Коли я вже виїздив з Белґрада, прямуючи на тамтешнє летовище, водій звернув мою увагу на скупчення свіжопофарбованих бронетранспортерів обіч дороги. "Готуємо військовий парад", – чи то підкреслено гордо, чи то самоіронічно сказав водій. Я не хотів дратувати його патріотичних почуттів.

20 жовтня і справді виповнювалося 70 років з дня визволення сербської столиці від гітлерівських окупантів. Але водій і без моїх провокативних запитань пустився берега, розказавши про те, що цього року весь цей парад лише заради Путіна. "Лише заради нього, – казав водій, – вони переносять ювілей на чотири дні вперед!". Так я дізнався, що ювілейний військовий парад у Белґраді відбудеться не 20 жовтня, а 16-го. Це так, ніби той же Путін звелів би святкувати Дєнь Пабєди, наприклад, 5 травня, а не 9-го, бо якомусь, наприклад, китайському союзникові в облом приїхати 9-го.

Путіну було в облом їхати до Белґрада 20-го. Йому краще підходило 16-те, бо – а це вже й ми знаємо – 17-го він обіцяв бути в Мілані на сніданку з Порошенком. Сербські товариші цей сніданок, образно кажучи, проковтнули, поставилися з розумінням до графіка пересувань великого московського друга і перенесли історичну дату національної перемоги на цілих чотири дні. Подумаєш, формальності. Чотири дні вперед, чотири дні назад.

За путінський газ кожна країна, яка його споживає, платить якусь свою, але завжди по-своєму принизливу ціну. Сербія заплатила парадом. Буває гірше.

"Насправді тут великий проросійський шабаш, – розповідали мені знайомі в Новому Саді. – У сербських новинах сепаратисти, як правило, "звільняють" населені пункти, українські ж військові їх "займають". Якщо вірити сербським новинам, то Донецький аеропорт бойовики "звільняли" від українців уже разів з десять".

У Новому Саді в цьому важко засумніватися. Дорогою до Дунаю знайомі показують мені одну з найпопулярніших місцевих забігайлівок – "Путін". 7 жовтня, на його день народження, тут подавали велетенський святковий торт і всі, а надто ж місцеві ультрас, натхненно ревіли "гепі бьоздей ту ю". Путін – почесний громадянин міста Новий Сад.

Усе це, звісно, вкрай неприємно, але, як кажуть у нас в Україні, "на милування нема силування". Якщо висловлюватися різкіше – слов´яни зраджують Україну. Така далека й холодна Німеччина або ще дальша і ще холодніша Швеція (не кажучи про країни Балтії) намагаються ще сяк-так відстоювати нас у протистоянні з Росією, а близькі сусіди й начебто родичі цинічно перебігають на бік, як їм здається, сильнішого.

Навіть у Польщі спостерігаємо великий спад проукраїнських настроїв. З недавнього ж екстремально відвертого інтерв´ю Радослава Сікорського випливає, що польський екс-прем´єр Туск, починаючи з 2008 року, фактично мовчав про підготовку злочину проти України. Не думаю, втім, що путінську пропозицію забрати Львів він сприйняв усерйоз. Куди важливіше для нього було те, що сам Путін долучає його до своїх планів як рівного з рівним партнера! О, як раділо серце Туска! О, як зраділо б серце кожного поляка!

Гаразд, Польща Польщею – вона так чи сяк удаватиме, ніби нас підтримує – така історична місія. Але от, скажімо, Чехія. Її комуністичний і надміру схильний до бехеровки президент, який дозволяє собі за російські гроші вояжувати на Родос, аби заявляти то про Майдан як "лігво бандерівців", то загалом про Україну як "штучне утворення". А Словаччина з її хамуватим популістом Фіцо?

Ні, я знаю, що влада буває різною. І навіть у чехів може бути свій Земан або свій маразматичний Клаус. І Гавел був далеко не типовим представником цього народу, а швидше винятком, бо насправді то народ клаусів і земанів. І словаки взагалі не народ, а блудна етнічна гілка чехів. Я розумію, що порушую правила, але ж. Але ж, крім народу, зазвичай паскудного, є ще якісь голови, уми, інтелектуали, сили спротиву. Де вони? Куди поділася празька весна чи хоча б якась братиславська осінь?

Ну так, болгари. Не забудьмо – є ще й вони. Готові щомиті застрибнути у Південний потік. Македонці. Про них не знаємо нічого, але й вони про нас, мабуть, теж. Про чорногороців знаємо лиш те, що там ледь не всю нерухомість скупили росіяни – з усіма політичними наслідками таких оборудок. Про сербів уже було.

В тій же Сербії мені казали, що зате на нашому українському боці хорвати і словенці. Я в це не дуже вірю, бо підтверджень ніде не бачу, але якщо навіть і так, то хорвати і словенці "на нашому боці" вельми умовно – мабуть, лише тому, що вони традиційно проти сербів.

А якщо піти ще далі і вийти за межі примарної слов´янської спільноти?

Румунія (поки що) з нами. Угорщина проти нас. Рахунок зовсім не на нашу користь. Приз глядацьких симпатій у Путіна.

Що відбулося з Центрально-Східною Європою? Просто перестала існувати? Знялася з місця і вирушила деінде?

Над цими запитаннями я, з вашого дозволу, ще подумаю. А тим часом перепрошую за різкість. Надто вже Дунай у мені розболівся.