Тоді, коли за вікнами дощ виграє меланхолійний вальс, особливо хочеться «заховатися» у затишній місцині й «посмакувати» цікавими бесідами за горнятком чаю в гарній компанії. Кращої компанії ніж цікава книжка годі й шукати… Тим паче, якщо вона сама запитує вас: «Вулє ву чайок?» . Із такою пропозицією до читачів звертається нова повість сучасної української письменниці Марини Гримич. Цього разу письменниця додала своїй літературній новинці французького присмаку. До слова, книжка «Вулє ву чайок, мсьє» випущена у світ українською та французькою мовами й презентована на Паризькому салоні книги-2013. 

«Ніч видалася для нього неспокійною», «йому снилася якась чортівня», «у Парижі його попереджали: відразу, після перетину російсько-австро-угорського кордону на нього почнуть зазіхати грабіжники, маніяки і збоченці»… Він їде в «повну діру». Він – це головний герой повісті Оґюст Ґівонт, молодий французький поет. А «дірою» йому видається повітове містечко Слобожанщини, що в глибині Російської імперії, куди його запросили бути вчителем французької мови, літератури і мистецтв. Викладати доведеться в приватному ліцеї, заснованому місцевим цукрозаводчиком Павлом Івановичем Оксамитенком.

Хоча Оґюстові не варто скаржитися. У Парижі – жодних перспектив, борги, квартира в будинку на цвинтарі. До того ж виявляється, що в Оксамитівці на героя чекає чимало приємностей. Навіть з ліцеїстами, або ж «шминдриками», «лабораторними щуриками» його педагогічних експериментів, йому вдається зріднитися.

На диво для французького франта, Оґюста Ґівонта зустріли накрохмаленою скатертиною, духмяними квітами у вазі, чаюванням із колотим рафінадом, варенням із райських яблучок, пишними пирогами, «обов’язковими годинними філософськими розмовами про сенс буття», романсами й романами… Перед ним постає дилема: котру з дочок Оксамитенка обрати – Віолетту чи Лілію? «Оґюст мав велику проблему: обидві були закохані в нього, а він був закоханий в обидвох». Урешті-решт ці «дві квітки з ангельського саду» надихають його написання збірки віршів «Лілії – для Лілії, фіалки – для Віолетти».

Однак такими приємними для головного героя виявляються мандрівки до Оксамитівки 1895 - 1896 років. Натомість у 1922-му колись заможне містечко, цукрова столиця Росії зустрічає його контрастно-інакше.

До речі, композиційні три частини повісті, відповідно до вказаних років, є знаковими періодами в житті Оґюста. У першій частині він знайомиться з міщанським стилем Оксамитівки, що вже у другій частині стає його стилем життя. І в третій – цукрове містечко вражає його гіркотою. Не найкращі зміни в містечку письменниця посилює описом інтер’єру та екстер’єру, що оточують головного героя, який знову, через 17 років, прямує потягом до Оксамитівки. «З вікна дуло і несло паровозним димом, у вагоні панував гармидер», «солдат у засмальцьованій будьонівці, з папіроскою в зубах і гвинтівкою зі штиком, ходив туди-сюди», а «за вікном тягнувся білосніжний зимовий пейзаж». Оксамитівку у прямому й переносному сенсі огорнула зима. 1918 року тут проголосили радянську владу, експропріювали цукрові й рафінадний заводи. Колись набуте – втрачено. Та найгірше – загублені чимало душ, серед них – і дітей Павла Івановича. Побачене шокує головного героя і здається, перевертає його світогляд. «Оґюст був атеїстом, але в цей момент йому захотілося звернутися до Бога» – і це підкреслює переломне значення 1922 року в житті героїв повісті.  

Незважаючи на доволі сентиментальну кінцівку твору, «Вулє ву чайок, мсьє» – затишна повість. Передусім завдяки смачним, детальним описам інтелігентного чаювання, котрі підкреслюються вишуканим дизайном видання. Чорно-білі ретро-світлини з сімейних альбомів Марини Гримич, композитора Богдана Веселовського, віньєтки й помережані буквиці, що супроводжують рядки тексту, створюють особливу атмосферу і часом здається – від них доноситься аромат чаю й рафінаду. Останній тут – «магія випадку», а чаювання перетворюється на філософію. Оповідь про секрети чаювання з рафінадом «у прикуску», «теорію цукрової грудки» рятує і деяку схематичність сюжету. Тож для когось це видання стане порадником у чаюванні, а для когось – естетичною втіхою та гарною компанією.