Жанр: доктор Хаус

Найгірше, що може зробити хороший митець – піти в народні депутати України чи хоча б влаштуватися працювати в штаб якоїсь партії. У такому випадку або митець виконує не властиві йому функції, або він – не митець і ніколи ним не був. Найгірше, що можуть зробити видавці для хорошого письменника – назвати його словом, зовсім не властивим до творчості автора. Скажімо, когось охрестити рупором покоління. Когось – автором порнографічних романів. Ну, а у випадку з Олексієм Волковим із Тернопільщини – наректи його «маестро інтелектуального детективу».

Книга – продукт інтелектуального виробництва. Текст – результат застосування автором інтелектуального ресурсу, і такий ресурс у кожного різний. Проте весь інтелект Бориса Акуніна спрямований на створення розважальної літератури, що він сам чесно визнає. Неабияка креативність Джорджа Лукаса та Стівена Спілберга допомогла їм, включивши максимальні інтелектуальні ресурси, створити одну з найкращих розваг останніх тридцяти років – сагу «Зоряні війни». Хочеш убити розвагу – назви її розвагою для інтелектуалів. Здається, Волков ще живий і, будемо сподіватися, щось нове напише. Адже авторів такого масштабу в україномовній РОЗВАЖАЛЬНІЙ літературі ще не було.

У даному випадку визначення роману «Лікарня на відлюдді» як зразку інтелектуального детективу помилкова. Бо рафіновані інтелектуали цього все одно не читатимуть – у них Кафка є. А неофіти, шукаючи «щось розумненьке», Олексія Волкова зненавидять після перших десяти прочитаних сторінок. Тим часом цей автор лишається одним із кращих постачальників саме гостросюжетних історії, кожна з яких має початок, напружений розвиток дії та яскравий фінал. І в зв’язку з цим наголошую: від самого початку «Лікарня на відлюдді» задумувався як сценарій. Причому задум виник у хірурга-письменника з Тернопільщині одночасно, якщо не раніше з прем`єрою в США першого сезону серіалу «HOUSE. m. d.» І книгу Волкова про буття звичайної районної державної лікарні в галицькому містечку Тачанові всі бажаючи могли прочитати на півтора роки раніше, ніж в Україні показали «Доктора Хауса».

…Збираючись на кілька тижнів до лікарні, один мій приятель попросив підібрати йому чтиво, що зробить перебування на казенній лікарській койці з панцирною сіткою не аж таким нудним. До читання приятель дещо вибагливий. Наприклад, чомусь не любить американських поліцейських романів і французьких психологічних трилерів. Йому б чогось знайомого, близького до пострадянських реалій. Тільки Боже збав від новомодних «жіночих» детективів! Чоловік мусить читати щось «чоловіче». Тому я запакував йому стопку сучасних російських бойовиків, намагаючись усе ж таки добирати по можливості якісні «стрілялки» чи «мочиловки». Але не втримався – поклав до купи книжку українського автора з російським прізвищем – Волков.  Колега скривився, бо не вірив у конкурентну спроможність не лише державної мови, але й вітчизняної «чтивної» літератури. Та все ж таки повівся, поклав книжку Волкова поруч з бойовиками Бушкова та детективами Ківінова.

Опрацювавши улюблені російські бойовики, приятель вирішив навіть не братися до українського роману. Лише хвиля нудьги, що накотила після лікарських процедур від несподіваного браку чтива, змусила його бодай з цікавості перегорнути перші сторінки. До речі, дія роману від самого початку розгортається в лікарні. Вже знайома атмосфера, ану-ну...  Коли приятель повертав книжки, роман Волкова попросив дозволу притримати: взяла читати дружина, вже – за його рекомендацією. Потім, кажуть, приятелів тесть відкрив для себе цього українського автора. Хоча вони – представники тих самих «мас», для яких твориться масова культура, і про наявність української масової літератури з різних причин не чули. А коли й чули, то ставилися обережно: через ось цей самий неправильний діагноз «інтелектуальності». Всім, крім хіба що доктора Хауса, важко повірити, що інтелектуальність – це або нічим не підкріплена претензія, або хвороба, якою можна заразитися. Приятель, котрий став прихильником Волкова, обмежився в житті лише повною середньою освітою і працює в охоронних структурах. Його відгук на роман Олексія Волкова я процитую дослівно, навіть буквально. Колега, даючи оцінку прочитаному, вклався в одне речення: «Так інтересно, так, знаєш, захватує, так легко написано – аж не віриться, що це писав український письменник!»

Ось вам думка пересічного потенційного українського читача про перспективи сучасної української літератури і заразом про майстерність українських письменників. Який не має філологічної освіти, натомість любить на дозвіллі зайняти себе читанням книжок, автори яких розповідають цікаві захоплюючі історії. І в розмаїтті теперішньої української прози нічого для себе не знаходить. Бо над нею з волі видавців тяжіє сакральний вирок «інтелектуальності». Тим часом людям цікаво читати про таємниці районної лікарні, тихі подвиги команди українських лікарів, і навіть не звертати увагу, що саме в цьому романі Волкова детективна чи кримінальні інтрига досить необов`язкова та слабенька – на відміну від «Виконавця», «Дня відбуття», «Амністії для хакера»: ці книжки я вже віддав своєму другу-охоронцю почитати.

Оцінка            ****(+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику