Ще кілька тижнів тому Г., берлінська студентка, вислала мені дещо стривожене запитання - наскільки безпечною буде наша українська подорож на початку вересня. Г. писала, що їй відомо про напружену ситуацію й навіть про бойові дії. Оскільки Г. родом з Естонії, то я намагався відповідати у географічно зрозумілих і переконливих параметрах.

"Зона бойових дій, – запевняв я, – віддалена від західного регіону, в якому відбуватиметься наша подорож, приблизно так само, як Москва від Таллінна". З іншого боку, писав я, ми не можемо знати, що і як буде далі, оскільки розвиток ситуації повністю залежить від примх, амбіцій та відчутної психологічної неадекватності однієї-однісінької людини. Я обіцяв за будь-яких обставин тримати руку на пульсі й відверто інформувати всю групу про можливі загрози. Я навіть не виключав, що нам в останній момент доведеться все скасувати. Сам я, звичайно, все одно поїхав би, але студентів це рішення вже не стосувалося б.

Тепер уже можна сказати, що нам пощастило. Головним чином – з погодою. У Чернівцях та Франику стояла неймовірна сонячна теплінь. У Львові почалися дощі, але на те він і Львів. "А взагалі я вже третій день тут, – казав у потязі з Франківська до Чернівців М., німецький поет, – і зовсім не бачу якихось ознак війни". За віком він такий, що в дитячій пам´яті могли б уже цілком виразно відкластися картини розбомблених міст. Коли він каже "ознаки війни", то це не дитячий лопіт. Тобто його ознаки війни у Львові чи Дрогобичі справді відсутні.

Для того, щоб їх побачити, йому слід було б опинитися значно східніше. Проте я звернув його увагу на кілька інших речей. Скажімо, на повсюдні синьо-жовті прапори чи просто на повсюдне поєднання синьої й жовтої барв. Ми воюємо і в такий спосіб – нашими кольорами. Це наша мовчазна маніфестація – не здамося і не всеремось.

Колись, років з десять тому, я змушений був заспокоювати певного швейцарського журналіста. Кількість чоловіків у камуфляжному армійському стилі на вулицях наших тодішніх міст здалася йому понад усяку міру високою. "Відразу видно, що у вас є парамілітарні формування", – заквапився він з висновком і спитав, де саме йдуть бої місцевого значення. "Що ти, – відказав я, – це хлопці на рибалку так вибралися".

Чого-чого, а війни в нашій країні бути не могло. Ми ж не Ірак, не Афганістан. Так мені тоді здавалося. Цього разу чоловіків у камуфляжі траплялося на вулицях не більше, ніж тоді. Менше, щоправда, їх теж не траплялось. Але я тепер у жодному разі про рибалку не згадав би. Слово "війна" увійшло в наш репертуар, навіть у фестивально-поетичний. Вона тут, вона десь зовсім близько, навіть якщо бомби на Чернівці ще не падають. Вони падають лиш у деяких віршах. Якби ж таким чином, грою на випередження, можна було їх познешкоджувати й не пустити з поезії в реальне життя! Але що таке тепер реальне життя?

Інша берлінська студентка, К., народилась у Придністров´ї, тобто їй ця наша ситуація, напевно, зрозуміліша. К. спочатку мала побоювання, чи зможе в наших західноукраїнських містах спілкуватися рідною російською. Виявилося, що з цим проблем ніяких. На рівень гостинності та привітності місцевого населення це не впливає. На зворотному шляху з Чернівців до Львова вона розповідала про це в інтерв´ю німецькій радіожурналістці. Я потиху радів, що слухачі в Німеччині невдовзі почують цю нехитру правду, щодо якої в них стільки хибних стереотипів.

Крім того, К. розповіла радіослухачам про свого нового знайомого. Він мешкав у тому ж гостелі, що й берлінські студенти – 27-річний утікач з Донецька. За його словами, мама й бабуся лишилися "там". Чому він сам утік, а їх покинув, я не знаю. Маленький ще, мабуть. Що саме міг такий нарозповідати про війну в Донецьку, залишається для мене таємницею.

Хлопчина добрих півдня ходив за нами і прислухався до мов, німецької та української. Не здивуюсь, якщо за місяць-другий він випірне десь у тому ж Берліні. Таким властиво не тонути. У чернівецькому таксі грало, як завжди, "Русское радио", і К. попросила дати на повну Алсу з 90-х років. Мені це здалося кумедним, але в будь-якому разі вартим уваги: вирости і жити в Берліні, а слухати все одно те, що слухають у Тирасполі. Ну і в Донецьку, звісно.

Донецький утікач теж, безумовно, любить ту пісню. Так що недаремно вони з К. подружилися.

"Ми не хочемо звідси їхати!" – повторюють берлінські студенти. Україна притягальна – і в часи війни понад усе. Вони відчувають, вони знають: тут відбувається щось дуже важливе. Їм пощастило не тільки з погодою.

Я не можу ґарантувати їм ні безпеки, ні комфорту. Єдине, що я можу їм ґарантувати – ці дні, цей час, цей вересень назавжди залишаться в їхній пам´яті.