Re: цензії

Якщо ви нічого не знаєте про харківського письменника Олександра Ковалевського, достатньо прочитати хоча б найновіший його роман «Клан». Серед головних героїв історії – Олексій Давидов, колишній працівник міліції, закоханий у гори альпініст, кандидат у майстри спорту СРСР, письменник, лауреат книжкового фестивалю «Світ книги» (проходить у Харкові), автор детективних романів, які він сам детективами вважає досить умовно. І хоча Олексій Давидов – як ви, думаю, здогадалися, альтер его самого автора – діє в кількох попередніх романах Ковалевського, як на мене, «Клан» - у чомусь підсумкова книга.

Складається враження, що Олександр Ковалевський належить до письменників, які пишуть одну велику книгу, вважаючи її головним твором свого життя. І окремі томики – це лише частини великого цілого. Крім Олексія Давидова, у цих історіях час від часу з`являється підполковник міліції Сергій Сокольський – ще одне «друге «Я» автора. Якщо від імені Давидова він розмірковує про роль письменника в нашому суспільстві, то від імені Сокольського говорить, коли треба викрити всю злочинну та кримінальну суть нашої міліції. Взагалі 50-річний автор, людина з великим життєвим досвідом (дивись життєвий і творчий шлях Давидова) має, очевидно, не лише бажання, а й право поділитися цим самим досвідом із своїми читачами.

Через те суто кримінальними романами його книжки дійсно можна назвати досить умовно. Прикро хіба що те, що автор насправді не вважає детективні та кримінальні історії серйозною літературою. Жанр несерйозний, погоджуюсь першим. Але цукерки – теж не їжа. Проте смачна цукерка з оригінальним смаком цінується не менше, ніж сковорідка смаженої картоплі з салом – тобто, та література, яка, очевидно, потрібна нам кожен день. Ситна, корисна – і важка на шлунок. До честі Олександра Ковалевського, його книги, і ,зокрема, «Клан», читаються дуже швидко та легко, бо написані зі знанням справи. Проте – Олексій Давидов від імені свого літературного «тата» не готовий переключитися на кіносценарії. Бо жанр сценарію вимагає від автора зосередитися на сюжеті та дії, зовсім не даючи можливості робити авторські відступи. «Алексей понимал, что авторские отступления не вписываются в рамки детективного жанра, но включил эссе в книгу» (стор. 119) – це речення дешифрує творчу манеру автора.

Йому більше подобається писати ці самі авторські відступи, які мають форму невеличких есеїв про все на світі – від корупції в міліції до сенсу буття. Знову ж таки, до честі автора, він усе ж таки розуміє – книгу повинно прочитати якомога більше людей. Тому в «Клані» сюжет і авторські відступи від сюжету збалансовані. Загалом маємо історію про те, як письменник Давидов, міліціонер Сокольський та журналістка Бєлкіна кожен по-своєму намагаються протистояти злочинному клану Рашида Мамедова. Живуть герої та лиходії, правда, чомусь в різних містах. Герої – в Слобожанську, бандити – в Юзовську. Це не заважає їм обмінюватися ударами у відповідь, бо щупальці спрута, яким є клан Мамедова, обплели всю Україну.

До речі, хоч автор і робить обов’язкове в таких випадках нагадування про те, що всі герої та події вигадані, роман «Клан», до всього, може стати чудовим посібником з конспірології. В Слобожанську вгадується Харків, Юзовськ – чим не Донецьк (згадайте його історичну назву), біографія Рашида Мамедова дуже схожа на біографію одного донецького мільярдера, ну а зовсім уже для втаємничених згадується керівник однієї зі слобожанських міліцейських академій, такий собі генерал Мазурка, якого здатні ідентифікувати з реальним персонажем лише харків’яни. Таких легеньких загадок у «Клані» багато.

Нарешті, останнє – більшість авторських відступів Ковалевський присвячує альпінізму. Хоча автор цих рядків на 11 років молодший за автора роману «Клан», я все ж таки ще відношу себе до людей, котрі формувалися не в останню чергу на оповіданнях із популярного в СРСР журналу «Юность». Зокрема, коли мені було 14 років, на бабусиному горищі знайшли мішок з номерами «Юності» за кілька років. Здається, це були числа кінця 1960-х – початку 1970-х років. До чого це я: там було багато картин на альпіністську тематику і траплялися оповідання, невеличкі повісті на есеї про гори. Авторські відступи Ковалевського про альпінізм повернули мене не лише в атмосферу, а й стилістику того періоду. Автор у тексті обмовляється – йому взагалі хотілося б писати про альпінізм. Проте що робити, коли ринок і читач вимагають літератури трошки іншого жанру та напрямку.

До того ж не так багато серед українських авторів тих, хто готовий писати кримінальні романи, викриваючи кримінальну суть вітчизняної Феміди. А сім уже написаних романів Олександра Ковалевського – не найгірші зразки такого читання. Нудно читачам не буде, а це, як на мене, головне.

Оцінка ****(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику