Ніна ГЕРАСИМЕНКО, працівник PR-відділу телеканала СІТІ:

— Останнім часом перечитую твори Марини Гримич, української сучасної письменниці, яка наразі мешкає в Канаді. Із задоволенням перечитала її роман «Егоїст». Дуже люблю «Мак червоний в росі...» й «Ти чуєш, Марго?». Ці твори стали для мене просто настільними книжками. Вони написані абсолютно в різних жанрах, але мають все те, що змушує, не відриваючись, ковтати книжку від першої до останньої сторінки. Відволіктися просто неможливо. Цікава інтрига, цікавий сюжет, блискучі персонажі, сильні характери героїв, дуже витончений гумор, іронічний настрій, поліфонічність тексту. Супер! Це те, що раджу почитати всім. Така література дійсно не розчарує, навпаки, — зацікавить, додасть родзинку до життя.

«Ти чуєш, Марго?» — книжка, що ідеально підходить для відпустки. Український химерний, трошечки жіночно-любовний роман якнайкраще читати на пляжі, в потязі, в горах. Саме в період відпусток. Чоловіків він зацікавить, якщо вони хочуть розгадати таємничість жінки. Всі ми — жінки — маємо в собі певні секрети, і розгадати нас наразі не виходить. Тому прочитання цього роману може бути черговою спробою це зробити, але я маю немалі сумніви щодо того і чомусь переконана, що це буде чергова невдача. Чоловікам я серйозно раджу прочитати «Егоїст» і «Мак червоний в росі». За великим же рахунком, твори Марини Гримич універсальні.

Ознакою сучасного літературного процесу не є також поділ на жанри. Сучасна література — це своєрідний синтетичний жанр. Навіть якщо мова про детектив, все одно в ньому дуже часто автором узагальнюються та осмислюються серйозні проблеми буття. Романи Гримич так само є синтетичні та цікаві для всіх вікових поколінь, для всієї читацької аудиторії. Вони дуже читабельні. Водночас у них порушуються серйозні питання історії, української еліти, розвитку нації та людства. Але вони подані в синтетичному жанрі мейн-стріму, екшену. Марина Гримич — представниця справді високої белетристики. Її літературні продукти — це те, що цікавить всіх читаючих і думаючих людей, поза якимись надуманими поділами.

Олександра КОВАЛЬ, президент Форуму видавців у Львові:

— Усім, хто цікавиться культурою, раджу прочитати збірку нарисів Збіѓнева Герберта, написаних автором у другій половині 70 —80-х років, які він згодом об’єднав під однією обкладинкою. І назвав усе це «Натюрморт із вудилом». Робота Герберта — дуже вражаюча, дуже насичена культурологічна есеїстика. Автору притаманний прекрасний стиль і прекрасні думки.

Із художньої літератури я нещодавно перечитала трилогію «Міленіум» Стіга Ларсона, шведського журналіста і письменника, передчасно померлого у 2004 році. Три його детективні романи — «Дівчина з татуюванням дракона», «Дівчина, що гралася з вогнем» і «Королева повітряного замку» — вийшли друком уже після смерті автора. Про них зараз говорить уся Європа, ці книжки б’ють рекорди популярності. Хоча обсяг величезний, із великим задоволенням я прочитала «Міленіум» за два вікенди. Абсолютно зрозуміло, завдяки чому він такий популярний. Тому що в романах змальовано сили, які борються зі злом, люди завжди можуть розраховувати на допомогу оточуючих. І взагалі добро в Ларсона перемагає.

Юрій МУШКЕТИК, письменник:

— Наш літературний процес останнім часом поволі вертається до реалізму. Повільно, потроху. І не тільки наш, а й світовий.

Я зараз весь у своїх інтересах. Читаю козацькі літописи. Можу констатувати, що під час занурення в ці історичні документи описані в них події асоціативно дуже нагадують наші сьогоденні ситуації, поведінку наших сучасників. Мені досить цікаво досліджувати такі закономірності.

Як художню літературу, потрошку читаю літературні журнали. Наприклад, російські «Новый мир» та «Дружбу народов». Хоча особливої поживи там не знаходжу. Серйозних творів там зараз немає, лише дрібнотемні, кухонні.

Звісно, в житті були книжки, які справили на мене сильне враження. Наприклад, я вважаю, що «Тихий Дон» Михайла Шолохова — великий роман, який варто знати.

Подеколи читаю також сучасних українських письменників. Сьогодні краща справа у нас із жіночою прозою. Цілий ряд авторок пишуть хороші прозові твори: Софія Майданська, Галина Пагутяк, Марія Матіос, Валентина Мастерова. Українська література все-таки є, хоча у світових масштабах вона перебуває у великому занепаді. Сьогодні у світі практично немає поезії. Розповсюджене щось схоже на верлібр, але, на мій смак, воно таке гидотне, що навіть і не запам’ятовується. Переконаний, українська поезія зараз — одна з найкращих. Я, скажімо, вже вдруге чи втретє відкриваю для себе таких поетів, як Тарас Мельничук, поет першої руки; Микола Холодний, так само кручений-перекручений у своєму житті, поет на межі геніальності.

Сподіваюся, що хтось у нас все-таки напише соціальний твір, яким покаже епоху, нашу країну в ній; все те погане, той великий занепад, що коїться. Тому що країни в Україні стає все менше. Всіма способами ми знову добровільно пішли на московське лигання. Саме через це у нас дуже багато проблем..

Загалом, якщо хтось схоче, то знайде, що почитати. Хоча маємо дуже багато невідповідностей. Якось я зайшов до великої київської книгарні. Звісна річ, майже все там — російськомовна продукція, тільки декілька полиць української літератури. Мене зацікавив стенд «Перлини світової класики». А там — Лесь Подерев’янський, Сергій Жадан, Оксана Забужко. Я нічого проти них не маю, та мене вразило, що саме це — перлини світової класики. Пара книжок, думаю, там опинилася випадково: Шекспір і Сервантес.

Анастасія Самошина