Бо, скажімо, до детективного жанру «чорний роман» належить опосередковано. Так само, як і до кримінального роману в чистому вигляді. Нуар – скоріше забарвлення, атмосфера, стилістика і відчуття. Наприклад, у класичному «чорному» оповіданні «Вікно у двір» одного з засновників стилю, американця Корнела Вулрича (псевдонім – Вільям Айриш) не відбувається нічого: герой силить в інвалідному візку, дивиться у вікно, аналізує побачене, здогадується про скоєне вбивство, сам мало не стає жертвою, і все це – в одному інтер’єрі. Проте читається текст на одному диханні, неначе шалена екшен-історія. Ось тільки від екшеном ми переймаємося зазвичай менше, ніж страхами людини, котра сидить вночі сама в кімнаті, не маючи змоги поворухнутися, і розкриває жахливих похмурий злочин.

Таким чином, нуар тисне не на видовищність. Він апелює до відчуттів, змушує читача зазирати в темні підворітні, сирі підвали, похмурі сховки вбивць та їхніх жертв. Визначаючи стиль «чорного роману», літературознавці як правило подають його як синтез американського «крутого» детективу, їхнього ж кримінального роману, французького екзистенціалізму і німецького експресіонізму. А коли в моду ввійшов неонуар, його супроводжували слоганом: «Пізнай таємниці ночі при денному світлі». Нарешті, в центі оповіді нуару – як правило індивідуаліст із виклично девіантною (збоченою, неприйнятною, нестандартною) манерою поведінки. І це ненормальність у «чорному романі» подавалася як норма. Натомість ненормальним виявлявся той самий правильний світ, який нам нав’язують.

Зрозуміло, що в радянській масовій літературі твори, котрі фіксують інший бік життя, прижитися не могли. «Чорні романи» перекладалися російською і українською злочинно мало. Як наслідок, поява українського нуару в наш час майже неможлива через відсутність у потенційних авторів теоретичної бази. Тобто, нема що наслідувати, теоретична підготовка незадовільна. До того ж «чорний роман» – винятково урбаністичне надбання, а традиції міської літератури в Україні поки що недорозвинені.

Хоча нуар – це антипод гламуру. Вже за це його варто поважати. При бажанні ознаки «чорного роману» можна знайти в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного та повісті «Для сімейного вогнища» Івана Франка. І це при тому, що термін «чорний роман» сформувався в середини ХХ століття... Отже, теоретична підготовка, виявляється, ще не все. Нуар, його стилістику треба відчувати. Тому нижче – кілька романів українських письменників різних часів, які при бажанні можна зарахувати до зразків вітчизняного «чорного роману».  

Увага! Тут і далі твори будуть називатися в алфавітному порядку! Перший номер не означає перше місце! Прошу не робити хибних висновків! 

1. Юрій Винничук. «Діви ночі»  

Один із ранніх романів відомого українського письменника, який вважається чи не візитною карткою самого Винничука та нічного Львова, який населяють стильні бандити та безсоромні повії. Написаний у 1980-х роках, роман передає справді похмуру атмосферу радянського Львова кінця 1970-х. Коли в часи «перебудови» читач почав вимагати від видавця чогось, крім «Прапороносців», видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь» (здається, не помиляюся) оперативно відреагувало на потреби ринку. Так «Діви ночі» вперше потрапили в українські «перебудові» книгарні. Пізніше роман успішно перевидавався, мав продовження, а чотири роки тому був екранізований в Україні. Дія перенесена в наш час, і це трошки змінило загальну автентичну атмосферу першоджерела. Але сюжет лишився: молодий журналіст із амбіціями та алкогольною залежністю вирішив написати сенсаційний репортаж про львівське «дно», і це дно настільки затягнуло героя, що під кінець він зрозумів: вибратися з історії, яку сам для себе придумав, бажано живим. Я покалічать – дарма, аби не вбили... 

2. Олександр Винокуров. «Під одним дахом зі смертю» 

Роман виходив також у скороченому варіанті під назвою «Кафе «Георг». Власне, в цьому самому кафе, типовому, можна сказати – класичному гадючнику-наливайці десь у нетрях безликої Оболоні, відбувається основна дія. Герой, теж журналіст, шукає невловимого маніяка, котрий, в свою чергу, полює на оболонських бомжів і для чогось вбиває їх із особливою жорстокістю. Аби розчинитися серед контингенту оболонських маргіналів, герой вдається до нестандартного ходу: перевтілюється в бомжа за допомогою театральних масок, гриму та власних непересічних акторських здібностей. Між іншим, після цього роману письменник Олександр Винокуров більше нічого, здається, не написав. А до цього роману писав, правду сказати, посередні, ніякі або просто дуже погані детективи. Хіба що трилер-страшилка «Сучі діти» вирізнявся оригінальністю, але його псували пафосні діалоги в стилі класиків соціалістичного реалізму. Саме тому «Під одним дахом зі смертю» приємно вразив не лише відточеною інтригою та справді живими персонажами: ніхто з українських прозаїків, які пишуть жанрову літературу, так завзято, зі смаком, не оспівував пересічний генделик, перетворений на двохстах із гаком сторінках на центр не лише нічного життя Оболоні, а на центр Всесвіту.  

3. Олексій Волков. «Амністія для хакера»

 За хронологією це – четвертий роман хірурга з Тернопільщини, який від початку нового тисячоліття є одним із кращих авторів трилерів в Україні. Багатоплановий кримінальний роман являє собою історію смертельно хворого чоловіка, котрий, відчуваючи наближення смерті, вирішив звести всі земні рахунки. Але, як це завжди буває, приватна помста швидко спричинює в містечку справжній кримінальний шторм, і тепер уже мисливець перетворився на жертву: його хочуть спіймати і провінційні гангстери, і затятий сищик. Починається біг навипередки, і все це – у винятково похмурих інтер’єрах чужих напівпорожніх квартир, підвалів, складських приміщень, безликих кафе тощо. Враховуючи нинішню моду на неонуар серед українських кіномитців, нема нічого дивного в тому, що саме «Амністія для хакера» Волкова давно на прикметі в продюсерів. Правда, як для «чорного роману» письменник придумав надто оптимістичний фінал. Але, з рештою, якщо головний герой не помирає, як задумав, то погодьтеся: в цьому щось є...

 4. Володимир Кашин. «Тіні над Латорицею» 

З усіх названих романів цей знайти можна хіба в архівах видавництва «Український письменник», фондах найбільших бібліотек чи, як варіант, на Петрівці, там, де ринок «Букініст». Бо останніх двадцять років романи одного з найпопулярніших українських радянських детективщиків Володимира Кашина не перевидавалися. У публічних бібліотеках цієї книги теж нема: ще в часи, коли Кашина видавали, його книги зачитували до дірок. Можна посперечатися довкола більшості з них: слідчий радянської прокуратури ловить злочинців під гаслом «Справедливість – моє ремесло». Серед тих, кого Кашин виводив на чисту воду – представники української діаспори, які колись втекли від революції, та злобні баптисти, котрі ґвалтують дівчат по своїх молитовних домах. Одначе серед восьми романів Володимира Кашина згаданий, тобто - «Тіні над Латорицею», варто виділити окремо і по можливості перевидати в новій редакції. Бо похмурі події в одній з провінцій радянського Закарпаття, багатоходова злочинна комбінація, в яку були втягнуті як пересічні бандити, так і звичайні невдахи, змусила слідчого вдатися до нестандартних способів дії. Таких, які, м’яко кажучи, не схвалювало радянське законодавство... 

5. Андрій Курков. «Приятель небіжчика»

 Екранізація цього роману Андрія Куркова відбулася в 1997 році спільно з французькою стороною. Тому за стилістикою стрічка вийшла настільки французькою, наскільки можна «офранцузити» Андріївський узвіз, його підворітні, прохідні двори, київських повій та київських же безробітних. Герой роману вирішує від безвиході звести рахунки з життям. Для цього замовляє власне вбивство – сам на такий крок не здатен. Але потім, відчувши раптом смак до життя, тим більше, що чорна смуга почала світлішати, він знайшов іншого кілера, аби той убив найнятого ним убивцю. Після чого взяв опіку над родиною знищеного ним найманця... Навіть якщо Курков і не планував писати нуар, він в цьому романі тонко відчув, як заплутується в павутині обставин звичайна слабка людина – мешканець великого міста.

(Далі буде).