Re:цензії

16.11.2010|15:20|Ніна Герасименко

Єретичка Марина Гримич

Якби ця книга побачила світ десь у середньовічній Європі, її авторка, швидше за все, мала б серйозні проблеми з інквізицією.

Ще б пак: відома сучасна письменниця Марина Гримич у своєму новому романі «Second life» («Друге життя») не просто піддає сумнівам класичне трактування раю і пекла, та й усього потойбічного життя загалом, а й виводить свою власну філософію буття як на цьому, так і на тому світі, яка для середньовічних благочестивих отців церкви видалася б жахливою єрессю. Судіть самі: пекла, яке так яскраво зобразили свого часу Данте чи той же Котляревський, у цьому потойбіччі немає взагалі, рай більше схожий на рекламний ролик, а саме потойбіччя - на химерну комп’ютерну гру,  де герой, інтуїтивно вгадуючи правила, має пройти усі рівні і в кінці пізнати Бога. Допомагає йому в цьому Серафим – зовсім не шестикрила міфічна істота, а дженджуристий молодик у білій сорочці в смужку і з червоною краваткою, що спускалася аж до сонячного сплетіння, який сипле цитатами з Горківського «Життя Клима Самгіна» і більше скидається не на служителя небес, а на дрібного клерка в якійсь приватній конторі. Супутником героя на певному рівні стає і сам Горький, якого тут називають Великий Пролетарський Письменник, або, спрощено, ВПП. У кінці роману він удостоюється честі по-дружньому розмовляти з Ісусом Христом, якого Серафим називає не Богом, а «винахідником і покровителем християнства, Великим Учителем, ідеологом, executive director, головним девелопером».

Коротше кажучи, бідним отцям церкви було б від чого вхопитися за голову. Натомість, сучасним читачам роман дає багату поживу для роздумів. Але,  про все по-порядку.

Починається роман,  як того й слід було очікувати,  зі смерті головного героя.  Отже,  знайомтеся: «Артем Андрійович Шуліка, 33 роки, неодружений, народився в Києві, за професією девелопер, мешкав і працював у Києві та Північній Америці, помер від серцевого нападу». Саме цими словами зустрічає новоприбульця Серафим, щоб допомогти йому адаптуватися до його нового, другого життя. І саме блуканням героя по цьому, новому для нього, світу, перемішаним зі спогадами про київське дитинство; навчання в далекій Америці, яка, як і Москва, сльозам не дуже-то схильна вірити, а тому вижити там можна лише у випадку, якщо в нетрях мегаполісу знайдеш собі подібних (нехай це будуть не українці, а в’єтнамці, так само закинуті долею на край світу), і вони приймуть тебе за свого; кар’єрний злет і несподіване повернення додому, і присвячений роман. Однак, за крутим пригодницьким сюжетом в дусі Паоло Коельо криються глибокі, а місцями й болісні роздуми авторки не лише над природою людського і божественного, але й над проблемами нашого сьогоденням.   

Своїм читачам (особливо, вихованим у дусі беззаперечної любові й поваги до ортодоксальної церкви) Марина Гримич підготувала багато несподіванок. Чого варте лише нове прочитання теорії Дарвіна про те, що життя особистості – не безперервний еволюційний процес, а набір життєвих сюжетів абсолютно різних особистостей, зібраних в одному фолдері під тим самим іменем. Або сцена зустрічі героя з ревними прихожанами різних церков, які сподівалися після смерті опинитися якщо не біля Бога, то, принаймні, в раю поряд зі святими, і тому в цьому віртуальному світі почуваються ошуканими. «Вони хочуть стабільності свого перебування в потойбічному світі. А разом із тим прагнуть до Бога. Як їм пояснити, що ці речі несумісні? Бог вимагає від людини, яка хоче Його пізнати, неймовірних зусиль. Неймовірної праці. Як їм сказати, що вони не готові до цього?», - розмірковує головний герой, якому, з легкої руки Серафима, доводиться виступати перед цим зібранням у ролі «Ангела Артемія». При чому, вся ця філософія подається під соусом легкої іронії з невеличкою добавкою здорового цинізму, що дозволяє авторці уникати менторського тону і дає можливість читачам зробити власні висновки.

До речі, питання, де шукати Бога (а потяг до Бога, як пояснює Серафим –  визначальна людська риса) хвилюють і самого Артема. Він теж прагне наблизитися до Бога, пізнати його. Однак, Серафим зупиняє ці пориви душі: «Дивак ти… Прозріти – значить пізнати Абсолютну Істину. Якщо всі одного дня пізнають Абсолютну Істину, світ зупиниться і почне деградувати. Бог навмисне робить усе різнобарвним, різноваріантним, різноманітним…ВІН не хоче, щоб світ був подібний на інкубатор. Тому ВІН творить і творить, аби вам, людям, було цікаво жити, а йому, зі свого боку, цікаво спостерігати».

 Роман «Second life» вирізняється на фоні творчого доробку Марини Гримич, та й у сучасному літературному процесі він є певною мірою революційним. І не лише тому, що письменниця однією з перших серед своїх колег ризикнула порушити ці глобальні проблеми, посягнувши на нішу, зайняту тим же Коельо, Ричардом Бахом чи Олесем Бердником. І не лише перенасиченням англійськими словами та фразами й спеціальною термінологією – тут воно сприймається як своєрідний стильовий прийом, і нехай уже будуть англіцизми, а не ненормативна лексика, чим частенько грішать її колеги по літературному цеху. Є іще один момент, який, можливо, проскочив повз увагу критиків, але який є знаковим: роман, який можна частково віднести до категорії «колоніальних», чи не вперше змальовує не трагедію людини, що опинилася за межами батьківщини, не гірку, але дещо лукаву, ностальгію за своєю землею людей, що воліють прибирати за старими італійцями чи американцями, нарікати на життя, але не в силі кинути блага цивілізації і повернутися. Артем якраз належить до нового покоління тих, хто, пройшовши Крим і Рим за кордоном, заробивши непоганий стартовий капітал, повертається таки в Київ, щоб реалізуватися в Україні. І нехай вона його «в упор не побачила», він відчув, що має «любити батьківщину тоді, коли їй погано. І не тікати від неї, а залишатися з нею «в біді й радості, аж поки смерть не розлучить вас». 

Правда, і смерть, виявляється, є лише новим досвідом, який, пізніше, теж можна змусити працювати на благо людства. У фіналі Артем постає перед вибором: лишатися у цьому, іншому, світі, де він відкрив для себе стільки істин, чи повернутися у свій світ. Він до останнього відтягує відповідь на запитання, щоб якнайбільше побачити, увібрати в себе, відчути, зрозуміти, запам’ятати. Хоча, відповідь цю він, здається, знав із самого початку.

«Жити хочу», - це останні слова, які Артем промовив у потойбічні. Він повернувся до реальності, але повернувся зміненим, набагато глибшим, ніж був до цього. Зміненими залишаються і читачі, які перегортають останню сторінку роману. І в цьому, напевне, його найбільша цінність.



Додаткові матеріали

Марина Гримич, Second Life. Видавництво «Дуліби»
І готика, і захід сонця в Урожі
Божественна трагедія Марини Гримич
«Твін-Пікс» по–українському
Літературні родзинки
Галина Вдовиченко: Діти виросли — і в мене почали народжуватися книжки
«Дуліби»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери