Про поезію Ігоря Павлюка писати дуже складно й водночас – легко. Складно, бо щоб проникнути хоча б до серединних пластів його поетики, сповна зануритись у світ «високовольтної» емоційної наруги, жорсткого максималізму у ставленні до життя і до себе, потрібна, принаймні, розлога стаття, якщо не монографія. І все одно залишається ризик «потонути в матеріалі». Бо не можна сповна пізнати незглибиме, особливо, коли те незглибиме – абсолютно суб’єктивне, настроєве й водночас – надійно, свідомо оперте на сьогоденні реалії: побутові, соціальні чи політичні («Наче трон президентський, хитаються білі дерева»).

Про поезію Ігоря Павлюка писати легко. Бо таку відверту, часом навіть

зухвалу, творчу самохарактеристику спробуй ще в когось віднайти: жодні Діогенові ліхтарі не допоможуть. Ці зворушливо-щирі й водночас – яскраво-метафоричні  роздуми поета Ігоря Павлюка «про час і про себе» щедро «розсипані» по всій його книзі. Відчуття, що автор боїться не встигнути сказати головного про СВІЙ світ, боїться не достукатися до сердець усіх потенційних однодумців, залишившись на самоті зі своєю незмірною любов’ю до «окаянної батьківщини», зі своїм болем, тривогою і гнівом. Бо епоха вовча, безжальний час, коли, за Ліною Костенко, «усі усіх не люблять», коли «Україна продана за волю. Україна куплена за гріш». («Творець і гетьман»). Тому ані крихти не соромлячись лірико-публіцистичного «прямослов’я» (один з улюблених «термінів» критика Володимира Базилевського), Ігор Павлюк декларує:

Я вріс корінням в землю цю по крила,

У світ, де більше блиску, ніж тепла.

У цьому моїх вірш ніжна сила,

У тому, коли треба, сила зла.

                   (Подорож Україною-ХХІ) 

Ну що тут додаси? Хіба згадаєш Бориса Олійника, який «родивсь безнадійним романтиком: Дон-Кіхот у масштабах села», але при тім означив своє творче й особисте кредо чітко, майже категорично: «стою на землі!».

Вони поети різних поколінь, але однієї Любові: Любові до отчого, до справжнього, до Світла в усіх його буттєвих іпостасях. Не випадково саме Борис Олійник благословив своєю передмовою вихід у світ чергової книги поезій Ігоря Павлюка «Україна в диму».

Це видання по-своєму унікальне, бо видрукувати книгу, в якій представлена лише соціальна, громадянськи заангажована лірика, сьогодні (тай будь-коли) наважиться не кожен. Читач не зрозуміє...

Поезія – взагалі товар не ходовий, а громадянська – поготів. Поет Ігор Павлюк та видавець і автор ґрунтовного післяслова Микола Малахута успішно подолали сумніви і спростували стереотипи. Книга відбулася!

Книга Буття України в Україні. Лірична повість, яка писалася майже десять років (вибране з вибраного), проте за законом справжньої поезії вірші, цикли, міні-поеми, більшість з яких «народилися» ще наприкінці минулого століття, набули сьогодні такої актуально-вибухової сили, що просто подих перехоплює. Відчуття, що цим творам уже якось навіть тісно під книжною палітуркою. Вони зухвало прориваються в життя, бо самі є життям: яскравим, різноплановим, іронічним, до лапідарності точним в означенні того чи іншого пласту буття («самосуд, самосад, самогон» – це про сучасне село...), жорстоким і водночас – співчутливим. Бо всі ми беззахисні перед... власною малістю. І кожному з нас – за великим рахунком – «жити лінь і помирати лінь». Й «саможаль агресивний» як один з атрибутів національної ментальності термосу погаслої душі не лише «невизнаних геніїв», а й тих, кому геніальність і не мариться: їм просто потрібно знайти винних у своєму безпросвітному існуванні. А дзеркала в хаті чомусь нема...

Поезія Ігоря Павлюка частково виконує роль отого безжально чесного містичного дзеркала, в якому кожен може побачити Правду без гриму, у голографічному (тривимірному) зображенні. Якщо захоче, звісно.

Взагалі тематика творів Ігоря Павлюка практично не знає обмежень в часі та просторі, попри всю її сьогоденність. Химерно переплітаються епохи: скіфи, Русь, Січ, модернова Америка і наша рідна патріархальна провінція – «втома батьківщини». Щодо простору, то тут ще неосяжніше: село – Україна – Земля – Всесвіт. Але при цьому – жодних нудних і холодних абстракцій. Все олюднено, конкретизовано, очуднено, отеплено почуттями «взахлип», коли хочеться і сміятися, і плакати одночасно, бо розум уже не слухається спантеличеної душі.

Сам поет усвідомлює свою життєву дорогу як «інтимне дихання епохи», а власне покликання – бути... Поетом. Він справжній мандрівник, тому зіркий на деталі, вміє дивуватися і дивувати тих читальників, що стали його співподорожанами. Працюючи на яскравих контрастах, жорстких антитезах і гострих парадоксах, залюблено бавлячись словом, як хлоп’я чарівним м´ячиком, терпляче огранюючи той живий вислизаючий м’ячик до блиску й водночас – щасливо уникаючи мішури, Ігор Павлюк не пише поезію: він нею дихає! І навіть коли дихати важко, коли повітря гусне, мов кров, і над усіма пахощами України полинно гірчать дими давніх і сьогочасних трагедій, він залишається людиною, яка любить, вірить. І пам’ятає...

«Кодові слова» поетичного лексикону Ігоря Павлюка, в принципі, традиційні: життя – смерть, любов-ненависть, вітчизна-чужина, міт-реальність, колонія-провінція. Проте є і серед названих «антонімічних пар» слово, яке в цій поезії і не має прямого «відповідника з протилежним значенням». Це – повстання. Поняття, яке стало образом-символом, лейтмотивом усієї творчості Ігоря Павлюка. Очевидно, що сам поет сприймає цей образ аж ніяк не в контексті банального бунту. Навпаки, до таких «повстань» він ставиться досить іронічно: «війн багато, а життя одне» (із циклу «Провінція»). Для Ігоря Павлюка повстання – це передовсім одвічна мрія про нездійсненне – про справжню свободу. Це стан живої, непокірної душі, готової до рішучого вибору, коли сам вибір здійснюється на тій жорсткій екзистенційній межі, яка не передбачає повернення назад. Бо лише так пізнається справжня ціна «бунту» проти себе вчорашнього.

Поезію Ігоря Павлюка сьогодні часто й охоче цитують.

Особливо, ті яскраві рядки і строфи, де йдеться про Батьківщину.

Батьківщину серця, посередині якого – лише Дніпро. Мені ж хочеться звернути увагу на ненав’язливу, якоюсь мірою – зворушливо-наївну (лірик!) філософічність його поезії, ті прості щоденні відкриття, перед якими розгублено німіє здивована душа.

Ось невеличка балада: «Полювання». Традиційний зачин: «Полювати лебедів найлегше: вб’єш її, то й він з небес впаде»... і – зовсім несподівані фінальні рядки: «Полювати на Землі найлегше: вб’єш одних – то й інші пропадуть».

«А це ж справді так!..» – подумаєш, здивовано придивляючись до яскравої ниточки (а раніше й не помічала...), яка снується від звичних лебедів до космічно-планетарних висот. А там, можливо, хтось уже націлив рушницю (чи ножиці Мойри?) на твій (і не тільки твій!) окраєць Всесвіту чи на беззахисних ближніх, без яких миттєво спорожніє твоя Земля.

Або ось такий, на м й погляд, маленький шедевр: 

Ото, як млин, – зупинишся – і все.

Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,

Та вітер інших зерен принесе –

Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.

       (Цикл-поема «Степ»). 

Надто фатально? Хотіла би щось заперечити авторові... Але ж... Нам дуже мало дозволено пізнати щось до праглибини («Ми головного не знаємо, то ти нам, Отче, прости»...), а тим більше – передбачити. Бо ж справжнє й «горизонт – як проклята струна... Ніхто на ньому й ноти не з гра». («Степ»).

То що робити поетові з таким трагічним світосприйняттям та самоусвідомленням і аж ніяк не оптимістичним життєвим досвідом?

Відповідь стовідсотково банальна: БУТИ!

Бо 

Українським поетам не можна летіть у вирій.

Більш не схоче ніхто бути долею цих степів!

А Всевишній у нас перестане душею вірити,

Коли ми розіпнем

І молодших

Його

Синів.

                 («Українським поетам...») 

Залишайтеся, пане Ігоре.

І всі, на чиє плече поклав Господь свою щедру долоню, не боячись, що на ній залишиться сіль від пекучої сльози Співця.

А дим України...

Можливо, колись він і стане солодким.

Для всіх.

Не тільки для «безнадійних романтиків».

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».