Вважаю памфлет і публіцистику в наші апокаліптичні дні вартими уваги Комітету Нобелівських премій. Не збираюся тупцюватися по слабких місцях «самашедшого», і без мене є охочих досить.

Для мене книгою є та, що цілком захоплює, а не зшиті під обкладинку кулінарні рецепти. Або чотирьохсот сторінкова історія хвороби, коли хворий – уся твоя країна. І не довжелезна обвинувальна прокурорська промова, в кінці якої перспектива довічного ув’язнення.

Художня література для мене, коли чиїсь слова так заволодіють тобою, що забуваєш про сон та їжу. Єдина прикрість, що може втримати від поїдання живцем такої книги, це кермо автомобіля на швидкісній трасі. Вже не одне покоління з головою занурюється в твори Габріеля Гарсіа Маркеса, інших авторів, не обов’язково Нобелевських лауреатів.

Та кілька слів треба сказати. Знайомство з романом почалося з відгуків найближчих друзів. Редактор відділу глянцевого щотижневика: «Героїчно дочитати до кінця не вдалося. Духу вистачило на пару абзаців в різних місцях, щоб зрозуміти – це не мій текст, немає чого тут ловити». Інший гуманітарій божився, що наполегливо намагався подужати роман, проте на середині зупинився.

Мені також важко було починати. Коли ж перейшов за середину роману – сталося диво. Може, моя хвиля налаштувалася на хвилю автора? Або Поет Ліна Костенко в першій половині роману лише вчилася писати прозою, а у другій частині вже бачимо готового прозаїка? Пригадуєте, як Кучма, перейшовши на другий президентський термін, казав: «Перші п’ять років я вчився на президента. Наступні п’ять - я професіонал».

Можна лише здогадуватися, чому Ліна Костенко для публікації своєї першої прозової книги обрала видавництво дитячої літератури, відмовившись від співпраці з видавництвом «Либідь», яке надрукувало її поему «Берестечко». Може тому, що Іванові Малковичу лише у страшному сні може явитися сцена, у якій він редагує роман Ліни Костенко? Як обговорює рукопис з 80-річним прозаїком початківцем, дає слушні рекомендації небожителю з пропискою на Парнасі і як, нарешті, висуває редакторські вимоги. Адже у вихідних даних «самашедшого» не бачимо імен редактора, коректора, технічного редактора, як би це мало бути.

Щоправда, коли Бог послав на землю перші свої настанови у письмовій формі, на скрижалях також не було імені редактора заповідей.

...Егоцентризм (Ego — «я», centrum — «центр») — нездатність чи невміння індивіда встати на чужу точку зору. Сприйняття своєї точки зору як єдиної існуючої. Характерно для дітей у віці до 8-10 років. Егоцентрична особливість мислення в різного ступеня вираженості може зберігатися в більш зрілому віці...

У центрі світлини 60-х років гордовито, ніби особа королівської крові, сидить молода левиця. У природі трапляється: стать жіноча, характер чоловічий, бо таку буйну гриву, як у тої левиці, можна побачити лише у царя звірів. Навколо королеви шанобливо завмерло кілька її пажів: Дзюба, Сверстюк, Світличний... Здається, лицарі готові життям жертвувати заради своєї Дами.

Документ з самвидаву, з підписами - Ліна Костенко, Іван Дзюба. Яскравий стиль відкритого листа пробуджує сплячих, знімає полуду з очей, зве на барикади. Протестують шістдесятники проти арештів української інтелігенції. З тих років у свідомості першокурсника закарбувалася фраза: «Якщо довго говорити тихо, шепіт стає нормальним голосом». Рідкісну в тоталітарному середовищі громадянську позицію пов’язував з іменем сміливця Дзюби. Але минули роки і почав задумуватися: чи не левиця Ліна надихнула Івана на вчинок, що увів його в Історію?

Чому центрофорвард на довгі роки вийшов з гри, не тема цієї спроби психологічного дослідження лише однієї з граней багатогранної Ліни Костенко. Не довелося б мені ворожити на кавовій гущі, якби Ліна Василівна виявляла готовність відповідати на запитання журналістів. В донезалежні часи мені не довелося проходити поглиблений курс підготовки на журналістському факультеті.

Тоді вирощували обслуговуючий робітничо-селянську владу персонал, підбираючи кандидатів «від сохи та від верстата». Добірна обслуга не повинна роздратовувати несподіванками, ставити в’їдливі запитання, звертатися «по-хамськи» до тих, кого обслуговує, копирсатися в їхньому минулому. Це нині потрібно, якщо журналіст прагне зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки, відшукати корені особистості. Незалежний журналіст не той, хто перед інтерв’ю готує компліментарні запитання. Обслуговуючим персоналом, за рідкісним винятком, була уся радянська журналістика. Ще не вмерла!

Під час піар-туру «Записок українського самашедшого» прислані в «президію» записки проходили контроль: «Єго Вєлічєство должни ми убєрєч от всячєскіх єму нє нужних встрєч!» Також від неприємних запитань. Золотоординське табу на будь-яку критику «начальства» - це давня психологічна травма дітей Наддніпрянщини, а не лише ментальних братів казахів, таджиків, узбеків. І подібний формат зустрічей, схоже, цілком влаштовував Ліну Костенко.

Інакше могло статися у Львові. Попри те, що після ‘39-го року в європейському місті активно насаджувалися азійські традиції до землі схилятися перед авторитетами, кардинально вплинути на генетичний код галичан таки не вдалося. Позаяк, раніше, ніж брати їхні з лівого берега вони звільнені були від кріпацтва, та й «щасливими колгоспниками» були значно менше за наддніпрянців – отож, рабських комплексів не добрали.

«Хуліганське» зібрання у львівській кав’ярні «Кабінет», як його не коментуй, фактично дозволило Ліні Василівні уникнути відвертих розмов і несподіваних та неприємних запитань. Всього можна було чекати від вільних громадян Львова!

Один з убивчих аргументів проти «нікчем у літературі», які наважилися критикувати Сонце – «львівські літературні пігмеї, ще молоко на губах не обсохло!» - те, що хлопці вирішили пропіаритися на імені Ліни Костенко. Буцімто, ніхто не знав би про них, якби не той словесний пронос у кав’ярні. Проте серед трійці «молокососів» був і п’ятдесятирічний поет Віктор Неборак. Решта двоє, хоча молодші від Віктора, але також не шевці і не свинарі, розуміються в літпроцесі.

Я подумав, а що, як астероїд впаде у передмісті Стокгольма і Неборак стане Нобелівським лауреатом? Вийде, що не він піарився на імені Ліни Костенко. Навпаки, нинішнє Гіацинтове Сонце в ген-ген далеких поколіннях згадуватимуть, читаючи бібліографічний іменний покажчик повного зібрання творів українського нобеліанта Віктора Неборака. Може так дідько пожартувати?

От і я, який рік тому білою вороною на тлі всеукраїнських рукоплескань опублікував критичний репортаж з презентації сорокарічного віком «Берестечка» http://www.unian.net/ukr/news/news-370306.html, і зарікався надалі не полемізувати з вірними прихожанами Ліни Костенко – небезпечніші лише лаврські клікуши секти кремлівського патріархату – метеликом-романтиком знов лечу на вогонь, розкладений на Парнасі біля ніг Сонця української літератури.

Не стану приховувати гріха, вже доводилося піаритись. У січні 1991-го, коли Укрінформ, як «попка дурак» копіював новини з коментарями з московського ІТАР-ТАРСУ, прилетів до Вільнюса, де не висохли ще калюжі води з пожежних брандсбойтів, що змивали біля телевежі кров захисників свободи. Виявився чи не єдиним журналістом з України на місці кривавого побоїща мирних литовців, бо рішення летіти у Литву приймав самостійно.

Щовечора, сидячи на телефоні в мерії Вільнюса, передавав репортажі в київську молодіжку «Молода гвардія». Відкрив для себе не лише литовців, але також українців. Розумію розчарування Ліни Костенко стосовно «патріотів з вусам». Додаю: і без вусів. В ті дні до Литви прилетіли двоє депутатів з Верховної Ради. Російський спецназ на танках ще не виїхав геть, але я за десять днів так і не побачив ту солодку парочку в гарячих точках литовської столиці. Повернувшись до Києва, Ярослав Кендзьор демонстрував колегам рухівцям відеозапис кривавих литовських подій, видаючи їх за власну журналістську роботу . Насправді ж касету випросив в литовському «Саюдісі», а Лариса Скорик, яка разом з Кендзьором пила каву на зручних диванах литовського Сейму, це «деяке перебільшення» чомусь не спростовувала.

Отже, з таким, як у мене досвідом самопіарника, можна було сміливо приєднуватись до обговорення «Записок українського самашедшого». До того ж, шляхетна Ліна Василівна абсолютно не подібна на бійців групи «Альфа» КГБ СССР, або на бійців Псковської танкової дивізії які «прішлі защіщать савецкіх граждан от літовскіх фашистав».

...Відмовившись від продовження зустрічей з потенційними читачами – покупцями книги, Ліна Костенко заявила, що віднині з ними спілкуватися буде через свої твори.

Якщо співак скаже подібне - буду спілкуватися зі слухачами лише через свої пісні, соловейка можна зрозуміти. Що пташка може сказати краще, ніж проспіває? З літераторами навпаки. Не використовувати свій інтелектуальний потенціал для живого спілкування з читачами літератора можуть примусити обставини, деталі яких з суб’єктивних причин той не розголошує. Замість публічної відкритості, правдивих пояснень, чому уникає гострих запитань, не бажає давати відповіді, з гори Парнас спускає густий туман, зі спеціями метафор і гіпербол. Неабиякі майстри в напусканні на читачів рожевого туману: «Я криголам. По болоту криголами не ходять».

За кілька десятиліть лише у журналі «Жінка» було опубліковане інтерв»ю з Ліною Костенко. Щомісячник змінив назву з «Радянської жінки», та традиції компліментарної совкової журналістики залишилися. В тому інтерв’ю Ліна Василівна не почула несподіваних запитань.

Було б примітивно зводити давню непублічність Ліни Костенко лише до «егоцентризму генія». А що, як причина інша: український Поет багато років опирається відвертому спілкуванню з журналістами, бо надто активні дослідники заважають творчості? Завданням медіа-археологів завжди були розкопки в неузгоджених місцях, а за розкопками можуть слідувати й сенсаційні знахідки. А в кого ж є потреба в активізації уваги суспільства до своєї персони, вдається до однієї з піар-технологій: привселюдно власноруч витягує скелета зі своєї шафи.

Близький мій товариш майже усе життя прожив зі скелетом у шафі. Нещодавно допоміг йому позбутися того кістяка, що заважав йому жити. Та й, якщо правда, не скелет то був, а так собі, скелетик. Ще школярем у піонерському таборі він знайшов дупло у якому синичка сиділа на яйцях. Хворостинкою юний зоолог намагався дістати пташку. Коли ж побачив пір’їнки і кров, зрозумів, що синичку вбив. Та мертва пташка з’являлася вже дорослій людині в снах і спогадах. Таке було враження, що більшого гріха за все життя не cкоїв, хоч побував в Афганістані, згодом працював в МВС слідчим. Я вставив цей епізод, що глибоко застряв у його психiці, до своєї повісті. І коли книгу було надруковано, дав йому прочитати. Скелета в шафі у мого приятеля більше немає.

Може, маленька Ліна в дитинстві наступила на якогось ховрашка й задавила його? Якого скелета так дбайливо ховає у шафі поетичний наш лідер? Змінимо азимут пошуків від братів наших менших. А якщо той скелет вказує на походження Ліни Костенко? Наприклад, колега Ліни Василівни – Олександр Сергійович. Безумовно, колега по величині, за внеском у світову літературу. Той не приховував свого походження, навпаки, власноруч витягнув скелета зі своєї шафи: «Дивіться! Мій предок був блазнем при дворі Петра. Кривлявся-розважав імператора, за що згодом отримав почесний титул Арапа Петра Великого».

Ім’я «Ліна» не слов’янське... Чую заперечення, що і Франка з Дзюбою названо не слов’янськими іменами. Та й Рильського, Тичину, Малишка... Хіба що Людмила Таран може спати спокійно, бо вона українська поетеса, що «людям мила». А Володимир Яворівський й поготів може заспокоїться, бо володіти майном СПУ йому бог Перун доручив. Яворівському володіти миром на роду написано.

Можна припустити, що наш Поет родинними коренями простягнувся до Греції середини першого тисячоліття? Продовжую розкопки на грецькому острові Лесбос. У вирогідні пращури Ліни Костенко напрошується давньогрецька поетеса Сапфо. Чому ж це зараз приховувати? Тому, що Сапфо, – скажете ви, - першою в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками – лесбійську любов. Ну то й що? Он скільки часу пройшло, усе змінюється в світі. Не обов’язково нащадкам бути подібним до своїх предків.

І минають роки, 
Роки за роками.
Цо кому до тего,
же ми так кохали.

Ці рядки Ліни Костенко не про лесбійське кохання. Це ми точно знаємо, завдяки композиторові Володимиру Верменичу, осяяннному написанням пісні на слова Ліни Костенко «Поїзд із Варшави».

Це звучить не компліментом дамі. Мудріших ніж Ліна Костенко в сучасній українській літературі немає нікого. На південь від Еллади, перепливши Середиземне море потрапляємо у царство мудрого Соломона.

Якщо родові корені Ліни Василівни ведуть до палацу «мудреця мудреців всіх світів та народів», то навіщо ховати того скелета у своїй шафі? Не так зрозуміють, або не те подумають? Олександру Пушкіну б такого предка замість «арапа Петра Великого», можливо, не повівся би на дуель із Дантесом.

На початку двохтисячних в одному тижневику - тоді займав першість по тиражу і впливовості - започаткував цикл розповідей про видатних людей країни. У кожну статтю входило розлоге інтерв’ю, також ретельне вивчення особистості. Починаючи з раннього дитинства, з архівних сімейних фото. Перед тим, як запропонувати Ліні Костенко дати інтерв’ю, був надрукований життєопис киянина Семена Глузмана. Ця людина настільки інтелігент, що мене й досі беруть сумніви, чи можна відшукати серед наших співвітчизників подібну духовну постать.

- «Коли дізнався, що каральну психіатрію в Москві – її завданням було знищувати дисидентів - очолює професура єврейського походження, вирішив своїм прикладом довести, що серед євреїв психіатрів не всі потвори, і став професійно, як лікар, захищати генерала Петра Григоренка, оголошеного божевільним»

За свою позицію син відомого київського професора медицини потрапив до ГУЛАГу, познайомився в ув’язнені з лідерами бандерівців, про моральні якості яких виніс найкращи спогади.

Багаторазові вмовляння Ліни Василівни зустрітися були марні. Наші вечірні телефонні розмови тривали надто довго, в мене склалося враження, що Ліна Костенко вивчає мене, психологічним рентгеном просвічує настирливого журналіста: Чого йому від мене треба? Про що буде мене питати?

Чи ознайомилася вона тоді з моїми матеріалами, що вже були надруковані? Не знаю. Якщо ж читала, то мала звернути увагу на доволі докладну біографічну частину, з якої починалися усі розповіді про видатних людей.

Не так вже й хочеться продовжувати шукати у шафі Ліни Костенко прихованих там кістяків, якщо сама воліє щільно притулити дверцята. І, все таки, краще, коли публічні особи власноруч витягують скелета зі своєї шафи, тим самим позбуваються прижиттєвих комплексів, що, певно, заважають продуктивно і творчо працювати. Публічніше поета в усі часи, у всіх народів, бути не може! Мова про Поетів, а не про салонних подразнювачів-мастурбантів слухових барабанних перетинок один в одного.

Прижиттєво «бронзовіти» геніям ніхто не заважає. Бронза – це сплав металів з різними характеристиками. В таблиці Менделєєва метали, що входять до складу бронзи, за властивостями, фізичними якостями займають протилежні позиції, як антиподи, виключаючи один одного. Спрощено висловлюючися, в бронзі - сплаві з високими якостями - є метали позитивні і негативні.

Якщо котрийсь з металів в достатній кількості не потрапить до плавильної печі – вкрадуть олово, чи срібло - повноцінної бронзи не буде. Пам’ятник з фальшивої бронзи швидко окислюється, до невпізнання вкривається паразитними на поверхні утворюваннями. І вже не ймеш віри, що напис на пам’ятнику говорить правду.

Георгій Бурсов, публіцист