Навіть не пропонуйте, кажуть переговорники від терористів. Ніякого майбутнього у складі федеративної України вони, мовляв, і розглядати не хочуть. Про яку ще федерацію з Києвом може йти мова, обурюються вони.

Ніби хтось у Києві вже справді запропонував їм федеративний устрій і тепер жде – не діждеться їхнього, як казав один у недалекому минулому державний діяч, акцепту.

Ця ситуація нагадує мені відому з дитинства казочку про Лиса і Кролика. Другий усе просив першого, щоб той, раз уже впіймав і мусить якось покарати, не робив із ним лиш одного. Можеш навіть утопити мене, Братику Лисе, благав Кролик, тільки – заради всього святого – не кидай мене в отой жахливий колючий терновий кущ. Зрозуміло, що Братик Лис (у згаданій казці з якогось казкового дива нехитрий і легковірний, словом, лохуватий) робить йому наперекір і жбурляє кролячу тушку саме туди, куди їй начебто найбільше не хочеться летіти – в терновий кущ. Далі – цитата з першоджерела: "Ха-ха-ха! – озвався з куща Братик Кролик. – Який же ти дурень, Братику Лисе! Терновий кущ – мій рідний дім! – і тільки його й бачили".

Федеративний устрій для терористів-переговірників – той самий терновий кущ. Ну тобто – ми знаємо – не для них насправді, бо вони ж лише виконавці волі кремлівського мрійника. Що скаже їм мрійник, те вони й озвучать на мінських так званих перемовинах. У мрійника ж мрія досить чітка і конкретна – тримати Україну максимально щільно, бажано за горло, і максимально від себе залежною. Як воно вже було у щасливі часи його підопічного Януковича. Не менше. Можна більше.

Тож Донбас у складі якоїсь там української федерації – це для нього просто-таки ідеальний засіб, важіль безвідмовного жорсткого контролю та рішучого впливу і втручання за кожної необхідності. Він, Донбас, щиро кажучи, й без федерації з таким своїм призначенням чудово собі радив. Двадцять три роки суцільного гальмування й саботажу – так оцінив би це прискіпливий сторонній спостерігач. Але тут є можливість витиснути ще більше, значно більше – і Путін тисне.

Він кадебіст, а це означає цілком передбачувану стандартну методику. Жертва має бути закошмарена до крайньої межі. Щойно після цього їй має бути натяк хоч на якийсь вихід. Ще вчора він здавався б їй неприйнятним, а нині вона вже і йому рада.

Звідси – військове вторгнення і неперервне нарощування своєї військової присутності на Донбасі. Звідси – спроби прорватися вглиб України, нагнітання загрози на Півдні. Звідси – необережні й начебто неконтрольовані емоційні вислови про "два тижні" до взяття Києва. Жертва має повірити, що вона на межі знищення.

Але Путіна цікавить не стільки знищення, скільки упокорення України. Він має не просто повернути собі контроль над нею, але й зробити це так, щоб вона увесь час вдячно повторювала "могло бути й гірше". Тобто насправді жертва має повірити у свій єдиний шанс – перемовини і поступки. І в те, що цей ненависний агресор – єдиний, хто здатен повернути мир і спокій. Ба більше – він навіть не проти, щоб вона зберегла свою територіальну цілісність. Без Криму, звісно, але то вже таке. Він, агресор Путін, чудово знає цю слабинку української влади та суспільства – територіальна цілісність понад усе. Він готовий допомогти нашій країні в її, територіальної цілісності, збереженні.

Що ви кажете? Сепаратисти, чи то пак ополченці проти? Огризаються, що ніякої, мовляв, федерації? Що тільки повна незалежність "народних республік" від Києва? Що ж, Путін може їх зрозуміти. Але він, як і належить справжньому миротворцю, працюватиме і з ними. Буде їх переконувати, буде в міру скромних своїх можливостей на них якось впливати. Усі мають піти на взаємні поступки – правда ж?

Тому це тільки поки що переговорники від "ополченців" у ролі непримиренних. Їм поки що не наказано попускатися. Не хочемо нізащо, кричать, вашої федерації, навіть нам не пропонуйте. Будемо з вами битися до останнього, з нами Росія та її смерчі-урагани. І лише з енного разу, після наступних тисяч убитих та поранених, вони врешті приймуть до відома втому від війни, масштаб руйнувань та мирний план кремлівського мрійника і, махнувши рукою, тяжко погодяться на терновий кущ. Вони – ніде правди діти – загалом же так само за Единую Страну, чого вже там.

Хтось казав про збережене обличчя? Ось і воно – Україна залишиться єдиною. Щоправда, федеративною. З Донбасом у Митному союзі та російськими військовими базами на Донбасі. Про Крим не згадуємо, "отрезанный ломоть". До НАТО не йдемо – Донбас не пускає. До ЄС наче й можна, проте ЄС таких не візьме.

Мені здається, отакий він у найзагальніших рисах, цей Кроликів план. А вся моя надія на його провал лише у тому, що не тільки мені так здається.