Жанр: авантюрний роман

Гурманам, шанувальникам красного кучерявого письменства, фанатам практичної стилістики української мови та естетам пропонований роман краще не читати. Бо є велика спокуса розтягнути на цитати, котрими потім можна козиряти на різноманітних літературних конференціях чи круглих столах: мовляв, дивіться, що собою являє зразок українського «масового» роману. Між іншим, інтелектуали будуть праві, бо навіть не вирвана з контексту цитата твору Олега Галетки «Гроші, Куба і література» виглядає або як пародія, або – як, даруйте, графоманія. Прошу дуже:

  «Мері посміхнулася, зробила хибний крок назад, а коли Вася розслабився, вирішивши, що переконав дівчину, та вдарила його коліном у пах. Хлопець завив і зігнувся навпіл. Мері спробувала його переступити, але Вася схопив її за ногу, смикнув на себе, і вона впала. Катерина підвелася, щоб краще бачити, Вадик також розвернувся, спостерігаючи за метушнею на підлозі. Мері, лаючись, підвелася на ноги, і знову пішла на Василя, але той раптом дістав із-за спини пістолет. Зброя в руках Васі здавалася іграшковою та нереальною.

—     Бляха! — Вася вдарив руків’ям пістолета в стіну».

Поспішаю попередити – особисто я не звертав би увагу на подібні пасажі, котрими текст рясніє. Бо читачу пропонується не підручник із української мови, не хрестоматія з української літератури і не твір, котрий претендує на шедевральний статус.

Олег Галетка розповідає історію, досить добротно продуману, складно розказану, грубувато, але – міцно зшиту. Не забута жодна деталь. Кожен розділ рухає сюжет уперед, і шанувальникам саме жанрової літератури, повірте, байдуже, кульгає тут стилістика, скільки русизмів та жаргонізмів й чи завжди доречно й влучно вживається сакральне «трахатися».

Проте кострубатість оповіді все ж дратує. Не тому, що сам автор цих рядків дуже грамотний та є зразком для наслідування. І не через відчутні мотиви культових фільмів, від «Карти, гроші, два дула» й «Великого кушу» з російськими аналогами «Навіть не думай» та «Бабло» до українського «Ломбарду», адаптовані під художній текст. Навпаки, український автор не так часто, на моїй пам’яті – взагалі ледь не вперше, демонструє вміння жонглювати різними сюжетними лініями, не впустивши жодної. Добре вивчив «матчасть», розставляє героїв на дошці сюжету згідно наперед визначеними функціями й рухає так, аби кожен мав змогу вступити в гру лиш тоді, де це необхідно. Нарешті, нема нічого поганого в початковій заточеності Олега Галетки на ймовірну екранізацію – при першій же потребі перетворити роман на сценарій багато часу не забере. Та й драматургія для автора – слава Богу! – не лженаука.

Але від самого початку він робить помилку. Виправити яку можна двома способами. Перший – переписати роман. Другий – не видавати, лишивши в шухляді. Помилка, чи, якщо зрозуміліше, «косяк» історії – в її цілковитій неліквідності саме в винесеному на обкладинку жанровому визначенні: «Авантюрний роман». У якості трилеру це теж не піде, хоча динаміка шалена й розповідь місцями реально захоплює. Початкова пригода, точніше – привід для початку пригодницької історії нікуди не годиться. Хіба… в українську літературу.

Бо майже всякий, хто в Україні сідає за клавіатуру, аби почати писати роман, так чи інакше обирає в якості головної сюжетної лінії, а де є – там інтриги, актуальне українське ж літературне життя. Котре не цікаве навіть учасникам процесу, якщо після творчого вечора не наливають. Саме слово «література» не придатне для використанні в назві художнього твору. Довести? Будь ласка – від самого зародку літературних публікацій як таких, незалежно від жанру, слово «література» для вдалої – і невдалої теж! – назви свого дітище не використовували ані генії, ані їхні епігони. Воно відлякує не менше, ніж слова «секс» і «смерть», від яких прибирають очі консерватори. Але якщо одним слово «секс» категорично противне, інші охоче куплять книгу з такою назвою. Навіть якщо самого сексу не буде. Натомість «література» як складова назви твору вже блокує рецептори навіть літераторів, не кажучи вже про пересічних книголюбів.

Сюжет пропонованого роману закручується довкола рукопису, пізніше – книжки, котра стала фатальною для всіх без винятку героїв. Письменник – лузер Микола пропонує твір видавцеві Сурикову. Той не хоче видавати книжку під прізвищем автора. Але купує права на текст, аби потім видати  вже під прізвищем Віолетти, доньки олігарха Соломатіна з бандитськими замашками. Через власну хтивість видавець «попав», і видання твору з подальшим перетворенням дівчини на «зірку літератури» - компенсація. Віолетта, своєю чергою, від нудьги записалася в так собі секту. Самопроголошений лідер якої, Вадим, разом із адептами Васею, Мері та Катею культивує ідею вільного суспільства. Для чого планує виїхати всім кагалом на Кубу, острів Свободи.

Потрібні гроші, і допоможе в цьому Віолетта. Дівчину така постановка питання обурює: «Ти зібрався обчистити мого батька за допомогою мене, а потім на ці гроші вивезти всіх блядей на Кубу? І там трахатися з ними? А мені що накажеш, свічку тримати? Щоб мій духовний наставник зміг у дірки влучити?» Та навіть відійшовши від «сектантів», зустрівши Миколу, справжнього автора «свого» роману, не завадила б змовникам здійснити омріяне паломництво. Задум, і не лише «сектантів», поламав редактор видавництва Суриков через згадану вище хтивість. Будучи людиною, котрій постійно віддячують оральним сексом бездарні поетеси, він захотів більшого. Майже всі епізоди з ним не обходять увагу його ерекцію. Загалом цей український видавець своїм цинізмом, безпринципністю та маніакальним потягом до халявного сексу призводить до того, що в героям доводиться ховатися від переслідування озброєних бандитів, вибиратися з полону, битися й уникати неминучої смерті.  І розумієш – література, книжки та рукописи в цьому керованому хаосі абсолютно зайві.

Так, фатальні рукописи, лиховісні книжки й навіть цілі бібліотеки стають приводом для пригод та змушують героїв розгадати моторошні загадки. Найперше згадується «Ім`я троянди» Умберто Еко, далі – «Клуб Дюма» Артуро Переса-Ріверте, «Алтин-толобас» Бориса Акуніна, «Темна половина» Стівена Кінга. Письменник же стає повноцінним героєм рідше, класичний зразок – «Мізері» чи «Балада про гнучку кулю» того ж Кінга. Також пригадуються два фільми: «Основний інстинкт», де письменницю грала Шарон Стоун, та «Роман із каменем» - авторку бестселерів тут втілила Кетлін Тернер. Ще є біографічні книжки й фільми про літераторів: від Генрі Міллера та Івана Буніна до Остапа Вишні й мало кому відомого, проте досить цікавого Кліфорда Ірвінга (вигадав автобіографію мільярдера Говарда Г`юза). Видавця та редактора, котрий став перевертнем, зіграв Джек Ніколсон у трилері «Вовк»

Але для українського соціуму письменник та його книжки – ніхто й ніщо. Тобто, читати українці люблять, попри сумну статистику падіння інтересу до цього процесу. Та найменше українець, навіть дипломований філолог, хоче читати книжку про те, як пишуть книжку, продають авторські права і роблять на цьому ім’я.

«Віолета пробігла поглядом тези, і настрій зіпсувався. Образа злегка стиснула горло. Це була не промова. Це були начерки речень, які з легкістю підійшли б до будь-якого твору. Людина, яка написала ці рядки, не читала роман. Це були штампи, заготовки, вода. Але засмутило дівчину інше. На мить, але все ж чітко, вона відчула себе таким самим інструментом. Вона потрапила на конвеєр, не перша й точно не остання. Із такою промовою сотні новоспечених письменників піднімалися до мікрофона».

Де конвеєр? Про що йдеться? Про які сотні письменників біля мікрофонів? Смішно, бо український письменник, автор першої книги, не потрапляє в шоу-бізнес навіть близько. Всі спроби залучити книгу в інформаційний простір, користуючись надсучасними технологіями, не перетворюють її на бестселер та не збільшують продажів. І тим більше не привернуть увагу до молодого автора схвальні слова письменників старшого покоління, як описує Олег Галетка.

«Гроші, Куба і література» за формою та жанром – авантюрний, пригодницький роман. За змістом – наповнений зайвою для творів цього жанру інформацією про неіснуючий літературний процес. Тема пересічному шанувальнику жанру нецікава. Ті, для кого написані гнівні сторінки, що є сатирою на літературно-видавниче життя, не звертають уваги на пригодницькі романи, пишучи шедеври. Потенціал роману Олега Галетки досить високий. Аванс жанровій літературі виданий щедро. Аби тільки про літературу там не було.

Ось чому, коли бачиш зайвий елемент, починаєш звертати увагу на те, що в пригодницькому романі має другорядну роль – стилістику та мову.

Оцінка** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:        

*  Жодної надії;        

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;        

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;        

**** Хочеться краще, але загалом поживно;        

***** Так тримати!        

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.       

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.        

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику