Re: цензії

13.01.2022|Ігор Зіньчук
Життя заради України
08.01.2022|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Пірнання в мореокеання дум
07.01.2022|Захарі Іванов, голова Асоціації письменників Південносхідної Європи та Асоціації софійських письменників (Софія, Болгарія)
Маг напівтонів
Все, що було і чого не було, або Сповідь ґедоніста
05.01.2022|Валентина Семеняк
У лабораторії матриці Слова Володимира Кравчука
Селфі з містом
03.01.2022|Наталія Ребрик, Ужгород
Вертеп від Світлани Бреславської
31.12.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Шість дуетів - шість світлоносних всесвітів
28.12.2021|Роксолана Жаркова, літературознавиця
«А я тебе в душу поклала і ношу, як хрестик натільний»: сакральні мотиви у поезії Ірини Фотуйми
Дриґом чи шкереберть? – 5 книг з незвичними сюжетами

Re:цензії

20.02.2011|08:25|Богдан Пастух, Львів

Траєкторія вгору від Ліни Костенко

Ліна Костенко. Записки українського самашедшего. − К.: , 2011. − 416 с. А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА 

Події, що ось вже кілька днів лихоманять Львівську спільноту, набирають доволі випадкових форм. Мова йде про обговорення у кав’ярні «Кабінет» роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Автор цих рядків брав участь у згаданому дійстві і тому був чи не найбільше заскочений нефаховими опусами журналістів, що акцентували виключно на сенсаційних тезах, абсолютно зневажуючи професійний підхід у аналізі явища. Одним реченням це можна охарактеризувати як погоню за сенсацією, що викличе захоплення або зневагу у людей. Річ у тім, що обговорення передбачає поліголосність, яка має бути почута медійником (наголошую! передавачем) у повному об’ємі. Згадаймо Вольтера: “Я ненавиджу ваші погляди, але помру задля того, аби вони були почутими”. Поліфонія смислів таки відбулась на цьому обговоренні. Особисто я обстоював цей роман, оскільки станом на сьогодні − він є знаком (і про це йдеться в аудіозаписі обговорення). Але про інший погляд на роман (не критичний) не сказано журналістами ні півслова. Франко казав приблизно так: “якщо бракує стрільців, то і поет має ним стати”. Так відбулось тепер, у випадку з Ліною Костенко. Шкода, що журналісти, у міру власної непрофесійності, змогли побачити тільки критику. Очевидно, їм потрібно перечитати цей роман, і навчитись не створювати симулякри, а представляти життя таким, яким воно є.

А тепер власне про сам роман «Записки українського самашедшего».

Ліна Костенко повернулась. Подібні повороти завжди неочікувані і у сподіваннях людей мають різні дози скепсису, який приховує страхи перед розчаруванням. Що може вдарити сильніше, ніж падіння власних авторитетів, які колись формували тебе, переконували, пересаджували через поріг сум’яття, розгубленості, змушували мислити чітко. Література тут не виняток. Не знаю, чи у даному випадку паралелі будуть зовсім прийнятними, але повертання у спорті також є часом досить складними, але заразом подеколи вражаючими, ствердними, що потенціали організмів є зачаєними і можуть вибухати новими силовими звабами, складними для суперника і цікавими уважному глядачеві. Але бувають і невдалі повороти, коли розхристана, довільна молодь не залишає шансів навіть на реванш.

У ситуації з романом «Записки українського самашедшего» читач потрапляє на певну територію, де його критичний коефіцієнт частково паралізовано самою постаттю авторки, яка вже фактично завершила самоформування у літературному каноні. Роки мовчання давали підставу говорити про затихання її поетичного потоку, або принаймні про небажання спрофануватись у мовній девальвації сучасного літпростору. Подібна конфігурація мотивів є і у Ігоря Калинця. І ніхто вже не чекав і ніхто не сподівався, аж тут Ліна Василівна розітнула тишу та ще й прозою, та ще й романом (великою формою), порушивши всі закони жанрової свідомості (про це згодом).

Виникало кілька думок перед прочитанням. Насторожувала здатність авторки оперувати родовою двоїстістю (поезією та прозою). У поважному віці розпочинати з нуля формування романного мислення могло призвести до важенних брил патетичного покоту, що є притаманним для людей старшого покоління (звісно, це не правило, але тенденція виразна). «Високопарні» чи «високолетні» словоплетива заженуть будь-що у мармурові ніші. Чого вартують тільки сучасні котурнові виступи Дмитра Павличка! Вибачте за знак оклику − не втримався. А ще, признаюсь, думав про комерціалізацію проекту, про піар для видавництва. Але найголовніша внутрішня пересторога полягала у тому, що роман буде по вінця наповнений сучасною політичною бриднею, якою ось уже кільканадцять років нам забивають голови політики з київських пагорбів. Чи справдились мої страхові прогнози? Фрагментами так. Але чи знижує це естетику роману? − ні.

В одній із рецензій на роман прочитав, що він не має чіткої структури сюжету, а фабульний рух персонажа дискретний (уривчастий). Але здається, що тут і немає потреби укладати дієгезу (життєпис) Програміста. Реально-побутова підкладка роману є хоча і пунктирна, але цілісна, тим більше, що внутрішній сюжет героя прозирає більше через шматки його записок, і саме він, цей внутрішній конфлікт персонажа з соціальним світом, є центральним. Тут можна запаралелити з «Записками Кирпатого Мефістофеля», романом Володимира Винниченка − оповідь від першої особи, примат представлення психосвіту героїв, один з головних гравців у романі − деталь.

Юрій Поляков (російський літератор) якось у інтерв’ю сказав: «За всієї, здавалося б, формальної свободи, нині панує уявлення про комільфо сучасної творчої інтелігенції з декількома табу: по-перше, соромно виглядати патріотом, по-друге − соромно бути соціально стурбованою людиною, яка переживає за ображених і бідних. І третє табу: соромно бути реалістом» [Юрій Поляков. Літпроцес будується на ідеології, на зіткненні думок. // Українська літературна газета № 3. − 6 листопада. − 2009 р. − С.8]. У романі «Записки…» порушено всі три згадані позиції, причому зроблено це у такий спосіб, що вони є основними стимулами конфліктів головного героя, тобто фактично рушієм сюжету. Тут коротко відійду від теми і скажу, що прикро, коли дві талановиті жінки (Оксана Забужко та авторка «Записок…») намагаються дошкулити одна одній, але ще прикріше, що критика прагне обіграти цей момент, посилаючись на сторінки роману, де можна почитати художню відповідь Ліни Костенко для Оксани Забужко (рецензія Яни Дубинянської на сайті «Літакцент»). Для коментатора боїв без правил за версією «М-1» подібний формат розмови був би абсолютно до речі, але ж ми говоримо про художні тексти. Якщо виводити спільне, то воно полягає у тому, що письменниці представили на художній території теми, які не табуйовані і вже безліч разів звучали, але саме у їхньому виконанні привернули величезну увагу читача.

З появою роману «Записки…» можна вже говорити про тенденцію українського літпроцесу рухатися на платформах соціальної прози. Причому гострота цих проблем є зрозумілою мільйонам українців, тематично роман близький кожному, хто ідентифікує себе з такими. Повертається, будемо сподіватися, довкололітературна ситуація 70-х, коли книжка ставала Знаком для людей, представляла питому вагу їхніх розшарпаних мрій, розчарувань, відчужень. Тоді (за переказами старших) читали запоями всі, було таке явище як величезні черги у книгарнях, Василя Симоненка цитували напам’ять лікарі, «Марусю Чурай», наприклад, дістати було надто складно; тепер теза “книга як культ” звучить як щось з далекого минулого. Сучасні книжки мають маленькі тиражики, а найвдаліше пояснення цьому, нібито це елітарна література, що розкривається виключно підготовленому читачеві з суперсубтильною душею. Рація, звісно, у цьому безсумнівна, але все мусить мати міру. Тим більше, що теоретичні обґрунтування елітарного та масового письма існують, але при практичному їх застосуванні дають «збої». Виявляється, що винятки не формуються правилом (Шекспір, Сервантес, Шевченко, Мирний, Шевчук). Цей розподіл, напевно, один з найбільш умовних у науці про літературу. Якщо йти за таким принципом, то про роман «Записки…» потрібно говорити як про такий, що повертає майже втрачене явище в українській літературі − резонанс, причому такий, що не сформований на епатажі.

Роман напрочуд прозорий у стилі, легкий для читання, відвертий і, найголовніше, у ідейних структурах − добрий, зосереджений на людяності (поняття розпливчасте, але тут воно виражає примат любові в людині). Книга розійшлася блискавично. Це можна уважати поворотом, бачити тут культуру ставлення до книги у стилі ретро.

Автор протагоністом робить молодого чоловіка (Програміста), який затиснутий, і тим поранений лещатами соціальних обставин, починає набухати комплексами непотрібності, нереалізованості у цьому не-його-світі. Циклічна, тотальна невиробленість українства, повсюдне шпортання, брехня і гламурний світ − всім цим фонить роман. Вік Програміста засадничо вмонтовано так, аби розкрити специфічну сферу психомотивів героя. До тридцяти (за психоаналітичними теоріями) чоловік звинувачує батька, після − вже самого себе. І тут самозвинувачувальні ескапади сягають таких частот, що у героя утворюється відкрита рана, біль від якої стишується тільки у його маленькій сімейній мушлі, куди він повертається з власним сум’яттям. Відголодувавши на граніті, відбувши «Україну без Кучми», він розуміє, що «на виході» отримав не більше, ніж мав спочатку. Абсолютна безрезультатність заходів, яка утворюється через те, що державою керують старенькі підлітки з відсутніми координатами морально-етичних категорій. «Моє», «твоє», мислення фратріями − центральна структура їхньої ідеології. У ній людина, яка у щось вірить, нездатна бути як така. Проблема культурної та політичної роздрібленості українців прописана тут на матеріалі сучасних актуальних подій у масовій культурі: Вєрка Сердючка, згадки про різноманітні ток-шоу, експертні махінації щодо тіла Гії Гонгадзе також стають своєрідним інфернальним шоу.

Цей роман про кожного з нас, про нашу ситуацію, про відсутність ціни на те, що було колись цінним, про тотальну відсутність жертовності. «Ми якось дуже швидко втомилися, зрезигнували. Нас тільки й вистачило, що на скепсис і на іронію» [С. 262]. Але попри неозорість безвиході, у творі спостерігається ідея животворності, як ідея становлення людських імперативних конструкцій. Атмосфера Помаранчевого майдану вдихнула справжність у сина Програміста, Борьку, та, як не дивно, у Тінейджера (до речі, це один з найсильніших збірних образів у романі). Останній видавався незворушним при будь-яких подразниках (слухав під час сімейних зібрань на CD-плеєрі спів пташок, шум вітру), насамкінець роману (події майдану) відбулось перетворення, люди звільнились від колишніх упереджень: «Я бачив, як він сміється. Я бачив, як вільно й невимушено він рухається» [С. 407]. Автор доводить хронологію роману до межі за якою починається нова хвиля занепаду ідей. Але про неї у творі вже не йдеться. Разом з тим, Ліна Костенко повторює, що історія України − це коливання маятника. Тож зараз ми відхилені у сторону безвір’я, відсутності Таємниці. Це можна було би ще назвати історичною діастолою − абсолютним розслабленням мускулатури серця української історії, за чим мусить відбутись скорочення м’язу, а відтак − народження нового потоку ідей.

У романі «Записки українського самашедшего» можна виокремлювати різноманітні категорії явищ. Твір становить сильну пропозицію як у культурологічному аспекті, так і літературознавчому. Крізь наукову оптику останнього можна бачити шви, за допомогою яких спаяні публіцистичні фрагменти з художніми. Такий спосіб витворює дуже своєрідну структуру художнього письма Ліни Костенко. З одного боку, прописування певних ідеологічних структур через міркування про сучасний політикум, представлення симулякрів у сучасному політичному житті нації, а з іншого − бачимо цілком опоетизований внутрішній світ наратора, який постійно нагадує нам (зауважу − опосередковано), що за лаштунками оповіді стоїть письменниця з огромом поетичного досвіду. Тут насамперед потрібно виділити викшталтувану кардограму почуттів Програміста до дружини, ніжність їхніх стосунків попри все ряботиння дрібниць дрібненького побутового світу. Здається, тільки ця чиста трансцендентна свобода любові дає смисл його (персонажа) існуванню. А ще − високий ступінь морального коефіцієнту. Герой робить спробу покінчити з життям. Імануїл Кант беззастережно засуджує самогубство: «Знищуючи в особі самого себе суб’єкт моралі − означає вигнати, наскільки це залежить від тебе, мораль з цього світу». Після цієї події Програміст починає осмислювати життя в інших категоріях. І рятує його насамперед невздержне бажання бути собою у сучасному гламурно-симуляційному просторі. Ось одна з візій у романі політичного життя країни: «Життя нудне й безпросвітне. Телевізор хоч не вмикай. У парламенті скаженіють шовіністи, брунькуються фракції, сповзають у водевіль патріоти. Кількох депутатів стабільно немає у сесійному залі, вони сидять деінде. А ці щодня в телевізорі, − ось чому вони здаються карликами, вони ж усі вміщаються в ящику, дрібненькі-дрібненькі, як у перевернутий бінокль. Сновигають, куняють, чубляться, виступають, тиснуть на кнопки, тасуються в більшість і меншість, і безнастанно дбають про народ» [25-26]. Або культурологічний пасаж: «Що з того…, що чимдалі досконаліші технології і прецизійніша апаратура? Культура буде блювати кров’ю, літати на крилах скандальних сенсацій, − а це такі сумнівні Іринії, що самі себе роздеруть» [63].

Сучасна цивілізація, за словами французького письменника Мішеля Уельбека − це цивілізація без Бога. Втрата віри як втрата Таємниці, знаменує сучасний культурний виток. Похід, наприклад, до церкви ставиться людиною в синонімічний ряд з відвідуванням супермаркету, перукарні, місця, де надають послуги. Сучасне суспільство споживання вгамувало Шопенгаурівську тезу про «світ як волю і уяву», в західній людині (до яких належить і українська людина) ліберальні цінності знищили центральний вектор окциденталізму − логіку героїзму та релігійний екстаз. Фальш спрощених емоцій призвів до блазнювання в культурі та мистецтві. Оцей процес девальвації людського імперативу намагається осмислити Ліна Костенко через життя свого героя: «Он ті хлопці з 9-го мартобря боролися, тепер сидять уже майже рік. Суспільство й не колихнеться. А якби хто й обурився, підняв голос протесту, на нього подивилися б як на божевільного. Суспільство уже не хоче, щоб його на щось піднімали, його уже не цікавить ніяка форма протесту. Старі хочуть більшої пенсії. Молоді класного кайфу. А такі, як оце я, недоумки, все чогось рефлектують. Час від часу увага суспільства гальванізується − то від чутки, що хтось когось убив, хтось прокрався, у когось гроші у швейцарському банку, “хатинка” на Кіпрі, і знову штиль. Всім не до того. Всі мляво обурюються… Будь-яке громадянське почуття атрофувалося» [194]. Мирослав Мартинович, у свою чергу, пише про кризу моралі в сучасній людині, і як один з моментів виокремлює відсутність готовності пожертвувати: «Звідси можна сформулювати правило: людина, яка боїться піти на маленьку жертву, мріючи прожити життя взагалі без неї, просто прирікає себе чи своїх дітей на значно більшу. Чимало чесних і незіпсутих людей теоретично цілком погодилися б із такими міркуваннями, проте піти на жертву все одно не спроможні. Чому? Бо кожен почувається одним у полі воїном і відповідно не вірить, що його жертву підтримають інші люди. Скільки в нас таких розчарованих і морально знищених людей, які спершу пробували ставити чоло злу, але, не підтримані іншими своїми колегами, були тим злом розчавлені?! Брак довіри між людьми сягнув у нас розмірів національної катастрофи. Відтак ахіллесовою п’ятою для нашого суспільства є брак солідарності» [Мирослав Маринович. Криза моральності // Тиждень. − 2010. − 6 грудня]. А тепер хочеться пригадати, що одним з основних підходів КГБ у період 70-х − 80-х р.р. минулого століття, за спогадами сучасників, був власне такий, аби довести людині (дисидентові), що ніби вона одна, всі вже давно відмовились від опору, сидять вдома і насолоджуються затишком, а ти щось хочеш комусь доводити. В сучасному ліберальному варіанті створюється дещо інша схема вгамування людини з загостреним почуттям обов’язку − для чого страждати, якщо цей вечір можна прожити, просидівши у теплому кріслі, жуючи булку з маслом і переживаючи фальшиві серіальні емоції? Розсіювання, роздрібнення національного організму як такого, що не може адекватно реагувати на виклики сьогодення − ось цей процес осмислює письменниця у своїй книзі.

Книжка Ліни Костенко відкриває рану, яку пробують заморозити політичним новокаїном. Вона її відкриває та ще й посипає сіллю, аби пекло. Думаю, що ця книга має торкнути кожного, хто хоче жити у просторі не уявного, а справжнього українства, бути причетним до нього.



Додаткові матеріали

12.02.2011|12:25|Re:цензії
Феномен «Записок українського самашедшего» Ліни Костенко: національна психотерапія
10.02.2011|07:17|Re:цензії
«Записки…» Ліни Костенко у двох ракурсах: суспільно-політичному та літературно-критичному
31.01.2011|07:51|Re:цензії
Усвідомлення власної правоти
29.12.2010|12:49|Re:цензії
Щоденник одного невдахи
19.07.2010|14:45|Re:цензії
Про заробітчан і доброзичливців або Короткий огляд критики на нові книги Степана Процюка
14.02.2011|16:38|Події
Ернест Хемінгуей і Ліна Костенко рятують Луценка у СІЗО
14.02.2011|08:28|Події
За Ліну Костенко вступилася Ірина Фаріон
12.02.2011|11:30|Події
Ліну Костенко у Львові хоче бачити мер Андрій Садовий
11.02.2011|16:14|Події
Вся правда про те, хто образив Ліну Костенко у Львові. Подкаст
10.02.2011|22:22|Події
За Ліну Костенко львів’янам повернуть гроші та покажуть виставу «Невольник»
09.02.2011|22:47|Події
Ліна Костенко перервала свій всеукраїнський тур
09.02.2011|08:39|Події
Ліна Костенко в Кривбасі: випадкова закономірність
17.11.2010|18:47|Події
Парламент має намір заборонити продаж книгарень, видавництв і бібліотек
18.12.2010|16:16|Події
Сергій Жадан: Книга року – академічна збірка текстів Сковороди
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери