Жанр: згадати все

Якщо детектив – це історія про загадкові події, які мусить пояснити працівник правоохоронних органів, то пропонований роман – детективний. Чистота жанру – не характерна риса для української розважальної літератури. А постійний споживач такого продукту загалом консервативний. Тому роман Валерія Єремеєва потрапив до лідерів продажів «Клубу Сімейного Дозвілля». Навіть якщо ви не заходили на сайт видавництва, не отримували каталогів поштою чи в магазинах при купівлі книжок, все одно ця інформація про таке лідерство від вас не втече. У вихідних даних, які стоять на моєму примірнику цієї книжки, скромним рядочком позначено: тираж – додатковий, отже, книгу – додруковано, бо вона користується підвищеним попитом у читача.

І не через російську мову написання, я вас прошу! Романи Люко Дашвар (Ірини Чернової) написані та видані українською і теж є лідерами продажів серед видань «Клубу…». Причина – в тій самій чистоті жанру. Дашвар пропонує драму з елементами мелодрами, тобто – літературу, яка піддається чіткій жанровій класифікації. Всі розмови про «на фіга ділити книжки на жанри, ви тексти читайте!» блякнуть: поки мічуріни від літератури ставитимуть літературні експерименти, схрещуючи яблуко з картоплею, споживачі воліють харчуватися знайомими та звичними дарами природи. Тобто, з дерева зірвати яблуко, а з землі викопати картоплину.

Але визнанням, що роман «Той, хто помер учора» - детектив чистої води, насправді можна обмежитися. Бо далі консерватизм шанувальників чистоти жанру заходить аж надто далеко. Адже сучасний детективний роман у Америці та Європі повертається до традицій класичної детективної історії. Я не кажу про форму: Агата Крісті справді відмирає і скоро лишиться артефактом. Осучаснити класику «Золотого віку» детективу не вдасться з тих же причин, з яких ретро-автомобіль, навіть відреставрований умільцями, не зможе повноцінно конкурувати з сучасними автівками, хоча всі автомобілі мають мотори, їздять на чотирьох колесах і заправляються бензином. Мова про зміст: головний герой детективного роману з часів Едгара По та Артура Конан Дойла протистояв тупим та недалеким поліцейським. А якщо пізніше вбивцю у детективному романі й починав шукати служитель закону, якому платить зарплату держава,  то він завжди конфліктував з тупим злобним начальством. В діяв усупереч інструкціям, порушував всі можливі правила, аби розкрити злочин.

Передбачаю, що десятки тисяч читачів, котрі заплатили гроші за можливість прочитати книгу Валерія Єремєєва і не пошкодували про зроблений вибір, насправді отримали громадянське задоволення, переконуючи себе в тому, що наша міліція нас, громадян України, таки справді береже. Якщо там корупція – то поодинока. Якщо некомпетентність – то виняток. І кара за скоєний злочин буде невідворотна.

Правда, в романі «Той, хто помер вчора», нас береже не стільки наша міліція, скільки наша Прокуратура. Леся Іщенко лише кілька місяців працює «слідачкою», а її вже так високо цінять, що передають справу про подвійне вбивство на території психіатричної лікарні. Між іншим, вбивства як для детективу (і як для реального життя) досить пересічні, хіба місце скоєння злочину несподіване. Тим не менше, побачивши трупи з вогнепальними пораненнями, слідча прокуратури, яка, напевне, виїжджає не на перший труп, а коли вчилася на юридичному, напевне ходила в морг, тим не менше, починає блювати. Але це так, деталі… Хто скоїв злочин, читач на цей час уже знає. Правда, заковика в тому, що читач знає прізвище людини, котра вбила одного з потерпілих, але сам убивця не знає толком, хто ж він насправді. На чоловіка, якого всі називають Психом, напали невідомі, вдарили по голові, забрали документи. Тепер йому треба не лише встановити власну особу, а й дізнатися, хто і для чого на нього напав.

Амнезія – улюблена і вдячна (попри свою затяганість) тема для детективної та пригодницької літератури. Аби не ходити далеко, нагадаю те, що на слуху завдяки кінематографу - «Ідентифікацію Борна» Роберта Ладлема. В історії, яку пропонує Валерій Єремеєв, традиції, згідно яких бездомний бомж крок за кроком згадує все, і виявляється шанованим супергероєм, дотримані бездоганно. Проте кількість трупів, на які натикається Леся Іщенко в ході розслідування, трошки збиває з толку. Ні, не своєю кількістю: кришити поганих хлопців на дрібний вінегрет герой, якого всі переслідують невідомо чому, просто зобов’язаний. Та й погані хлопці мусять залишити після себе кілька «хороших» мертвяків. Одначе в якійсь момент починаєш плутатися в фігурантах справи.

Я розумію, наприклад, що вбивство людини на прізвище Шамрай якимось боком пов’язане з вбивством людини на прізвище Бражко. Потім до двох трупів долучають мертве тіло такої собі Югової, не знайомої з обома жертвами. Далі стає відомо: такого собі Красилова теж, здається, вбили. Потому зринають ще два трупи: за життя їх звали Милаєв і Свинарчук. Все в порядку, якби, наткнувшись на черговий труп, Леся Іщенко не забувала  про попередній. В результаті маємо розкриту справу, парочку трупів під завісу та відсутність логічного пояснення такій кількості смертей.

А зібрали це все докупи слідча прокуратури та міліцейський опер, навіть не забруднивши рук і не зганьбивши честі своїх мундирів. З вірою в здібності рідних органів дізнання перегортаю останню сторінку… 

Оцінка            ****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику