Re: цензії

Вся країна тривалий час іронізувала над стилістичним нонсенсом, що його риґівська номенклятура Донеччини висунула в якості формули репрезентації всіх мешканців густонаселеного промислового реґіону. Маючи на меті і після Революції Гідности безперешкодно грабувати Донеччину, ця банда запропонувала Києву «почути Донбас». Утім, ніхто з них не мав на меті реальний діялог, йшлося лише про затягування часу, а заразом і розпалювання ненависти всієї країни до окремо взятого реґіону. В умовах ґетта криміналу значно простіше нищити інакомислячих, у противному випадку, якби вся країна виявила солідарність із населенням Донеччини, бандитам довелося б терміново вантажити свої манатки на вантажівки, пароплави, літаки й забиратися геть. Я не буду наразі робити ретроспективний огляд життя Донеччини в 90-ті роки, лише зауважу, що в тому проклятому десятиріччі мій Край таки направду задихався, підпливаючи кров’ю чесних людей. Чиновницький Київ зробив вигляд, що так і має бути в добу первинного накопичення капіталу. Добре, ми це пережили, хоча і не всі. Ми втратили гідність і почали жити в умовах кримінальної влади, яку до реґіону за великим рахунком постачав усе той же чиновницький Київ: усі ці губернатори, прокурори, міліція, спецслужби тощо. Ми почали з цим жити ще у 90-х, усе живе тяжіє до життя. Ми навчилися жити без гідности. Бо не можна піти проти влади в окремому реґіоні, не наразившись на тупу кримінальну статтю, бо після того, як наразився, пізно розповідати, що ти це робив для всіх, що ти партизан, а не пересічний вурка. Ми почали з цим жити, втративши віру в інші можливості. Ті з нас, хто прагнув радикально змінити своє життя, просто мовчки залишали реґіон, виїжджаючи переважно до Києва, стаючи в короткому часі киянами і згадуючи малу батьківщину не інакше, як пекло. Все правильно: пекло і в Африці – пекло. В такий спосіб в останні п’ятнадцять років Край утратив десятки тисяч молодих, динамічних, освічених людей (яких, між іншим, підготували кваліфіковані донецькі викладачі та науковці), збагативши ними столицю, яка про це навіть не підозрює. Ті, що лишались, намагалися жити, попри те, що кримінальна влада унеможливлювала нормальне людське життя. Особливо ж, у сфері громадській. Я дуже добре пригадую пізню осінь 2004-го року: які тоді були мрії, які сподівання! А потім був сором і відчай, – нічого крім сорому й відчаю. Я ніколи не забуду це відчуття, бо сором відтоді живе у мене під нігтями і час від часу нестерпно болить. Я знаю, що це назавжди. Неможливо забути цей сором, бо прийшовши на анонсований мітинґ на підтримку В.Ющенка, я так і не зміг перенести помаранчеву символіку зі светра на верхній одяг. Ті поодинокі сміливці, які це зробили, були миттєво затоптані озвірілим натовпом (і все це – на очах міліції та спеців у цивільному, яких там було чимало), завезеним автобусами на Жовтневу площу з райцентрів. У мене немає сьогодні претензій до мешканців тих райцентрів, їх свідомість не знала альтернативи. Їм пояснили, – якщо риґи втратять владу, то всі вони втратять робочі місця. Це – як мінімум. Їм багато чого пояснили та нав’язали, користуючись із їхнього страху перед життям. Якщо згадати убогі райцентри Донеччини, то там виживання означало реальну боротьбу за фізичне життя, тобто в безпосередньому сенсі, а не у якомусь фігурально-стилістичному. Саме цих людей із райцентрів риґівська кримінальна номенклятура й привезла взимку та в березні минулого року на площу Леніна у Донецьку, плюс – абсолютно підневільні, цілковито закріпачені бюджетники з числа вчителів і медичного персоналу. Я уже не говорю про вплив московської пропаґанди, яка за п’ятнадцять років перетворила багатьох наших людей у правдивих зомбі. І все це – за цілковитого та мовчазного сприяння не лише місцевого криміналу, але й чиновницького Києва. Бо питання нейтралізації ворожої пропаґанди належить до компетенції виключно центральної влади. Здається, у нас іще й досі унітарна держава? В Донецьку всі державні структури не просто здалися на милість місцевого криміналу, вони ще й забезпечували безперешкодну та переможну його ходу. Учасникам мітинґів, привезених із райцентрів, зі сцени говорили, що Київ мусить почути Донбас. Неосвіченим людям така формула неабияк імпонувала. Але вони вкладали у неї зовсім не те, що мала на меті риґівська номенклятура, зовсім не те, повірте. Люди думали, що йдеться про ремонт доріг, якого в деяких райцентрах не було уже двадцять три роки, та про подібні прості, але необхідні речі. І риґівська влада зберегла би свої позиції так само, як це уже сталося у році 2005-му, і напевно, був би колись реванш. Але не тому, що донецькі люди віддали би їм свої голоси на найближчих виборах. На Донеччині вже років п’ятнадцять ніхто не рахує реальні голоси людей, у цьому немає потреби: до протоколів уписуються виключно замовлені числа (іноді трапляються трагікомічні випадки, і тоді доводиться переписувати папери, бо математика знає лише 100 % на позначення числової повноти, і не знає, приміром, 103 %...). Якщо припустити, що хтось відмовляється це робити, його уже не закопують у терикони, як це було в 90-х, а просто витискають із комісії, паралельно влаштовуючи проблеми на робочому місці, себто в житті. Але такі випадки були поодинокими виключеннями з правила, бо система аж надто добре була налагоджена, а в комісіях працювали переважно люди з числа кріпосних (бюджетники). Все мало статися так, як і десять років тому. Але втрутився зовсім неочікуваний для риґів чинник – московський імперіялізм. І враз усе змінилося, – впродовж короткої штовханини на сцені, яку мало хто й зауважив. Силою виборовши у риґів мікрофон, нікому до того не знаний Паша Губарєв несподівано навіть для самих риґів проголошує себе «народним губернатором». Й одразу зникає гасло «почути Донбас», його змінюють інші гасла, – і всі вони стосуються соціяльної справедливости. Пригадую, саме в ту мить мені стало ясно: попереду найгірші часи. Попри те, що я в жодному разі не проти соціяльної справедливости, більше того – я лише за. Але Губарєв і тітушки довкола нього нічого спільного з соціяльною справедливістю не мали й мати не могли, як не мають вони нічого спільного з донецькими шахтарями, хіміками, металургами, науковцями, спортсменами, бізнесом та творчою інтелігенцією. Соціяльні гасла були миттєво екстрапольовані на розмите поняття «русского міра», позаяк пропаґанда роками навіювала людям, що в «русском мірє» володарює справедливий цар. А ще в тому світі багато нафти й газу. Натомість у Києві – нічого, крім хунти. Були ще три українських донецьких мітинґи як майже стихійна реакція на шабаш, улаштований у нашому місті тітушками за сприяння міліції та спецслужб (яких, до речі, годувала у березні, а можливо, й пізніше українська Держава). Оце і все, якщо коротко. Перший мітинґ був зовсім стихійним. Другий (5 березня) зібрав на центральній площі біля восьми тисячі небайдужих громадян України. Було свято, і багато наших прапорів, був іще величезний прапор, якого в Донецьку я раніше ніколи не бачив. Але вже на цьому мітинґу було зрозуміло, що міліція не виконує своїх природніх обов’язків, які полягають у захисті громадян від криміналу. Втім, тітушки виявилися заскоченими аж такою кількістю та солідарністю (кожна друга машина, що рухалась вулицею Артема, кляксонила, висловлюючи підтримку мітинґу) вільних громадян. Тому наступного разу, на мітинґ 13-го березня, вони прийшли значно більшою кількістю і добре озброєні. Мітинґ 13-го березня підбив криваву риску під українським спротивом Донецька. Міліція зробила все, аби постраждало якомога більше українських людей, аби знову повернулися страх і байдужість, що їх люди спробували позбутися на цих мітинґах. Остання спроба (хода від «Олімпійського» по вул. Артема) виявилась нечисельною і, знов-таки, під пильним наглядом міліції була жорстоко придушена. Як наслідок, знову поранені та принижені у своєму безсиллі люди. Ось і все, Україно. Якщо, звісно, не рахувати й не згадувати убитих і скалічених тітушками донеччан. Але хто ж вас згадає, рідні мої? Значно простіше й комфортніше вправлятися у іронізуванні над риґівською жуйкою про «почути Донбас», екстраполюючи злість і сатиру не на адресу риґів (як мало би бути, – аж до повної заборони злочинного картелю та позбавлення права на участь у виборах, – як президентських так і парляментських), а на усіх вас, убитих і покалічених.

Після такої тривалої прелюдії й нецікавих для декого екскурсів, висловлю декілька міркувань про «почути Андруховича». Пам’ятаю щільно забитий молодими людьми бар «Ґанджубас» у самому серці Донецька, забитий такою мірою, що я ледве туди зміг протиснутись (вхід, між іншим, був платним). Такий аншляґ був викликаний не в останню чергу приїздом Юрія Андруховича, хоча справедливости ради варто згадати, що він приїхав не сам-один, а разом із Сергієм Жаданом і Любком Дерешем. І все-таки, я впевнений, що резонанс їхнього спільного виступу був пов’язаний саме з присутністю Андруховича, бо Жадан у Донецьку був частим гостем, до нього всі уже звикли. Молодь ловила кожне слово і абсолютно позитивно реаґувала на Патріярха Бу-Ба-Бу. Хоча нічого особливо розумного та цікавого він того вечора не сказав. Донецькі хлопці та дівчата відверто захоплювались відомим українським письменником, а я стояв, підпираючи стінку, і думав: це, мабуть, добре, – саме так виростають мости понад прірвами. А невдовзі після цього вечора Ю.Андрухович зробив свою резонансну заяву з приводу Криму й Донбасу. Яку за деякий час підхопить Василь Шкляр, озвучивши – о, диво! – свої тези про кримську й донецьку ґанґрену саме того зимового ранку, в який його мали проголосити новоспеченим лавреятом Національної премії ім. Т.Шевченка. Чому це сталося саме того дня, а не раніше або пізніше? Думаю, Шкляр уже мав на руках чітко розписаний алгоритм власної поведінки у історії з театралізованою відмовою від премії. Але наразі мова не про графомана й кон’юнктурника Шкляра, який не зміг проіґнорувати презентацію книжки одіозної Ганни Герман, долучившись до бомонду та ручкаючись із самим паном Льовочкіним (поспіхом змінивши камуфляж на стильний костюмчик, бо напередодні світився у телевізійному сюжеті з Черкащини саме в такому «бойовому» образі), а про значно цікавішу постать, яка навіть у воєнний час опинилася в епіцентрі ледве не літературного скандалу. Чи насправді літературного, розглянемо далі. Якщо комусь цікава моя особиста думка про Ю.Андруховича, то для мене письменник припинив своє існування саме того дня, коли висловився зі вже згаданого «ґеополітичного» питання. Не знаю, як після цього почувалися його донецькі прихильники, але підозрюю, що більшість із них воліли якомога швидше забути про інцидент. Зрештою, це продуктивна позиція: котлети й мухи мають існувати окремо, себто творчість письменника і його недолугі політичні заяви варто в ідеялі розмежовувати. Мені доводилось чути від багатьох людей, що це він не всерйоз, а навіть, якщо і всерйоз, то це неможливо, – аби без Криму і Донбасу. І мені до початку весни 2014-го року також здавалося, що це неможливо. І от Андруховича нарешті почули. І майже виконали його заповітну мрію, – побачити Україну без цих анклавів, себто жити в щасливій країні з відчутно зредукованою територією. Я прекрасно розумію, що коли письменник робив свою скандальну заяву, він і сам був упевнений, що його неодмінно почують, але всі волості залишаться на своєму звичному місці. Сталося інакше, бо підтягнувся неочікуваний гравець із Півночі, анексувавши Крим і затопивши кров’ю Донбас. Я не знаю, як сьогодні почувається Андрухович у контексті такої кривавої ґеополітики. Думаю, незле почувається. Принаймні я не чув його вибачень не лише перед донеччанами, які потерпають від свавілля окупантів, але й перед тими, які вже загинули, захищаючи свою українську донецьку землю, або дбаючи про гідність синьо-жовтого прапора, як от горлівський депутат Володимир Рибак. Насправді, сьогодні ніхто не знає чисельність цієї спільної української жертви. За свободу потрібно платити. Так само потрібно платити за помилки, про що уже вголос говорять мешканці окупованих територій, – як у Криму, так і в Донбасі, визнаючи, що були ошукані ворожою пропаґандою. Я уже чую тих, хто говорить: неможливо ошукати того, хто не хоче бути ошуканим. Я погоджуюсь, але залишаюсь із переконаннями, що це обов’язок Держави, – захищати громадян від ворожих пропаґандистських атак.

І, нарешті, останній аспект досі актуальної, як виявляється, проблеми «почути Андруховича». На третій день нового року письменника вкотре почули, про що свідчить заява політичної партії Правий Сектор «За національну відповідальність інтелігенції!»[1]. Сам факт такої посиленої уваги з боку політичної сили до окремо взятого письменника викликає, як мінімум, здивування, бо в кінцевому підсумку неодмінно сприятиме зростанню його популярности, поширюючи не лише читацький ареал, але й привертаючи увагу вітчизняних і закордонних медій, видавців, симпатиків, меценатів... Чи це не реклямна компанія на замовлення? В умовах ринкової економіки чорний піар діє не згірш за будь-яку іншу атестацію, а можливо, навіть продуктивніше. Варто придивитися до цього документу уважніше. Ось, про що йдеться в заяві політичної сили: «У грудні 2014 р. у низці міст Західної України відбулися акції, на котрі в умовах мирного часу можна було б не звертати увагу. Йдеться про зустрічі із сумно відомим у фахових колах івано-франківським літератором Юрієм Андруховичем. Цей не позбавлений таланту чоловік, про що свідчать декотрі його антивладні твори, на жаль, замість розвивати українську літературну традицію та власний письменницький хист, переважно став одним із пропагандистів політичних ідей постмодерного неоцинізму та творцем так званої порнографічної, “генітальної літератури”. Можливо, такі явища, породжені політичною ідеологією лібералізму, не надто шкодять державним західним націям, однак для духовно пошкодженої тривалою російсько-комуністичною окупацією України вони мали і мають винятково руйнівні наслідки». Передовсім, не зовсім зрозуміло, чому об’єктом партійної уваги виступив Андрухович? Можливо тому, що у грудні 2014-го року жоден інший письменник зі схожими художніми практиками не мав зустрічей із читачами в Західній Україні? Бо насправді, можна скласти доволі чималенький списочок із числа тих, кому з легкістю можна інкримінувати як постмодерний «неоцинізм» у якості стильової домінанти, так і участь у творенні «генітальної літератури» (я приблизно здогадуюсь, про які тематичні овиди мова, хоча хотілося б більше конкретики, бо з таким розмитим формулюванням можна навіть клясику піддати обструкції). Словом, цей вибір у якості «підозрюваного» Ю.Андруховича, а не кого-небудь іншого, виглядає не надто переконливим. Щодо ідеології лібералізму, яка на думку авторів заяви є згубною для постколоніяльної України, але «не надто шкодить державним західним націям», то, знов-таки, це твердження доволі дискусійне. Принаймні, один із ворогів европейського лібералізму, Мішель Уельбек, вважає інакше, і є автором проґрамової для цього дискурсу поезії «Останній рубіж оборони проти лібералізму». Останній рубіж, – зверніть увагу. Цьому письменникові зі світовим ім’ям здається, що джерелом людських страждань виступає не надбудова (культура), а все-таки базис, себто економіка, яку слід узяти під жорсткий контроль, і підкорити критеріям виключно моральним. Особисто мені імпонує ця думка (тобто, для початку було б непогано розібратися з вітчизняними мільярдерами, але кому наразі це до снаги?). Дозволю собі цитату з декількох строф:

Ми зрікаємось ідеології лібералізму,

бо вона не спроможна наповнити

життя наше сенсом, указати нам путь

до мирного співіснування індивіда

із собі подібними у суспільстві,

що заслуговує іменуватися людським.

Зрештою, перед нею й немає таких завдань – її мета

зовсім інша.

Ми зрікаємось ідеології лібералізму

заради енцикліки Льва ХІІІ – тієї,

у якій про соціяльні місії Євангелії, –

користуючись тими ж мотивами,

за якими біблійні пророки

проклинали Єрусалим і накликали прокляття

на нього;

І упав Єрусалим, і, аби воскреснути з небуття,

у нього на це пішло чотири тисячі років.

Доведено і не підлягає сумніву: будь-який

людський вчинок

все частіше й частіше оцінюється

виходячи з критеріїв суто економічних,

з показників математичних,

які можна представити

у вигляді імпульсів електричних.

Це неприйнятно для нас, і ми будемо боротися

за те, аби взяти економіку під контроль

й підкорити її іншим критеріям, які

я не побоюся назвати моральними.

Але досить про лібералізм, забагато для нього чести. Бо це ще не все, далі партійна заява містить декілька пунктів, за якими письменникові висувається, так би мовити, щось на кшталт підозри, погляньмо й на них, подаючи короткі коментарі. Із чотирьох пунктів, сформульованих більш-менш чітко, бездоганним виглядає лише останній, що торкається заяв письменника по Криму й Донбасу. Стосовно космополітизму й неприйняття Степана Бандери, то ліберал і в Африці – ліберал. Себто, Бандера явно не належить до пантеону Ю.Андруховича, але навряд чи є сенс у ґвалтовній любові. Не хоче Бандеру, – хай молиться до богів на кшталт Енді Воргола та іншу каламутну мультикультурність, від якої, до слова, культурний світ уже відмовляється, виставляючи численні фільтри, покликані зберегти культурну ідентичність европейських націй, та діючи іноді досить жорстко. Що у нас далі? – «Огидне паплюження українських письменників-класиків (наприклад, характеристика Тараса Шевченка як “пияка і шланга”, Григорія Сковороди як “педераста”, Івана Франка “як атеїста кінченого” та ін.)». Мені вже доводилось згадувати про вірш Андруховича «Погана компанія» зі збірки «Пісні для мертвого півня», коли я писав про одну збірку поезій Василя Слапчука і роман Варвари Жукової «Свідок». Якщо хтось сприймає мої судження в якості майже експерта, то скажу коротко і без метафор: особисто мені не імпонує бурлеск і вульґарність Андруховича, які мають місце у цій поезії, але кваліфікувати все це в якості звинувачення я не готовий. У теперішнього читача завше є вибір. До того ж, я бачив і гірший бурлеск, скерований на вітчизняних клясиків, чого вартий лише роман «Свідок», автор якого досі ховається за псевдонімом. А бурлеск і цілий сонм марґінальних покручів-персонажів, яких смикають за ниточки, – в театрі Бу-Ба-Бу давно вже відіграна історія. Всім цим речам варто було дивуватися років двадцять тому назад. Наразі це вже мертва історія літератури. Попри те, що письменники ще живі, і добре, що живі, хай живуть собі далі. «І хоч гидке твоє лице, / та мусиш бути з ним», – писав у першій половині 90-х Сергій Жадан, хоч можливо, і з дещо іншого приводу. А загалом, мені здається, що не лише письменники творять літературу, читач так само відповідальний за те, що відбувається в ній. Читач, виступаючи на ринку споживачем (і ми знову повертаємось до економіки, навіть і в тих випадках, коли нічого в ній не розуміємо, будучи безнадійними гуманітаріями, як от я), дає відмашку для розвитку певних жанрів і тематичних зрощень, іґноруючи інші, нічим не гірші (особисто мені соромно за той факт, що мізерний наклад «Вибраного» Ігоря Костецького, виданий десять років тому, досі ще є у книгарнях; можливо, саме цей ринковий вирок унеможливив видання «Збірника до 100-річчя» письменника, яке проминуло у нашій країні (14-го травня 2013-го року) сливе непоміченим, а Костецький, до слова, є автором роману «Мертвих більше нема», присвяченого Степанові Бандері; в самому ж романі йдеться про героїчні змагання й загибель мучеників ОУН; хто-небудь із націоналістів прочитав цей роман?). Останнім пунктом у списку підозри є «підтримка різних форм статевих збочень (від еротоманії до гомосексуалізму)». Не знаю навіть, що сказати. Точніше, знов-таки, не зовсім розумію, чому саме Ю.Андруховича призначено відповідальним за цю проказу, тоді як озвучена «підтримка різних форм статевих збочень» звучить щодня з телеканалів, які мають значно ширшу авдиторію, ніж письменник, хай навіть і такий колись (sic!) популярний, як Ю.Андрухович. Є у цих претензіях Проводу Правого Сектору якась вимученість і тенденційність. Пишу це, сподіваючись, що ніхто не запідозрить мене у читацькій любові до Андруховича. Направду ніколи не думав, що виступатиму заледве не адвокатом письменника, від якого мене відділяє естетична й етична прірва. Але так уже є. А відтак, іронічна формула «почути Андруховича» набуває нових і несподіваних навіть для мене звучань. Друга частина заяви стосується радше всієї гуманітарної спільноти країни, аніж конкретного письменника, і містить рекомендаційний характер, тому я не буду її коментувати. Замість коментаря скажу наступне: я сьогодні прокинувся у вільній країні і в такій же країні пляную заснути. А чи прокинусь я завтра, – відає виключно Бог. А насамкінець, наведу заключну строфу з поезії Уельбека, ліричний суб’єкт якого може виглядати неоднозначно, але ж ніхто й не пропонує вірити йому сліпо та беззастережно, – тут усі дорослі люди, сподіваюсь: