Кримінальне чтиво

Антологія українського детективу. Вбивчі парочки

Мова – про письменницькі подружні пари, котрі пишуть детективи вдвох. Якщо в цієї рубрики є постійний читач і він має відношення також і до письменницької когорти, то цей читач має повне право зробити мені зауваження.

Мовляв, некультурно так говорити про подружні письменницькі пари – «вбивчі парочки». Треба б якось солідніше, чи, як пишуть львівські перекладачі з польської мови, гречніше. Наприклад, літературні родини чи ще щось із репертуару шкільних підручників.

Проте причесані гламурним гребінцем гречні словосполучення мені якось не дуже подобаються. Бо не хочеться застосовувати до тих, хто пише історії про вбивства різного ступеню тяжкості, якесь таке затишне визначення. Уявіть собі: тихий вечір, чоловік у спортивних штанях та розтоптаних капцях, дружина в махровому халаті, трав’яний чай, яким запивається легенька дієтична вечеря – невже це мирне подружжя письменників, котрі за своєю вівсянкою обговорюють чергове загадкове вбивство? Причому – бажано кількох осіб, можна по черзі, а можна – за раз.

Так, як подружжя шведських письменників-соціалістів Май Шеваль і Пер Вале: у своєму кращому, як на мене, романі «Гіркій сміх» ці шведські «ліві» напхали двоповерховий стокгольмський автобус трупами, серед яких один – наркоман і сифілітик. Ну чим не вбивча парочка, незалежно від політичних переконань! Таких уже точно не назвеш красивим словом «літературне подружжя»…

Власне, письменницькі пари, котрі пишуть детективні та кримінальні романи – чи не справжнє українське ноу-хау. Бо, крім згаданих уже швецьких соціалістів (Пер Вале, чоловіча половина цього тандему, помер досить рано), насправді подружніх пар, які б писали детективи, в світі не так уже й багато. Особливо коли йдеться про нині живучих: детективи писали в співавторстві друзі, колеги, родичі (візьміть хоч братів Вайнерів, обох уже нема серед нас), але подружжя – це справді рідкість. Спеціально перелопатив свої довідники – нема. Хіба Ольга та Олександр Лаврови, котрі вигадали радянський серіал про ЗнаТоКів. У сьогоднішньому російському детективі є Анна і Сергій Литвинови і… здається, все. Хоча я теж можу декого не знати.

Якщо Україна – країна, де переважають, як нам багато хто доводить, сімейні цінності, до ці самі цінності в повній мірі трансформувалися в такий, здавалося б, виклично несімейний жанр, як детектив. Бо це лише Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі переконана: опис факту злочину, місця скоєння злочину, способу злочину та власне злочинця, особливо – маніяка, не може належати до родинних цінностей. Проте плювати в Україні хотіли на цю комісію всі письменники разом і кожен окремо.

Далі згадаю три письменницькі родини, без яких неможливо уявити сучасний український детектив. Зважаючи на те, що в цьому жанрі працює у нас десь на загал півтора десятки авторів, чиста математика свідчить: автори, котрі названі нижче, вироблять одну п’яту частину всього, що пишеться в цьому жанрі в українській літературі. Хоча ходять чутки, що письменник Олександр Медвєдєв, якого видавав «Зелений Пес», насправді псевдонім пари, котра пише фантастику під іншим псевдонімом – Олександр Зорич. Проте якщо це неправда, чутки і неперевірена інформація – наперед вибачаюсь. А якщо це правда – що ж, значить я її сказав і нікого не забув… 

Увага! Тут і далі твори будуть називатися в алфавітному порядку! Перший номер не означає перше місце! Прошу не робити хибних висновків! 

1. Анна і Петро Владимирські. ЦИКЛ ПРО ВІРУ ЛУЧЕНКО 

Комусь досить прочитати одну книгу циклу, аби все зрозуміти. Хтось капітально підсідає на всю серію, яка, до речі, з різних причин не виходить підряд у «фірмовому варіанті». Аби пояснити ці причини, треба знову почати нудну розмову про труднощі, котрі переживають українські видавці. І труднощі ці не стільки фінансові, скільки концептуальні. Скажімо, частина романів про Віру Лученко бачила світ у книжках кишенькового формату серії «ЛСД» видавництва «Наш час», і видавали твори коли українською, коли – російською. Тепер практикуючий психіатр пані Лученко, котра, допомагаючи людям своїми консультаціями, постійно встряє в кримінальні історії, пов’язані то з пошуком рукопису Пушкіна, то махінаціями в музеї, то – вбивчими погрозами по Інтернету, перекочувала разом із своїми «батьками-авторами» під крило «Клубу Сімейного Дозвілля». Отже, збирати серію від початку до кінця можуть лише затяті бібліомани. Спеціальної рекомендації до читання теж не буде: детективи Владимирських шанувальникам жанру або подобаються після першої-ліпшої прочитаної книжки, і вони читають ще, або після першої ліпшої прочитаної категорично не подобаються. Так чи інакше, варто спершу прочитати. І не забувати: для цього треба бути шанувальником жанру… 

2. Валерій і Наталя Лапікури. ЦИКЛ ПРО ОЛЕКСУ СИРОТУ 

Дев’ять історій, з них дві короткі, решта – довші, причому одна з довгих – українська адаптація роману Жоржа Сіменона «Мегре і ледачий злодій»: ретро-детективи про пригоди українського радянського слідчого Олексу Сироту об’єднані в книжкову серію «Інспектор і кава». Надруковані видавництвом «Нора Друк», три збірника детективів отримали навіть колись відзнаку за кращу книжкову серію. Одна історія вже має екранне втілення, ще дві – на підході, і, таким чином, можна вважати Валерія і Наталію Лапікур «батьками» досить успішного та затребуваного літературного проекту. Радянське ретро, особливо – київське, цілком прогнозовано зацікавило українців віком за 30 років. До того ж класичні детективні схеми часом щедро розбавлені елементами «чорного роману». З огляду на те кращими повістями циклу я б назвав «Покійник по-флотському» та «Комедія з убивством»: людожерство і розчленовані трупи в міських сортирах подобаються мені більше, ніж позбавлення життя шляхом підсипання кураре в бокал шампанського «Крістал» на світському прийомі. Загалом Олекса Сирота – фігура в новітній українській детективній літературі трагічна. Від самого початку циклу читач знає, що цей симпатичний слідчий з філософською освітою помре, наклавши на себе руки. І в кожному творі автори демонструють, як він крок за кроком до цього йде. Нічого не зробиш – Система. Тоді – радянська, тепер – українська радянська… 

2. Наталя і Олександр Шевченки. КРОВ&ЛЮБОВ 

Поки що ця вбивча парочка – найкривавіша з усіх аналогічних. «Кривава осінь у місті Лева», яку видало «Фоліо» - єдиний детективний роман подружжя, хоча є ще дві «страшилки», написані у співавторстві, та два хорори і дві мелодрами – окремо. Думаю, не варто пояснювати, яка частина родини в якому жанрі працює. Тому спільні романи – це як Інь і Янь, права і ліва півкуля мозку, троянди й виноград: словом, текст, розділений на дві половинки, кожна з яких при бажанні може функціонувати окремо. Зокрема, любовна історія в «Кривавій осені…» цілком здатна жити окремо від детективної. Теж свого роду унікальне і досить зручне для сприйняття явище. Наприклад, я, читаючи «Криваву осінь…», швиденько пробігав очима кохання, аби заглибитися в розв’язання кривавої детективної загадки і продовжити пошук маніяка. Але ви, ті, хто читав цей роман, не повірите: зустрів оце на Форумі видавців людину, яку в цьому романі більше цікавив розвиток стосунків героїв та родинні проблеми героїні, аніж власне пошуки лиховісного Оковиймача. Словом, навіть якщо далі ці автори охолонуть до детективу, зосередившись на містичних трилерах, свій внесок у розвиток вітчизняного чтива вони вже зробили. Причому – саме як подружжя.



Додаткові матеріали

Антологія українського детективу. Військові пригоди
Антологія українського детективу. Український нуар
Антологія Українського Детективу. Кращі помилки на зламі епох
Антологія українського детективу. Вступ
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери