Живе в Кіцмані на Буковині дивний чоловік Іван Труш, якому вже добирається під 90.  Багато років він займається перекладами з італійської мови, найвідомішим з його перекладів були оповідання Альберто Моравіо, які вийшли 1974 року в Києві окремою книгою під назвою «Римські оповідання».

На жаль, про Івана Трушпа не знайдеш інформацію у довідниках. Немає його ні в Довіднику Спілки письменників України, ні в хрестоматії «Письменники Буковини другої половини ХХ століття» (1998), дуже скупа інформація в Інтернеті, головним чином декілька статейок у «Молодому Буковинці», «Буковинське Віче» та «Буковині» інформаційного чи загально-описового характерів. Словом, мало пишуть про цього дивака, який і сьогодні активно займається перекладацтвом і популяризацією української літератури в силу своїх скромних можливостей.

Що вдалося мені знайти? Тільки оце, що стосується біографічних даних: « Іван Степанович Труш (Аркадій Щербань) народився у містечку Скала Подільська Борщівського району Тернопільської області, закінчив шість класів польської школи в Тернополі, чотири класи гімназії та клас ліцею. Пройшов горнило важкої боротьби за Українську державу. Іван Степанович, незважаючи на свій похилий вік, ще й понині твердо ступає вулицями Кіцманя, в якому прожив більшу частину життя. В листопаді зустрічатиме свою 87-му осінь » (Йосип ПАЛЯТИНСЬКИЙ «Кіцманські грані євроінтеграції», газета «Буковинське Віче» за 24 вересня  2008р.).

Але ось потрапила у мої руки Антологія української поезії, видана Іваном Трушем у Чернівцях, тираж аж 50 примірників, де наприкінці книги, від руки (писала донька перекладача п.Орися Труш, бо сам перекладач вже погано бачить) дописано: «Книга призначена для італійського читача». Вказано також, що «Антологія видана коштом перекладача Івана Труша при допомозі Кіцманської міської ради та її голови Богдана Мельниченка». Фактично, це самвидавівська книга, у якій подаються твори українських поетів, від Івана Мазепи розпочинаючи і  Михайлом Івасюком закінчуючи. У своїй основі це один два вірші, які подаються мовою оригіналу і переклад, або ж і без мови оригіналу.

У короткому передньому слові італійською п.Тетяна Мурашевич подає короткий перелік видань, що з’явилися італійською в перекладах Івана Труша (1991, 1993). Звичайно, що цієї інформації не досить, м’яко кажучи, але «маємо те, що маємо» і за нього треба дякувати перекладачеві.

Не критикуватиму це видання. Бо Іван Труш, як справжній ентузіаст, підходить не зовсім критично у відборі автури, яку подає в антології, зовсім немає інформації про поетів, яких перекладено. Але так розумію, що цей примірник мав би зацікавити спонсорів або владу, які відповідно би профінансували видання, аби воно дійшло у добротному поліграфічному оформленні й  з відповідним літературознавчим коментарем до адресата, сиріч до італійського читача.

Серед тих авторів, чиї вірші перекладені, знаходимо імена: Павла Чубинського («Ще не вмерла Україна»), Івана Котляревського («Віють вітри, віють буйні...»), Івана Мазепи («Ой горе тій чайці»), Тараса Шевченка (чомусь не подані твори мовою оригіналу, хоча зрозумів, що один з перекладених віршів є «Заповіт»). Словом, класика подана досить повно, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка, Микола Вороний, Богдан Лепкий... З поетів ХХ століття маємо Максима Рильського, Олега Ольжича, Олену Телігу, Михайла Стельмаха,  Олега Зуєвського, Миколу Руденка, Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Тамару Севернюк... Хоча серед імен новітньої поезії зустрічаємо постаті випадкові, а то й взагалі незрозумілі, як вони могли опинитися в Антології. Скидаю це на певну випадковість формування текстової бази сучасних авторів для перекладів.  І не акцентуватиму більше на цьому.

Просто розумію, що шановний перекладач, чия праця виходить на те, що не потрібна українцям, вони байдужі до всього, що не є матеріяльним, – живе, як і більшість з нас, на власній хвилі, яка й тримає його у житті, додає сенсу в здавалося б вже абсурдній ситуації.

Але дивно мені. Не з Івана Труша. Просто зажди були, є і будуть люди, покликані до творчости в різноманітних її виявах, Це не залежить від їхнього бажання чи небажання. Це призначення, покликання, як хочете це назвіть. Дивно мені, що такі є байдужими до ентузіазму покликаних. Як же тоді їм сповнити свою місію, як їм розбудити сплячих, коли нарід не хоче просинатися. А влада, вона як влада (нещодавно один снятинський чиновник високого рангу мені розповів «байку» свого діда, котрий був мудрий чоловік: «Ото внучку, на світі вічним є сонце, і вічним є корито під сонцем, тільки свині міняються...»), грабує награбоване, називаючи цей процес державотворенням...

Живе у Кіцмані старий дивак Іван Труш, якому оце восени добереться вже до 89-ти. Ще ходить вулицями, погано бачить, майже не бачить, але обличчя і душу має майже ангельську. Бо думає про хліб духовний, і вірить, що ця потреба живе не тільки в ньому. Ця віра дає йому сили перебути сьогоднішні апокаліптичні часи. Бо казав Ісус: фарисеї зникнуть, а покликані створять Царство Боже...