Нова книга Марини Гримич «Вулє ву чайок, мсьє?»легка, прозора і вдало балансує між дійсністю та художнім вимислом. Уперше повість, видана українською та французькою, була презентована у Паризькому салоні книги-2013.

Передусім про дизайн твору. Як вказано у самій книзі, у художньому оформленні «використані фотографії з сімейних альбомів Марини Гримич, композитора Богдана Веселовського, а також фото зруйнованого цукрового заводу в с. Соболівка Вінницької області». Над дизайном повісті працювали Богдан Венгер та Ірина Айвазова. Можна без перебільшення стверджувати, що дизайн «Вулє ву чайок, мсьє?» є складовою сюжету. Численні фотографії, якими супроводжується дія повісті, усі ці увічнені краватки, тендітні руки, м´які обличчя, предмети інтер´єру — надають відповідної атмосфери та реалістичності героям та подіям, виразно обрамляють сюжет твору.

Книга позиціонується як coffee table book, хоча насправді йдеться про церемонію сімейного вживання чаю з цукром. Утім, усе по порядку. Надворі 1895 рік. Головний герой, а саме Оґюст Ґівонт, вчитель, виписаний з Франції, прямує до глибинки у надрах Російської імперії — містечка Оксамитівка Харківської губернії. У вчителя почесна місія: його виписав до ліцею з інженерним ухилом місцевий бізнесмен — власник цукрового заводу та засновник ліцею Павло Іванович Оксамитенко.

Власне, на цю місію мсьє Оґюст погодився лише через брак грошей. І тепер він їде у поїзді, кляне увесь світ та своє рішення, бо із жахом чекає на те, як перед ним постануть жалюгідні пейзажі справжньої дірки світу. Але раптом усе виявляється не так вже й погано.

Ще у Москві його зустрічає директор ліцею. (За дужки винесемо: у такій самій сорочці та з такими ж парфумами, як у француза.) Вчителя оточують увагою та повагою. І, якщо не враховувати жарти учнів з приводу дивного прізвища Оґюста, решта виглядає цілком пристойно.

Невелике містечко, найбагатша родина із «старим укладом» стають новим життям французького вчителя. Павло Іванович Оксамитенко — власник цукрового заводу — добрий господар та прихильник української культури, дві його доньки — Віолетта та Лілія — окраса будь-якого інтер´єру, чотири сини-бешкетники…

І коли вже вчитель звикає до нових обставин, чільне місце серед яких обіймає чайна церемонія із ласуванням грудками цукру, починається новий історичний цикл. На жаль, буколічний рай виявляється вельми хистким.

Марина Гримич укотре демонструє свій сильний бік: текст позначено м´яким історизмом без дидактизму, легким щемким сумом через мінливе різнобарв´я долі героїв. Як і у «Фріді», читач відчує любов до зниклих традицій: не через те, що вони були надто прогресивними — через те, що за їх допомогою люди виявляли одне до одного непідробні чуйність та увагу.

За словами самої авторки, «це майже сімейна історія сторічної давнини». Злам епох у повісті відбито через події у конкретній родині. Обрана міра достовірності зображуваного дозволяє письменниці продемонструвати свій фірмовий гумор, вміння говорити просто про важке, легко та невимушено зображати людей у складний період їх життя. Навіть коли це 1922 рік і майже усі діти колишнього власника заводу опиняються по різні боки барикад, а сам Павло Іванович разом із сином Мефодієм, Оґюстом та його дружиною Лілією змушений виїхати до Франції.

Наприкінці твору усі герої, незважаючи на кольори стягів та життєві переконання, об´єднуються у єдиному жесті. Юродивий Касіян, «червоний» Петро та підпільний Павло, мадам Віолетта — усі вони на вокзалі, аби, можливо востаннє, попрощатися з Оґюстом і в цілому із минулим, коли у їх теплому родинному колі панувала наївна та приваблива цукрова теософія.