Жанр: про маньяка 

Будучи величезним шанувальником книжок про серійних убивць та просто патологічних громадян, не міг пропустити новинку під багатообіцяючою назвою «Шизофренія». Тим більше, що анотація обіцяє історію про те, від чого беруться маніяки-вбивці. Прочитавши, без перебільшення, десятки трилерів на цю тему, готовий заявити: роман Сергія Лободи на 90 % складається з уже прочитаного раніше. Бо в Україні психопати беруться від того ж, від чого в інших розвинених країнах світу – від сексу.

Причому – як у буквальному, так і переносному смислах. Якщо жінки-соціопати  народжують хлопчиків, вони, якщо вірити російській, європейській та американській художній літературі відповідної тематики та змісту, або знущаються над ними самі, або – знущаються і на додачу сексуально експлуатують (див. «Психо» Роберта Блоха), або пускають їх у вільне плавання, і якась інша хтива жінка розбестить неповнолітнього. Якщо жінки-соціопати народжують дівчат, їх сексуально експлуатують або їхні вітчими, або рідні татусі, або ґвалтують гуртом погані хлопці. Ексклюзивний варіант: рідна мати ініціює сексуальне приниження власної доньки (див. «Братерство каменя» Жана-Крістофа Гранже). У своєму невеликому за обсягом романі Сергій Лобода відтворює ці найпопулярніші способи перетворення хлопчика та дівчинки на психопатів із залученням сексу.

Загалом історії про серійних убивць поділяється на три основних категорії. Перша – про пошуки невловимого маніяка. Як правило, тут головне – розумова діяльність того, хто вираховує в копиці сіна, якою є хоч маленьке похмуре селище, хоч величезний мегаполіс, психопата, котрий у своїх діях керується лише однією, тільки йому відомою заморочкою. Зазвичай в таких історіях маніяк ховається серед наперед окресленого кола підозрюваних і виявляється найбільш приємною людиною. І причини своїх дій він пояснює під завісу зв’язаній безпорадній жертві. Друга – те ж саме, тільки маніяк не респектабельний член суспільства, а вигнанець, лузер, парія, ізгой, хижак, якого треба виманити з нори. Тут вже частіше пояснюються причини його розумової епідемії (насильство в родині, зазвичай – сексуальне). Третя – власне розповідь про шлях маніяка, і в цій історії автор не ховає психопата за якоюсь машкарою. Здебільшого навпаки – він стає головним героєм, а сцени скоєних ним убивств виписуються старанно та подаються з маніакальною послідовністю.

Особняком стоять поки що два персонажі. Обидва вони – серійні вбивці, і обидва – з культовим статусом. Двадцять років тому Томас Гарріс вигадав доктора Ганнібала Лектера, який хоч і є класичним чудовиськом, проте – чудовиськом з вищою освітою, витонченим смаком (йдеться не про кулінарні, а про мистецькі пристрасті цього канібала) та власним кодексом честі. Мабуть, це єдиний маніяк в історії масової культури, чию втечу з в’язниці прихильники «Мовчання ягнят» вітають оплесками і стоячи. А в новому тисячолітті Джеффрі Ліндсей придумав Декстера Моргана. Читачі роману «Дрімаючий демон Декстера» вимагали продовження, серіал «Декстер» витримав три сезони і став у певних колах культовим, а всього-то: маніяк на ім’я Декстер Морган навчився стримувати свої шизофренічні потяги, вистежуючи та жорстоко вбиваючи інших серійних убивць.

Повертаючись до роману «Шизофренія», можна сміливо сказати: він належить до означеної вище третьої категорії. Максим Краснов, у восьмирічному віці зваблений старшою жінкою, почав чути в собі якісь голоси, котрі змушують його хапатися за ніж і зачищати довколишній світ. Зачистки описані настільки докладно, що ті члени Національної комісії з питань захисту суспільної моралі, котрі залишилися живими після прочитання «Жінки його мрії» Олеся Ульяненка, від абзаців «Шизофренії» остаточно поляжуть смертю боягузів. Може скластися враження, що кривава баня, на яку поступово перетворюються оповідь, самодостатня і якимось чином відображає внутрішній стан автора. Проте після появи серед дійових осіб зґвалтованої дівчини Маші Лежньової, яку теж, як і незнайомого їй Максима, переслідують криваві видіння, історія вже перестає видаватися таким собі самодостатнім анатомічним театром. Бо сторінок у книзі небагато, і раз з`явився ще один шизофренічний персонаж, значить, дві психічно неврівноважені самотності ось-ось повинні зустрітися…

Що сталося, коли ці дві самотності зустрілися – не скажу. Адже тоді всім зацікавленим читачам нема смислу завдавати собі клопоту і читати роман Сергія Лободи. Натякну лише: зазначені в анотації фільми Альфреда Гічкока не мають до змісту «Шизофренії» жодного стосунку (з 40 його фільмів лише два – «Безумство» і «Психо» - зачіпають тему маніяків), а ось до легендарного вбивці лондонських повій Джека Різника фінальна розв’язка пропонованого роману має пряме відношення. 

Оцінка            ****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику