ІГОР РИМАРУК І ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ «ХОЗАРСЬКОГО СЛОВНИКА»

У цьому майже безпросвітньому житті навіть на свята не почуваєшся цілком святково. Йдеш вулицею – і бачиш переважно похмурі обличчя. Лише діти сміються, бо їм таки буде краще жити. Підеш до церкви, а на казанні часом таке від священиків почуєш, що аж волосся дуба стає – і хочеться провалитися крізь землю. І чомусь згадується Римарукове: «Чом же ти ймення Обиди взяла, Діво Маріє?» Бувають книги, з’ява яких взаємопов’язана на глибинному рівні, проте зовнішніх ознак цього взаємозв’язку майже не помітно, а коли і є якісь такі знаки, то вони не обов’язково взаємні. Є книги зі спорідненими долями, коли одна з них впливає на іншу, а та інша не обов’язково мусить завдячувати чимось тій першій. Хоча – трафунки суть ріжні і розмаїті. Жанр, дата виходу, місце видання, навіть мова не є визначальними в подібній ситуації. Визначальним радше є щось доленосне, можливо, навіть містичне, збагненне у своїй ірраціональності, а також щось абсолютно реальне, попри свою ілюзорність.

Наразі йдеться про дві книги: своєрідне вибране Ігоря Римарука «Діва Обида» та український переклад роману Мілорада Павича «Хозарський словник». На перший погляд, тільки дві речі є спільними для цих двох видань: україномовний режим (скористаймося цим досить-таки неоковирним терміном, не позбавленим, проте, деякої привабливості, хоч назва й «дика»), бо роман Павича перекладено з сербської на українську, а збірка Римарука є дослівно ориґінальною, тобто україномовною, і друге – дата (рік 1998) видання на титульній сторінці. І ще один нюанс: у «Діві Обиді» – перед відлуннями після видінь (до речі, збірка має підназву «Видіння та відлуння») – цитата з «Хозарського словника» Мілорада Павича. Виникає враження, що ця цитата для автора надзвичайно важлива, адже, крім неї (не рахуючи деяких епіграфів до окремих поезій), є ще тільки одна цитата (зі «Слова о полку Ігоревім»), якою й відкривається збірка: «Встала Обида в силах Дажьбожа внука, вступила дівою на землю Троянію, восплескала лебединими крили». Без найменшого сумніву, ця цитата зі «Слова» є архіважливою, бо саме з неї народилася назва самої збірки (підкреслимо – збірки вибраних поезій), і, знову ж таки, не менш важливо, мабуть, що Діва Обида перейшла до назви книжки Римарука Ігоря з ліро-епосу про похід Ігоря, сина Святославля, внука Олега. Отже, якщо маємо лише дві цитати, то либонь що у світоглядному плані для автора або хоча б у композиційному плані для книжки вони (ці цитати) мали б бути майже рівноцінними. Хоча перша цитата (зі «Слова») й відкриває цілу збірку – і заодно (так видається) розділ видінь, зате друга цитата (із «Хозарського словника») відкриває розділ відлунь, який охоплює три чверті книжки. Може бути й так, що друга цитата (із «Хозарського словника») лише закриває перший (четвертинний) розділ видінь, а перша цитата (зі «Слова») є маґістральною для цілої книжки.

Та менше з тим. Треба нарешті поглянути на ту цитату з Павича в Римаруковій книжці, бо то єдиний видимий орієнтир, який може хоч якось наштовхнути на доленосний взаємозв´язок «Діви Обиди» із «Хозарським словником». Отже, ця цитата походить із Червоної (християнської) книги, зі словникової статті про хозарську принцесу Атех: «Принцеса згасла за два змиги ока, тоді, коли вперше прочитала написані на її повіках смертоносні літери, бо у свічадах відбилось, як вона моргнула і до і після своєї смерти. Вона померла, вбита літерами водночас із минулого і майбутнього...» Цей пасаж Римарук сам відтворив із російського перекладу «Хозарського словника», бо коли остаточно компонувалася «Діва Обида», українського перекладу цього Павичевого роману ще не існувало в поліграфічній природі (кінець 1997 – початок 1998 року). Але про це далі, трохи докладніше. А тоді не лише Ігор Римарук, а й Володимир Єшкілєв (при підготовці статті про «Хозарський словник» для Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури) та ще дехто з українських інтелектуалів мусили користуватися наявним російським перекладом, бо сербський оригінал мало кому був доступний.

А тепер нарешті – безпосередньо про генезу українського видання «Хозарського словника» та роль Ігоря Римарука в цьому процесі. Коли наприкінці 1997 року Ігор через обставини (шляхи людські, як і Господні, несповідимі) залишався дещо пролонгований час у Львові, на достатній відстані від своєї приватної бібліотеки, у нього виникла закономірна потреба позичати книжки для читання у своїх колег і приятелів. Щойно я запропонував абстрактно Ігореві, яку б то книжку принести йому насамперед (чомусь маючи на думці, чесно, як Бога кохам, «Хозарський словник», який я щойно був перечитав по-російськи, а задовго до того вже читав по-сербськи, читав і студіював), як тут Римарук несподівано, ніби читаючи мої думки, зізнався, що хотів би прочитати «Хозарський словник» Мілорада Павича, про який вже багато чув, але ще не мав нагоди прочитати. Я відразу ж приніс йому цей роман у виданні московської «Азбуки», який він із захопленням прочитав і навіть щось звідти позанотовував для себе.

Згодом Ігор, з подвійної згоди (чому подвійної – незабаром стане зрозуміло), перепозичив цю книжку Вікторові Небораку, який після її прочитання мав розмову про «Хозарський словник» із Володею Дмитерком, котрий саме задумав створити видавництво «Класика» і (не думаю, що випадково) першою ластівкою мав намір видати саме «Хозарський словник» в українському перекладі. Директор «Класики» замовив цей переклад мені, але річ у тім, що я ще на початку 90-х, полюбивши цей роман, сам віддав його для перекладу (тоді ще зовсім без реальної перспективи видання) Ользі Рось. Ані лінь, ні багато інших чинників не завадили б мені перекласти «Хозарський словник», проте залишався найгоноровіший аспект: морально-етичний. Тому я відразу зв’язався з Олею, ми перебалакали, зважили всі «за» і «проти», всі плюси й мінуси, внаслідок чого наша давня домовленість не лише залишалася в силі, а й набувала привабливих рис оперативного здійснення. Таким чином, ОльгаРось героїчно і динамічно завершила свій переклад «Хозарського словника», який на початку вересня того ж таки 1998 року з’явився у двох своїх варіантах (жіночому та чоловічому). Тут напрошується невимушений каламбур: цей український переклад є все ж жіночим варіантом, хоча міг би бути й чоловічим.

Щоб бути до кінця чесним, зазначу, що російський примірник «Хозарського словника» належав Ігореві Драку, який отримав його від свого брата Тараса, мандрівного музики, аж із Петербурґа. Тому Римарук, коли позичав цей примірник Неборакові, заручився моєю згодою, а я, відповідно, – згодою Драка. А сербський оригінал, тобто той примірник, з якого почалося моє зацікавлення Павичем і з якого перекладала Ольга Рось, належав Наталці Рибак, чудовому знавцеві сербської літератури. Належали і належать, бо то не просто вжито минулий час, а так званий минулий в теперішньому, якщо послуговуватися павичівською взаємозамінністю минулого і майбутнього.

Можливо, тепер, після оприлюднення дискретної інформації (аж ніяк не таємної чи неетичної) стає зрозумілим, наскільки все ж взаємопов’язані ці два видання: український переклад «Хозарського словника» Мілорада Павича та «Діва Обида» Ігоря Римарука. Бо якби я не взяв конкретної книжки в Драка і не дав її у відповідний час Римарукові, то «Діва Обида» мала б трішки не такий вигляд (без однієї внутрішньої глибинної структури – нехай лишень у шатах цитати, вона була б трохи іншою), і якби Римарук не дав цієї ж конкретної книжки Неборакові, а той не говорив би про неї з Дмитерком, тоді б, можливо, незавершений переклад «Хозарського словника» так і лежав би в шухляді Ольги Рось, а львівське видавництво «Класика» розпочало б свою бурхливу діяльність виданням якогось іншого перекладу. Та навіть коли така прихована реальність є відкритою, все одно єдиним «поплавком», що зафіксував ходи підводних течій, є Павичева цитата в Римаруковій книжці. У перекладі Ольги Рось, до речі, цей пасаж про хозарську принцесу Атех звучить і виглядає так: «Не стало її між двома помахами вій, чи, кажучи точніше, вона вперше прочитала зі своїх повік букви, що вбивають, бо попередньої і наступної миті кліпнула, і дзеркала відобразили це. Вона померла, знищена одночасно буквами з минулого і майбутньог

БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК

Бермудський трикутник був і залишається таїною. Його аномалій не здатні наразі розгадати навіть найхитромудріші пристрої, в які вгаратано квадрильйони твердої валюти. З одного боку він є постраховиськом, жахливішим від пірата Чорної Бороди разом із Деві Джонсом вкупі, з іншого ж боку він манить до себе якимось приглушеним сиренячим виттям усіх шукачів екстриму. Метафоричне переосмислення Бермудського трикутникакочує сливе по всіх видах мистецтва, ба навіть осідає на найпобутовіших і щонайпримітивніших рівнях. Коли я після університету в 1986 році отримав скерування на посаду викладача профтехучилища № 29 (імені Комсомолу України) при заводі «Автонавантажувач» вгорі по вулиці Шевченка, то й там, у тому районі, був свій Бермудський трикутник. Ним називався простір між пивбаром на розі вулиці Квітки-Основ’яненка (На Карла), пельменною на розі вулиці Скляної (У Соломона) та гастрономом вверх по Янівській (Темп). Кого затягувало в той трикутник, той тверезим звідти не виходив.

Бермудський жупел не лише відлякує, адже на Бермудах є чудові популярні курорти. Можливо, я їх переплутав з Багамами, але менше з тим. Бо зараз мова піде про суто авторський поетичний Бермудський трикутник, витворений, виплеканий і сформований людиною, далекою від навігації й аеродинаміки. Ігор Римарук свої вірші, написані вже в цьому тисячолітті, розбив по триптихах, з яких і скомпонував свою книгу триптихів«Бермудський трикутник» (2007). Після вікопомної книги Римарука «Діва Обида», друге доповнене видання якої побачило світ 2002 року, «Бермудський трикутник» став щиро очікуваною новою поетичною з’явою. Ця нова книга сама собою спростувала шепітливі та потерпальні підозри в тому, що Римарук, мовляв, вже й так сягнув самого вершечка Парнасу й не мусить далі писати віршів. Ніхто нічого не мусить, коли йдеться про поетичне волевиявлення. А Ігор Римарук зайвий (таки аж ніяк не зайвий) раз реально довів, що є ще (за влучним висловом чи парафразом Юрка Коха) порохно в порохівницях.

Стосовно Римарукового поетичного доробку, показово поданого у книзі видінь і відлунь«Діва Обида», своє відлунне видінняя сконденсовано був висловив у дивопортретідо його добірки в моїй Антологіїукраїнської поезії ХХ століття«Дивоовид»: «Настільки густий, що аж ледь чи не перенасичений, стиль письма цього поета схожий на щойно зібраний мед. Скільки ж то бджіл мусило рефлекторно та свідомо натрудитися, щоб із мовного цвіту позносити нектар до вулика поетичної майстерні. Саме цей мед, скільки б ним не ласував, ніколи не наб’є оскоми. А воскові свічки теж є продуктом того ж вулика. Вони спалахами освітлюють безпробудну темряву, наче блискавки горобиної ночі. І темрява будиться, розпрозорюється, щоб крізь імлу назавше увійшло денне сяйво». Загалом ці слова можуть стосуватися й віршів із «Бермудського трикутника». Адже вироблений і впізнаваний римаруківський поетичний стиль таким і залишається, лишень збагачується новими барвами, нюансами та тонами.

Символіка числа три, попри свою сакральність чи банальність, є для мене близькою та зрозумілою. І не лише тому, що я належу разом із Назаром Гончаром і Романом Садловським до поетичної трійці Лугосад[тоді в 2007 році, коли писався есей, Назар Гончар був ще живий. – І. Л.]. Ігор Римарук рафіновано маніпулює троїстістю, тризначністю та трійкарством. У «Бермудському трикутнику» навіть філологові буде легко все потрійно порахувати, а властиво це є не просто книга триптихів, а книга триптихів триптихів, схожим чином, як «Хозарський словник» Мілорада Павича є словником словників. Змістовими і смисловими поплавками троїстих поетичних утворень є їхні назви. Серед цілком зрозумілих, але нечисленних українських назв («Дощі», «Плачі», «Грудень», «Падолист», «Стигми», «Різдво», «Пейзаж») є теж зрозуміле по-українськи записане слово «камікадзе», хоч і японське, та зрозуміліше загалові від слова «ґрипси», яке в післяслові Василь Герасим’юк резонно вважає свої обов’язком розтлумачити: «зашифровані повідомлення в ОУН-УПА, передавані зв’язковими». Та й «стигми» можуть викликати нерозуміння, адже не всі читали статтю Миколи Рябчука «Стигми крил» про Богдана Рубчака, та й катехизм щойно лише впроваджують у загальноосвітніх школах. Зрештою, книги письменників Римарукового рівня видаються для відповідно підготованої публіки, яка зможе дати раду і з іншими, тобто іншомовними назвами триптихів цієї книги. Не наводитиму їх в оригіналі, лише згадаю в порядку наростання залучені мови: англійська, іспанська, французька, італійська, японська (тут виручає, щоб не переплутати з китайщиною чи корейщиною, згадуваний у тексті Харукі Муракамі), польська, латинська, німецька. Формулювання начебто простенькі, та й переважно належать до загальновідомих, проте признаюся, що з розшифруванням деяких довелося трохи повозитися. Не виключено, що це такий специфічний авторів гумор, щоб реципієнтам читання медом не здавалось(відсилаю вище до дивопортрета).

До усталеної народної метафорики належить модельпро очі, в яких можна втопитися. Якщо й можна хоч більш-менш уявно, то хіба в очах гобліна жіночої статі. Либонь, мається на увазі, що ті очі ваблять, причаровують і затягують в себе. «Бермудський трикутник» Ігоря Римарука здатен привабити до себе поціновувачів поезії й бодай на час читання та переосмислювання відчуттів затягнути в себе, наче та титульна географічна чи енергетична аномалія.

ПЛАТИНОВА ПОЕЗІЯ ІГОРЯ РИМАРУКА

Бог існує «як на небі, так і на землі». А людина, мабуть, існує як на землі, так і на небі. Душа людська присутня і тут, і там. Коли людина долає свій земний шлях, душа паралельно прямує по небесному шляху, і навпаки. Минуло сорок днів після відходу Ігоря Римарука, поета, без сумніву, з ласки Божої, і без перебільшення, великого поета. На поминках Андрій Содомора сказав, зокрема, що в давніх римлян були трактування людського життя як exitus і як transitus, тобто виходу (завершення) і переходу (продовження), і більшість схилялась таки до другого трактування. Олег Лишега припустив, що наше життя є тоненьким пластом, за яким знаходиться необмірена товща. Ігор Римарук вже перейшов у ту товщу.

Рівно на Ігорів день народження (4 липня 2008 року) я написав йому вірша «Ігорю Римаруку на 50-ліття», використовуючи частково інструментарій соленізанта. Це була гра в інтертекст, весела забава, ніхто навіть не припускав сумного.

згусає мед у щільниках

краплину кожну тисне жах

бурштин гречаний – не сосновий

янтар квітковий – для обнови

пророчі річі – профетичні

до мерехких речей дотичні

вогні виблукують на лови

заманюючи день чудовий

долає свій небесний шлях

летючий над птахами птах

Зрештою, це я, мабуть, просто заримував свій «дивопортрет» Ігоря Римарука для антології української поезії ХХ століття «Дивоовид». До слова, саме Ігор Римарук (спільно з Юрієм Андруховичем і Володимиром Моренцем) зініціював проект антології української поезії минулого століття, роботу над якою згодом я перебрав на свої плечі, – так і виник «Дивоовид».

Ігор Римарук виявився ініціатором ще одного мого антологійного проекту. В окремому зеленому блокнотикові маю записи «Зимова (1986 р.) поїздка в Ірпінь» від 24 січня до 8 лютого. Там є, зокрема, й такі нотатки: «1. ІІ. 86. До тата приїхав Ігор Римарук (у справі редагування любовної антології) . 5. ІІ. 86. Були з татом у Григорія Порфировича Кочура. – Г. П. переглядав зміст любовної антології, читав уголос не Вінгранов[ський], а Вінгранівський. Коли дійшли до наймолодших, то про Римарука сказав, що він – симпатичний поет». Йдеться про антологію «Оріон золотий», упорядником якої був мій батько Володимир Лучук, а редактором – Ігор Римарук. На початку нового тисячоліття Римарук підкинув мені думку розширити батьків «Оріон золотий» для евентуального видання, в якому він знову був би редактором. Хоча до реалізації того нашого примарного проекту так і не дійшло, проте я (попередньо дещо скоротивши) настільки розширив «Оріон», що вийшла практично нова, майже цілком інша антологія, яка з’явилася цьогоріч під назвою «Літургія кохання».

Можливо, ми познайомилися з Ігорем Римаруком і дещо раніше, це якось загубилося в тумані пам’яті. Проте чітко зафіксувалося дещо з тієї зими початку 1986 року. Стоїмо ми з Ігорем у Києві на лютому морозі перед Молодіжним театром на теперішній вулиці Прорізній і куримо. Тут підходить мій тато й питає: «Ви що, курите, щоб зігрітися?» На що Римарук відповідає: «Ми куримо не для того, щоб зігрітися».

Відтоді ми спілкувалися вряди-годи, а від часу створення Асоціації українських письменників в березні 1997 року наші контакти були доволі інтенсивними, особливо останні рік-два його життя, відколи Ігор перебрався до Львова, ми бачилися дуже часто, зустрічалися переважно на годинку-другу, деколи й забалакувалися на довше. Це предмет для написання спогадів, які можуть «потягнути» на солідний обсяг. Але про це – з часом. Пригадаю зараз лише дещо з року 2008-го. 1 січня десь під обід ми зустрілися біля Опери, Римарук (щоб не з порожніми руками) подарував мені блок жовтого «Кемелу», я був із двома дітьми, ми ще зустріли Влодка Горбового й Ігоря Гринду, гуляли аж до вечора, були, зокрема, і в його улюбленій «Криївці», куди зайшли на вареники зі шкварками. Не раз бували в літературній кав’ярні «Кабінет»; на День міста проходили повз костюмований парад; після Зелених свят їздили до мене на дачу в Наварію, я тоді чи не вперше робив індичі шашлики; два дні після Римарукового п’ятдесятиліття бачилися... Десь у серпні я позичив Ігореві сербські розмовники та словнички, бо він збирався з дружиною Лесею (на четвертій сторінці обкладинки вибраного «Сльоза Богородиці» надруковано: «Ця книга присвячена Лесьці») в Чорногорію на курорт. Тоді ми востаннє розмовляли наживо. Власне наживо і власне розмовляли. Бо після того ми ще розмовляли по телефону, та й бачив я його в лікарні. Під час 15 Форуму видавців у Львові Римарук зателефонував мені з Києва з новою видавничою пропозицією щодо української любовної лірики, ця розмова вже не мала продовження. Щойно я повернувся з Австрії, як у понеділок 29 вересня під вечір по мобільному мені зателефонував Римарук, він дзвонив з лікарні швидкої допомоги на Топольній. Коли я спитав, що з ним трапилося, він відповів приблизно так: «Та те, що завжди, переломи». Ігор вже до того декілька разів мав серйозні переломи, один із найтяжчих таки у Львові ще 1997 року. Я сказав, що можу скоро прийти в лікарню, це ще не було так пізно, десь після сьомої, але якось так ніби разом ми вирішили, що краще я прийду взавтра зранку після обходу лікарів, тобто після десятої. Ігор розмовляв чітко і ясно, логічно міркував. Коли я назавтра, у вівторок 30 вересня, прийшов у лікарню (якщо не зраджує пам’ять: друга травматологія, 8 поверх, 1 палата), Римарука саме відвезли на томографію. Тож я чекав на коридорі, але дещо мені встигли сказати Ігореві співпалатники, властиво один із десь п’яти, найбалакучіший. Він казав, що Ігор жартував із ними й лікарями, на питання про його професію відповів: «Декабрист», а на питання про його прізвище відповів: «Воробйов-Апостол». Може, той балакучий співпалатник і вигадував, бо інші пацієнти на його слова майже не реагували. Коли Ігоря привезли з томографії, до пам’яті він вже не приходив, принаймні при мені. Медсестри десь побігли на операцію, залишивши Ігоря на мене в коридорі на ліжку з коліщатками; десь через пів години з іншими медсестрами, які якраз нагодилися, і молодим лікарем ми завези Ігоря в палату й переклали на ліжко. Прийшла дружина Леся, я пішов, Ігоря перевезли в іншу лікарню, де він і помер раненько у п’ятницю 3 жовтня. Ще перед похороном, біля каплиці, дружина Ігоря показала мені останнє його ненадіслане (бо вже бракувало поповнення рахунку) повідомлення «Іванку подзвони мені». Не знаю, чи Ігор написав це повідомлення того дня, коли ми з ним востаннє розмовляли по телефону (після розмови), чи вже пізніше, коли його перевезли до іншої лікарні, де він, можливо, приходив до тями... Ще багато хто мав би написати спогади про Ігоря Римарука, який постійно був в епіцентрі літературного процесу, витворюючи для нього еталонні цінності.

Пригадується, коли Назар Гончар написав свій вікопомний «обруб»: «а рима / дверима / гуп», то на нього почали з’являтися анонімні чи авторські «пересміхи», один із яких звучить так: «а рима / дверима / рук». Безумовно, тут вгадується Римарук, присутній на всіх регістрах нашого сучасного поетичного буття. Від пересмішницького до профетичного. От, для прикладу, зразок високої поезії (в сенсі абстрактного поняття й окремого вірша) Ігоря Римарука:

Радісно й покірно серед ночі

вибігають голоси діточі

навперейми вовчому виттю...

Той, хто не сміється і не плаче, —

до божниці спиною: неначе

прикликає предків на кутю.

Він не має іншої мороки,

він не чує — відчуває кроки:

на снігу — сліди! Та всі навспак...

Де небесні, де підземні душі?

Чом вони вдають, що їм байдужі

музика і слово, мед і мак?

У які глибини й високості

йдуть повз нього довгождані гості?

Скільки вже недоспаних століть,

знаючи, що кожне з них — зимове,

у поганськім беззаконні мови

до божниці спиною стоїть?

Голосіння вовче і дитяче...

Той, хто не сміється і не плаче,

провалився в сон, як у замет.

Янгол схарапуджено літає,

пошепки з холодних вуст читає:

музика і слово... мак і мед...

Душа небесна та підземна – душа земна та піднебесна. Важко змиритися з тим, що Ігоря вже немає серед нас. Та з нами його висока поезія. Його непересічний поетичний голос звучатиме в нашому бутті, допоки світу. Ігор Римарук вже давно, від самого початку свого творчого шляху, здобув місце не в «золотій», а в «платиновій колекції» української поезії.

МИСТЕЦТВО ПОЕТИЧНЕ В ОСМИСЛЕННІ ІГОРЯ РИМАРУКА 

Осмислення мистецтва поетичного притаманне Ігорю Римарукові як на текстовому віршовому рівні, так і у площині компонування поетичних збірок.

При каганці осіннього листка

ні розігнати, ні благословити

слова: прибились, наче неофіти...

Невже за ними правда? І яка?

Можна і так ставитися до поетичного слова, можна і так сумніватися у його правдивості. Часто згадується Римарукове: «Чом же ти ймення Обиди взяла, Діво Маріє?» Мається на увазі титульний вірш його вершинної, на мій погляд, збірки «Діва Обида», а за словами Віктора Неборака, «можливо, найважливішої його книги». Тому, зосереджуючись на осмисленні мистецтва поетичного у творчості Ігоря Римарука, варто докладніше зупинитися на цій збірці, на принципах її компонування, на її текстовому наповненні. Про специфічну інтертекстуальність «Діви Обиди» Костянтин Москалець писав у статті «І старі письмена, і нові письменята»: «У “Видінні” Римарук демонструє формально автономний дискурс, у “Відлунні” [вважаю, що назви розділів “Видіння” та “Відлуння” автор вжив у множині, натомість Москалець їх сприймає в однині. – І. Л.] – дискурс гетерономний, який складається з численних відлунь голосів згаданих і не згаданих поетів, із дзеркальних відображень чужих поетичних свідомостей, які в поета з менш усталеним власним голосом перетворились би на стилізацію – аж до пародії». А ось один із варіантів ставлення Ігоря Римарука до власних віршів і до слова загалом:

Коли світанок давні вірші

сховає, мов листи за мисник,

а віщі вірші – ще давніші –

у голові моїй замісить,

тоді повільно і свавільно

шаленство зійде, наче тісто...

І де на світі божевільня,

в якій мені не буде тісно?!

Коли вечірнє сонце згасне,

бо вже натомиться палати –

як сосна, дерево невласне, –

тоді в кімнату чи палату

ти зайдеш, ніби випадково,

по голові дурній погладиш...

І заніміє поруч слово –

мій духівник і мій наглядач.

Влучно висловився Мирослав Лазарук про ставлення Ігоря Римарука до слова: «…він ніколи не загравав зі словом, як і з Господом Богом, був з ними повсякчас на “ви”. Неймовірно важко нести такий хрест і жодного разу не похитнутися».Це узагальнено про найвищі регістри. А цікавим є ставлення поета до кожного окремого слова, до кожного окремого тропа. У контексті розмови про «Діву Обиду» Ярослав Голобородько у книжці «Поетична меритократія: Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Тарас Федюк» писав, пам’ятаючи про особливий статус метафори в поетичній мові: «У збірці чимало пам’ятних, неначе вирізьблених на дорогому дереві або коштовній кості, метафор, що вони дзвінко, рельєфно, колористично інкрустують поетичні тексти, не переходячи, водночас, у розряд мистецьких самоцінностей. Римарукові метафори – це продовження загальних шукань раніше не відчутого, не відомого, не відкритого поетичного мелосу, тільки з допомогою дещо іншого лексичного інструментарію».

Останньою прижиттєвою збіркою Ігоря Римарука був «Бермудський трикутник». Саме так, адже заанонсована і вписана в різні бібліографії «Сльоза Богородиці» вийшла вже після поетової смерті; я тримав у руках і переглядав однопримірникову верстку цієї книжки, зшиту під сигнальний примірник, із власноручними правками Римарука. «Бермудським трикутником» ще встиг «натішитися» Ігор Римарук. Це був спалах творчої активності після доволі тривалого часу майже суцільного безвіршів’я, або принаймні після довшого часу, протягом якого Римарук не публікував своїх нових віршів. Тож недаремно в анотації писалося: «До нової книги Ігоря Римарука увійшли вірші, написані на початку третього тисячоліття». Третє тисячоліття тут, либонь, є алітерацією до триптихів, тою давньою алітерацією, коли слова починаються з однакової літери. У цій книжці є й звертання-алітерації до себе: «миґдалику метелику матолку», або ж: «завию зимовим псом... завіюся... заплету...».

Поет запитує: «Братове, хто стояв при слові у сторожі, / коли спішили ми – та не до творчих мук – / і, наче цигарки, під ранок іскри Божі / гасили об каблук?», маючи на увазі поетичну братію, хоча й сумнівається: «нас, може, й не було?», але далі весело стверджує: «...Така вже благодать,/ що вигадать нас треба,/ якщо немає нас». Ще й так осмислював Ігор Римарук мистецтво поетичне.

ІГОР РИМАРУК: ГЕНІЙ ПОЕЗІЇ

Важко писати про Ігоря Римарука в минулому часі. Він наче стоїть десь поруч, чути колоритний тембр його голосу, його заспокійливі інтонації. Вже давніше визріла пора визнати Римарука генієм поезії, бо це відповідає дійсності. І от у книжці «Божественний вітер» (2012) все розставлено на свої місця: в анотації зазначено, що його поетичні збірки «залишили слід генія в національній літературі».

Яка ж різниця між талантом і генієм? Первісно в Давній Греції талантом називалася міра ваги та грошова одиниця. В сучасному розумінні талант – це вроджений хист, висока обдарованість людини, що розвивається на основі певних задатків та освоєння культурних надбань нації і людства. Талант, звичайно, може розкриватися лише за певних умов, у дитинстві він є схильністю до якогось різновиду діяльності, далі ж розвивається у творчий потенціал, який здатен на художні звершення. Варто змиритися з тим, що природа таланту – не до пояснення. А природа генія й поготів. Лише слід пам’ятати літературознавче трактування різниці між талантом і генієм: мовляв, талантові притаманна поступовість, а генієві – раптові осяяння. Ігор Римарук від самих початків творчості розвинув свій поетичний талант, а його подальші осяяння дають всі підстави вважати його генієм.

Літературознавча думка ще осмислить місце Римарука в українській і загалом світовій поезії, і на це, надіюся, не доведеться довго чекати. Хоча й за життя Ігор не був позбавлений уваги критиків і літературознавців, про нього вже понад три десятиліття пишуть, роздумують про його поезію. Останніми роками узагальнено підсумовують його творчий доробок. І от ця збірка останніх Римарукових віршів дає неоціненний матеріал для розширення уявлень про його поетичний шлях. До збірки «Божественний вітер» входять вірші, написані вже в цьому тисячолітті.

Більшість віршів цієї збірки я знав і до цього часу, – більшість, але не всі. Щоб чіткіше змалювати структуру збірки, скористаються примітками упорядника Лариси Андрієвської-Римарук, які мені самому увиразнили чимало моментів і нюансів. Перший розділ «Останні видіння і відлуння» відсилає до виданої 1998 року збірки «Діва Обида», яка мала підназву «видіння і відлуння». Вірші цього розділу (за винятком «Світлини», яка друкувалася в альманасі «Пси святого Юра») склали «Постскриптум» до перевидання (доповненого) цієї збірки 2002 року, – за це перевидання, до слова, Римарук і отримав Шевченківську премію. «Книга триптихів», яка є другим розділом, включає найзнаковіші твори збірки «Бермудський трикутник» (2007), яка мала суголосний назві розділу підзаголовок, та й первісно задумувалася під такою назвою. Останні дев’ять сонетів цього розділу створено для задуманої до 50-ліття збірки «Замість… П’ятдесят сонетів і п’ятдесят октав» (пригадаймо збірку Павла Тичини «Замість сонетів і октав», та й збірку Максима Стріхи «Сонети і октави»), але від задуму цієї збірки Римарук відмовився. Третій розділ «Постскриптум до “Книги триптихів”» включає вірші, що з різних міркувань не увійшли до «Бермудського трикутника», – всі (за винятком одного) досі не друковані. Четвертий розділ «Історії та географії» складається із недрукованих віршів, які мали б увійти до запланованого ще наприкінці 90-х років однойменного циклу. П’ятий розділ «Con Amore» включає недруковану інтимну лірику. Шостий розділ «Vita Nuova» є циклом, частина віршів якого друкувалася в «Сучасності» в 2006–2007 роках. Вірші сьомого розділу «Львівські квиління» написані переважно під час Різдвяних свят 2008 року. До восьмого розділу «A la Villon» входять іронічні вірші, написані в різний час, здебільшого недруковані. До одного і я певним чином причетний. 22 травня 1999 року ми з Ігорем були у львівському Парку культури імені Богдана Хмельницького на святі пива, здається (словом, на якомусь заході, а ля фестивалі чогось-там), але довго там не затрималися й пішли поруч до кав’яреньки «Дует» по вулиці Вітовського, компанію нам склали Анетта Антоненко та Петро Мацкевич, директор і головний редактор видавництва «Кальварія» відповідно. Там за коньяком і пельменями, якщо не зраджує пам’ять, ми з Римаруком влаштували поетичний турнір – написали на серветках за коротенький відрізок часу по сонетові (майже одночасно) на задану тему, так і виник його «Кальварійський сонет», якого (разом із моїм неоковирним опусом) Мацкевич заархівував. У дев’ятому розділі «Осколки», за порадою Василя Герасим’юка, вибірково подано фрагменти недописаних віршів.

Окремо слід сказати про останній, десятий розділ «ПЕРЕлітні ПЕРЕспіви», куди потрапили літературні пародії (або радше, як казав Назар Гончар, пересміхи), що друкувалися в «Сучасності» протягом 2004 року. П’ять із них з авторською передмовою друкувалися також у першому (2004) «Смарагдовому жмутку казусів» Юрка Коха. Хоча для зорієнтованих у сучасній українській літературі, в її персоналіях і творах, завуальовані імена авторів і спародійовані назви їхніх творів (як поетичних, так і прозових) є доста прозорими, проте про всяк випадок дозволю собі тут їх розшифрувати, принаймні авторів: Римма РУРК (Ігор Римарук) «Діва обіда», Герасим ЮНҐ (Василь Герасим’юк) «Сублімація: не сонет», Тарас фон ДЯК (Тарас Федюк) «Срібло ацтеків», Белла ЧАРКІВЕЦЬ (Наталка Білоцерківець) «Ми в Сорбоннах не вчились…», Петрос МІДЯНИК (Петро Мідянка) «Трава гаспидська», Інь-Янь НОВСЬКА (Мар’яна Кіяновська) «Із книги Едему», НЕ-БУРЯК (Віктор Неборак) «Мурчик причинний», Ір Ван Ець (Олександр Ірванець) «Отаман в Оттоманії», Ів Андр РУСАК (Іван Андрусяк) «Отруєння галасом», Ірен-Роз де БУДКА (Ірен Роздобудько) «Вечірній мрець», ВІННІ-ЧУКЧА (Юрій Винничук) «Мавпа Ванда», МАТИ ОС (Марія Матіос) «Бульварний фуршет від солодкої Марусі», Шарлотта КЛЯР і Федь МІТ (Василь Шкляр і В’ячеслав Медвідь) «Кров кагана по салону», Ендрю КОВАЧ (Юрій Андрухович) «Тринадцять обрів».

Дуже зворушлива й інформативна передмова упорядника Лариси Андрієвської-Римарук «…Але мені призначено разом із вами летіти…», у якій розтлумачується, зокрема, й назва збірки «Божественний вітер», яка є прямим відповідником японського «камікадзе». У художньому оформленні використано картини, які створив Прокіп Колісник, – вони гармонійно вписуються у видання.

Нам з Ігорем доводилося тісніше спілкуватися останніх кільканадцять років його життя, особливо – останніх кілька років. Безумовно, не обходилося без взаємовпливів, як на буттєвому, так і поетичному рівнях. Наведу першу строфу першого ж вірша цієї збірки:

І реставруєш літери зникомі,

й життя своє відчитуєш назад:

немов у велетенськім паліндромі,

в абсурді віднаходиш певний лад.

Не тільки тішу себе припущенням, я знаю, що образ цього велетенського паліндрома виник в Ігоря Римарука під враженням мого паліндромного тексту «Епос і нині сопе». Є альфа й омега, є початок і кінець. За паліндромним принципом, омега переходить в альфу, кінець переходить у початок.

Назар Гончар, Ігор Римарук, Іван Лучук, Василь Ґабор. Львів, червень 1999 (на квартирі Ярослава Павлюка)

Назар Гончар, Ігор Римарук, Іван Лучук. Львів, червень 1999 (на квартирі Ярослава Павлюка)

Віктор Мельник, Іван Лучук, Любомир Стринаглюк, Юрій Покальчук, Ігор Римарук. Київ, Києво-Могилянська академія, з’їзд Асоціації українських письменників, початок 2000 року

Ігор Римарук, Юрій Покальчук, Юрій Островершенко, Іван Лучук, Мирослав Лазарук. Київ, Поділ, травень 2001

Іван Лучук, Ігор Римарук, Юрій Покальчук. Київ, Поділ, травень 2001

Координаційна рада Асоціації українських письменників: (стоять) Максим Стріха, Віктор Мельник, Василь Герасим’юк, Мирослав Лазарук, Анатолій Дністровий, Ігор Римарук, (сидять) Іван Андрусяк, Іван Лучук, Тарас Федюк, Анатолій Кичинський, Володимир Моренець, (лежать) Сергій Жадан, Олександр Ірванець. Київ, кінець лютого 2002. Фотографував Ігор Островський

 Іван Лучук, Василь Шкляр, Ігор Римарук, дружина Шкляра. Київ, вул. Банківська, 28 лютого 2004 р.

Маріанна Кіяновська, Ігор Римарук, Євген Баран, Іван Лучук. Київ, «Купідон», 28 лютого 2004 р.

Іван Лучук, Ігор Римарук. Львів, 16 вересня 2007 р.

Ігор Римарук. Львів, 16 вересня 2007 р. Світлина Івана Лучука

 Ігор Римарук, Іван Лучук, Костянтин Родик (з фотоапаратом), Галина Родіна. Львів, 16 вересня 2007 р.

 Ігор Римарук, Ігор Гринда, Іван Лучук, Зенон-Роман Лучук, Оксана-Марта Лучук. Львів, проспект Свободи, 1 січня 2008 р.

Лариса Андрієвська, Ігор Римарук. Львів, «Кабінет», січень 2008. Світлина з мобільного Івана Лучука

Іван Лучук, Ігор Римарук. Львів, «Кабінет», 8 лютого 2008 р.

Олена-Софія Лучук, Ігор Римарук, Іван Лучук, Зенон-Роман Лучук. На дачі в Івана Лучука. Наварія, 15 червня 2008 р.

Іван Лучук, Ігор Римарук, Зенон-Роман Лучук, Олена-Софія Лучук. На дачі в Івана Лучука. Наварія, 15 червня 2008 р.

Ігор Римарук, Олена-Софія Лучук, Оксана-Марта Лучук, Зенон-Роман Лучук. На дачі в Івана Лучука. Наварія, 15 червня 2008 р.

Ігор Римарук. Маршрутка «Наварія – Львів», 15 червня 2008. Світлина Івана Лучука