвитку питомо української масової літератури. Її ці достойні люди теж не читатимуть. Або читатимуть із цікавістю відвідувача атракціону, в якому показують рідкісних екзотичних комах, Бородату Даму, Людину – Слона чи сіамських близнюків-карликів. Ну-ну, мовляв, що ж ви за одні, автори так званої попси. Йдуть під наші мікроскопи. Здивуйте, якщо зможете… хоча все одно не зможете. Бо все вже давно написано.

Між тим, україномовні позиції перекладів та видань творів зарубіжної белетристики вбивають надію на те, що аналоги, перекладені й видані в державі-агресорі, в середньостроковій перспективі можна буде замінити на полицях наших книгарень хоча б на п’ятдесят відсотків. Тобто, якщо сьогодні поодиноким бійцям фронту української популярної літератури (мова не лише про детективи, фантастика – теж не для високочолих, хоча фантасти на такий статус претендують) ліньки вчитися на кращих зразках літератури західної, аби наслідувати й адаптувати якісне, то надалі навіть при бажанні не можна буде роздобути примірник світового бестселеру українською. Звісно ж, маю на увазі лідерів ринку, на яких рівнятися не гріх.

Зараз не варто пояснювати, чому так і як треба зробити, аби було інакше. Це все одно, що пояснювати, як нам усім швидко перемогти державу-агресора та власну агресивну корупцію. Краще звернути увагу на нечисленні актуальні новинки перекладної літератури, котрі побачили світ в Україні минулого року. На момент здачі в друк російських версій не було. Тобто, не беремо кількістю, зате тиснемо оперативністю. Нагадаю: після українських версій «Гаррі Потттера» видавати українською раніше, ніж російською – національний тренд.

Л. Рон ХАББАРД. Мерці-вбивці. Переклад О. Красюка. – Івано-Франківськ, Медіасон. – 2014 р. – 128 с.

Виявляється, засновник діанетики та саєнтології Рон Хаббард заробив свій перший мільйон написанням художньої літератури. Майбутній гуру був серед найзатребуваніших авторів бульварного чтива, так званого «палп-фікшн», розквіт якої припав на 1930-1940-ві роки ХХ століття. Західний світ, зокрема – Америка, переживав кризові часи, до того ж підсилені Другою світової війною. В довоєнний, воєнний та повоєнний час люди – увага! – хотіли читати. Причому не щось зарозуміле, здатне, на переконання автора твору, перевернути уявлення про життя, наповнити його новим смислом та відкрити істину. Тих, хто готовий був викласти свої гроші, цікавила насамперед сама історія. Чим майстерніше вигаданий сюжет, чим стрімкіше розвиваються події, чим більше екшену – тим популярніший автор. Рон Хаббад, як свідчить і ґрунтовна передмова, і численні статті в Інтернеті, замолоду публікувався практично всюди, де публікували. Писав детективи, трилери, пригодницькі романи, фантастику й фентезі. Головне – він був не один такий. Саме палп-література, позитивне ставлення до неї читачів та вміння видавців заклало основи індустрії. Котра не просто приносить мільйони, а й створює величезне конкурентне середовище. Саме з нього виростають раз по раз світові бестселери. Враховуючи особливості «формату» палп-літератури, «Мерці – вбивці» можна назвати водночас її класичним і типовим зразком. Детектив Террі Лейн розслідує серію вбивств, і дуже швидко робить несподіване моторошне відкриття: орудують зомбі. Чи буває таке? Авжеж, якщо сліди ведуть до таємних гаїтянських культів. Сенсаційні свідчення Террі готова дати співачка Дон Дрейден із шикарними формами. Але щойно Лейн бере слід, як сам зазнає нападу живих мерців. «Під могильним насипом», «Перманентно мертвий», «Перед лицем вічності» - ось такі назви заголовків, і вони, без перебільшення, влучні й чудові. Одне уточнення: саме для творів палп-літератури. Аналог якої в Україні, чесно кажучи, хочеться колись побачити – як фундамент книжкового видавництва й книжкової торгівлі.

Джон ГРІШЕМ. Рекетир. Переклад Ю. Григоренко. – Харків, Фоліо, 2014. – 412 с.

Українських перекладів Джона Грішема, одного з найуспішніших авторів детективів і трилерів у США, я не пам’ятаю. Між тим, читання й популяризація його творів саме в нинішній Україні була б дуже корисною. Автор – юрист. Отже, сюжетні перипетії заточені або на торжество закону, або – поясненні, як обійти закон, не порушуючи закону, аби торжество закону таки відбулося. «Рекетир» красномовно ілюструє останню позицію. Герой – адвокат Малкольм Беністер, чорний американець сорока двох років. Він необережно вліз у кримінал: сам того не знаючи, посприяв відмиванню грошей, отриманих від  клієнтів, котрі займаються рекетом. Злочин серйозний,  Малкольма ще й підставили. Він дізнається, хто це зробив. Помститися можна, якщо втекти з тюрми. Та вийти з неї треба по закону. І Беністер оголошує себе важливим свідком у справі вбивства федерального судді. Потрапивши в такий спосіб під програму захисту свідків, Малкольм по повній використовує закони США, аби змінити зовнішність та паспорт коштом держави. Тепер можна і втікати. Так ця історія починається. Бо попереду на читача чекає випробування. Він мусить розібратися, хто такий Беністер – вправний законник чи не менш віртуозний шахрай. Котрий використовує віртуозну багатоходову комбінацію, аби не просто покарати вбивцю та звести рахунок із тими, хто посадив його самого. Винагородою за спритність буде справжній скарб, золото в зливках, здобич новітніх розбійників, захована в місці, котре не поступається печері Сезам.

Стівен КІНГ. Містер Мерседес. Переклад О. Красюка. – Харків, Клуб Сімейного Дозвілля,  2014. – 538 с. 

Минулого року українською вийшло відразу два нових романи світового «короля жахів», жоден із яких традиційним для Стівена Кінга горором не є. «Країна розваг» - детектив про те, як молоді люди ловили маніяка, котрий вбиває дівчат у парку атракціонів. Порівняно з «Містером Мерседесом» ця книга – підліткова, навіть дитяча, включно зі сексуальною сценою, до яких Кінг особливо не тяжів – хіба в ранніх «Сяйві», «Цвинтарі домашніх тварин» та окремих книгах «Темної вежі» проскакує те, що формально підпадає під обмеження «21+». Натомість «Містер Мерседес» - так само про маніяка, але його наміри глобальні: помститися світові. Його особа розкривається майже відразу – молодий Брейді Хартфілд, комп’ютерний геній, цілковито хворий на голову. На нього полює ветеран поліції Білл Ходжес, котрому для доброго полювання треба освоїти віртуальний світ Інтернету й правила спілкування в соціальних мережах. Утаємничені впізнають у стосунках Білла та його алкоголічки-матусі мотиви з «Психо» Роберта Блоха. Хіба божевільний Норман Бейтс повівся з трупом неньки інакше, ніж Ходжес. А спосіб, яким маніяк протикає на стадіон, аби підірвати там усе, прикидання інвалідом на візку – самоцитата Кінга. Він уже використав його в романі двадцятирічної давнини «Роза Марена», посадивши у візок іншого свого маніяка, Нормана Дженнінгса. Пошуки інших алюзій, цитат та надання нового життя старим перевіреним ходам розважить та захопить не менше, ніж сама книга.

Ю НЕСБЬО. Син. Переклад В. Чайковського. – Харків, Фоліо, 2014. – 570 с.

Чи не єдиний сучасний західний автор, чиї твори видаються в Україні послідовно й повністю – норвежець Ю Несбьо. Його шанувальники знають, а неофітам поясню: «Син» - другий після раннього «Мисливця за головами» позасерійний твір майстра детективного жанру. Причому він дивним чином перегукується тематикою з «Рекетиром» Грішема: обидва герої сидять у тюрмі за злочини, котрих не скоювали, і тікають з-за грат зухвало. Аби почати мститися. Лиш Сонні Лофтус із «Сина» не адвокат, а системний наркоман, готовий за дозу взяти на себе будь-який чужий гріх. Так він робить аж дванадцять років. Аж раптом дізнається: батько, через самогубство якого підсів на голку, насправді вбитий. Більше того: він, офіцер поліції, працював на мафію. Виконуючи накази  всемогутнього і лиховісного Твілінгена. Окрема тема – прощання Сонні з залежністю. Харі Холе, герой циклу романів Несбьо, котрі принесли йому заслужену славу, є алкоголіком, і стрижнева лінія всіх творів – спроби раз по раз зав`язати. Незалежно від сюжету в персонажів є, чому повчитися. Зітхнувши принагідно, як добре жити в Норвегії: до послуг залежного будь-яка комфортна соціальна програма.