Re: цензії

«Тому, що послідовний» - так можна одним слоганом охарактеризувати внесок тернопільського письменника й журналіста Олександра Вільчинського в скарбничку української детективної літератури. І не лише через те, що його жанрові твори об’єднує серійний герой, а самі вони складають поки що своєрідну трилогію: «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство» та «Віагра для мера». Прописати єдиного персонажа з часів Конан Дойла мріє кожен, хто береться конструювати детективний сюжет. У всіх детективщиків світу це виходить, але не всім це вдається. Тобто, персонаж традиційно кочує з історії в історію, але знаковим для детективу своєї країни чи світу такий персонаж стає в пропорції десь так 1 до 50-ти. Тут не автора провина, просто героїв дуже багато, ось вони і штовхаються плечима.

Український детектив (принаймні, та крапля, яка є в нашому книжковому ставку) теж може похвалитися постійними персонажами: приватний сищик Оскар (Л. Кононович), слідчий Олекса Сирота (В. і Н. Лапікури), міліціонер Сергій Сокольський (О. Ковалевський), психолог Віра Лученко (А. і П. Владимирські). До цього гурту Олександр Вільчинський додав свого журналіста Андрія Грабовського. І настільки довірився своєму героєві в «Неврахованій жертві», що уже в «Суто літературному вбивстві» довірив йому почесну, як на погляд автора, місію: мочити всіх, хто, на думку Вільчинського, того заслуговує.

І Андрій Грабовський руками свого літературного «тата» з послідовністю, яка викликає лише повагу, «гасить» спочатку українське письменницьке середовище, а потім – вітчизняний політичний бомонд. У обох випадках ті, хто заслуговують на викривальний пафос Грабовського, насправді падлюки не всеукраїнського, а лише містечкового масштабу. Хоча будь-який герой детективного роману мусить сповідувати доктрину Грегорі Хауса, згідно якої «всі брешуть», цей герой є повноцінним героєм лише в тому випадку, коли просто визнає це і змиряється, бо життя триває. Не вважаючи при цьому весь світ своїм боржником, який винен недооціненому героєві три копійки.

З огляду на ці обставини перший роман циклу про Грабовського (він же – дебютний роман Вільчинського), «Неврахована жертва, я б розглядав окремо від «Суто літературного вбивства» і тим більше – від «Віагри для мера». Бо тут Андрія Грабовського просто бортонуло життя, і він дуже натуралістично зловживає алкоголем з усіма похмільними наслідками цього процесу. По ходу дії стає зрозумілим: Грабовський був неабияким перцем у тернопільських медіа. Тим більше не ясні причини, з яких доля дала майстрові коліном під зад. Але стрімкий розвиток подій відволікає від такої дрібниці, як біографія Грабовського: мама загиблого внаслідок нещасного випадку бізнесмена Євгена Домарецького хоче з’ясувати справжні обставини синової смерті. До честі Вільчинського, детективна інтрига далі прописана бездоганно, у класичний детектив навіть вплетені елементи нуару (тернопільські підворітні, питні заклади та вуличні шлюхи виписані досить яскравими штрихами). Журналістові, як і належить у таких випадках, погрожують розправою однаково бандити й менти, сховатися ніде, а фінальне викриття вбивці, чому передує ще кілька розкиданих по Тернополю й околицях трупів, подане цілком у дусі «чорних» романів 1940-1950-х років.

Правда, дещо бентежать правила гри, запропоновані Вільчинським. Скажімо, пані Домарецька прямо просить безробітного журналіста Грабовського знайти того, хто вбив її сина. Хоча далі в текст чітко сказано: сищиком журналіст ніколи не був. А журналістські розслідування, котрі прославили його на весь Тернопіль, стали можливі лише за підтримки тих, хто в опублікуванні певних матеріалів був зацікавлений. Ось і виглядає Грабовський таким собі «медіакілером». Якщо таку людину кинути в автономне плавання, вона, швидше за все, потоне без підтримки. Хоча праведний грішник – улюблений персонаж більшості літературних детективів, у даному випадку «медіакілер» надто вправно виконує завдання, яке зазвичай ставлять відставному ментові. Але, будучи толерантним читачем, автор цих рядків прийняв це правило, бо подальша сюжетна динаміка цілком компенсувала певні ситуаційні огріхи.

Ще одне спостереження – теж із розряду дрібниць, які помічаєш у хорошому загалом творі. Запросивши до себе повію Іру, зголоднілий Грабовський спочатку починає «зривати з себе одяг» і при цьому – шепотіти (спробуйте колись на дозвіллі). Зірвавши з себе одяг, він починає роззуватися, тобто – знімати взуття. Хоча зняти штани, лишаючись у черевиках, трошки марудно. Нарешті, повія Іра допомагає Грабовському… роздягнутися, і виникає питання: а як же одяг, який спраглий до сексу герой перед тим зривав із себе, лишаючись у самих черевиках? Може, малося на увазі, що проститутка зняла з клієнта останнє, що він, так би мовити, недозірвав із себе?

Та, як уже говорилося, ці зауваження досить необов’язкові і свідчать лише про неможливість приколупатися в «Неврахованій жертві» до чогось більш глобального. Тоді як «Суто літературне вбивство» - спроба написати про письменницьке болото. Після подій у «Неврахованій жертві» Андрій Грабовський оселяється в селі і займається господарством. До нього приїздять колеги, один помирає. Розслідування як такого в романі не дуже й помітно. Бо весь він побудований на тому, що українські письменники заздрять один одному і готові зжерти колег без хліба та солі. Тому-то «Суто літературне вбивство» і справляє враження чогось особистого: читати про письменників та їхні бздури не лише в Україні, а й у інших країнах не цікаво нікому, окрім самих письменників. Надто дрібно, це не шоу-бізнес. Тому адресат «Суто літературного вбивства» відомий. Але письменник в Україні – здебільшого не читач, Олександр Вільчинський мусить це знати. Через те «Суто літературне вбивство» не потрапило до адресата. Значить, цей роман, як і наступний, «Віагра для мера», потрібні були більше автору, ніж читачеві.

Через те я віддаю свій голос за «Невраховану жертву» - поки що це краще зі усього, по що згадано тут. Бо розраховане на широке коло читачів.

Оцінка ****(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику