Можна тільки здогадуватись, чому Галина Турелик – поетеса, яка стрімко й талановито увійшла в українську літературу на початку 70-х, дев’ятнадцять років не публікувала книг. Ціла епоха мовчання. Юрми на вулицях, вийдеш – проковтнуть, наче відхлань... Пачки потертих грошей – рук не відмиєш... Валять ідолів, ідолів ставлять... Офіційне проголошення влади ТБ... Телефони верещать у кишенях, зорі бліднуть від реклами... Друзі зраджують пам’ять і обіймаються з ницими... Убогі стають провідниками... А вона мовчала. Хотіла уважніше придивитись до тектонічних зрушень, що відбувались у наших душах?.. Або не змогла ходити і просити, бо книгу нині без ходіння і просіння не видрукуєш?.. Може не мала що сказати мовою новочасної марноти, що створила свої цінності?.. І не хотіла втручатися у словесні ескапади?..

Вони ж свого не знають строку.

Бояться знати, що гряде.

Для них пророком є сорока,

Яка скрекоче день у день.

Гадаю, мовчання – це вчинок. Надмір слів призводить до їхньої девальвації. Не сказане слово іноді цінніше, аніж сказане. Бо те, що має народитись – народиться, якщо серце знайде дорогу. Зрештою, з точки зору вічності немає значення, хто скільки слів сказав чи написав. Боятися треба мертвих слів, які ми вбиваємо скороглядністю, поверховістю, висхлими почуттями і дрібними задумами. О, скільки таких вбитих слів полягло по зарослому бур’янами українському полю!..

Боже, не ховай од мене задум –

надто непроглядна ця стіна.

Поцілунок означає зраду.

А життя убивче, як війна.

Є кілька поетес в Україні, яких можна читати й перечитувати через десятки літ. Ліна Костенко, Наталка Білоцерківець, Галина Тарасюк, Тамара Севернюк, Неоніла Стефурак... Цей авторський ряд кожен знавець поезії може продовжити. Безсумнівно, серед них – і Галина Турелик. Передусім тому, що їхня поезія наповнена думкою, образом, метафорою, філософським осмисленням життя і дивовижним передбаченням майбутнього. Власне змістовим ресурсом (даруйте за чужорідне слово) ця поезія серйозно конкурує з новелою, романом, з прозою. Іноді в кількох поетичних рядках, як під різкими і точними штрихами вугілля художника, постає виразна твар епохи:

Третя сторожа за човном стоїть.

Води вмлівають іржаві.

Плодиться зрада і множиться гидь

на перепроданій славі.

Не мовчала всі ці роки поетеса. Вона творила душею, вона творила пером. Вірші лягали в шухляду. Тільки кілька разів на вмовляння колег вона опублікувала добірки в журналі «Перевал», газеті «Західний кур’єр»...

Множать святі дарунки, але на свій копил,

краплі живого трунку розхлюпуючи на стіл.

Господи, як збагнути міру добра та бід?

Випали білі нюти, що вкупі тримали світ.

Може здатися, що на зламі епох поетеса просто розгубилася, бо всі одночасно вголос заговорили про свою правду, забувши, що правда буває одна. Та ні, вона все розуміє до глибин, розставляє акценти:

Це все – вертеп. Це все –

          у  с п р а в ж н і с т ь  гра.

Мені здається, що Галина Турелик мовчанням загадала собі випробування. Це важке прю із собою – минулою і сьогоднішньою. Колись Котляревський, обійшовши з десяток видавців із проханням видрукувати його «Енеїду», з гіркотою вигукнув: якщо ніхто не хоче друкувати поему, то краще її спалити. Тоді її ціну по-справжньому встановить суспільство. Галина Турелик спалювала ненароджені вірші. Вона зважувала себе, своє слово, свій світ на терезах справжності, на терезах вічності. Що наше слово важить, якщо його завтра забудуть? Чи нехай забувають, головне – виповісти заповітне?..

Уже я знаю: щоб здолати час –

Потрібен тільки Час – і більш нічого.

Сума порожня звисла із плеча –

останні крихти витруси під ноги.

Чи мантія, чи фрак, чи опанча –

зотліє все край Вічної Дороги.

Нехай спробують забути (о, прагматичний захланний час, що кличе тільки до ситості!) ось такі разючі рядки:

Ні до любові, ні до щастя

душа бездомна не лежить.

...Сліпий поет незрячу паству

кудись веде крізь млу століть.

Таких метафор, таких філософсько-художніх мініатюр, новелістичних вибухів у книзі «Здвиження» є чимало. Як прозаїк, я звернув на них увагу у першу чергу. Бо це – плід гострого розуму, здатного до спостережень і художніх узагальнень. Це ознака змістової поезії, що довго не зотліє «край Вічної Дороги».

Їх вигнано із храму так давно,

що навіть призабулося в століттях.

І хліб їдять, й криваве п’ють вино,

і гріх, як скарб, заповідають дітям.

Але ж даруйте, зводити поезію тільки до раціо, до розмислу, до розумових силогізмів – це неправильно з мого боку. І читають та перечитують через десятки років поезії тому, що в них міцно знайтовано думку й почуття. Навіть не знати, що більше надає життя поетичному слову – зміст чи форма, живий подих чи філологічна вправність, вогонь чи вода, любов чи ненависть:

поза тілом поза духом по воді вогонь спливає

ні згоріти ні посуху утопити слів нема

Нова книга Галини Турелик, на мій погляд, є однією з кращих збірок інтимної лірики останніх десятиріч. Тут пригадується «Таємниця твого обличчя» Дмитра Павличка, «Цю жінку я люблю» Миколи Вінграновського. Або ще спадає на думку Грицько Чубай з його поезіями «Коли до губ твоїх», «Скрипучі двері пам’яті причинено...»

У чистім плесі ніжності твоєї

Не впізнаю себе. – Я не така!

Портрет старого Доріана Грея –

ці сиві пасма і рука тремка?

- Ні, - кажеш ти, - то тіні задзеркалля,

минуле, запечатане в стіні.

Пожовклий слід – мов силует астральний

кохання, що далося не мені.

Переверни печальне це свічадо!

Осліпла амальгама опаде, -

І проявиться найдорожча втрата:

дівчатко, ластовиннячко руде.

Лірична героїня з циклу «Біловоддя» ніби проснулася після довгого сну. Обпечена, злякана, стривожена несподіваним коханням, вона неначе різдвяник, цвіте і боїться морозу. «Спасенний ритуал - цвісти. Хоч трішки...»

Нірвана тиші. Думки невагомість.

Перетікання заходу у схід.

Я знаю, рідний, ти не любиш коми –

вона така, немов падіння слід.
 

Ти ставиш крапку. Чи не ставиш зовсім.

Ти переможець і послушник мій.

Збуди мене! У маківці всю осінь

я сплю в найбожевільнішій із мрій.

До кохання треба продиратися крізь хащі сумнівів і зрад, крізь терни літ. Це як пізньої осені згадувати вечірній запах бузку. Це визиск душі, це домальовування кращих рис коханому і повна невизначеність завтрашнього дня.

Це не любов – це щось таке, мов клаптик,

одірваний від древнього сувою.

Не прочитаєш, не перекладеш

напівроздерті знаки маргіналій,

що, може, знають більше, аніж текст.

«Тебе знайшла я – мов створила світ...» Світ цей постає перед читачем живий, широкий, з високим небом, і далекий, як Дикий степ, тому недосяжний, тому манливий і мінливий, спекотно-маревний, і водночас вразливий, незахищений. Будь-хто необережний може розбити його на друзки, як стару скіфську чашу, що лежить край чорного поля, виорана гострим плугом.

Геній парадоксів Бернард Шоу якось зауважив: «Є п’ятдесят способів сказати «так» і п’ятсот способів сказати «ні», і тільки один спосіб це написати». Галина Турелик знайшла той єдиний, тільки їй притаманний, спосіб висловити свою любов, що роздирає душу пекучими тромбами, і змушує жити, вірити та надіятись. Її слово вистраждане...