На цю книгу рецензії вже є і буде ще не одна. Оцінки різні – від позитивних («Що ж до публіцистичності «Записок українського самашедшого», то все, зрештою, вирішує міра таланту. Достоєвський, бачите, писав памфлет на «західників» і «нігілістів», а потім виявилося, що його «Біси» – то сценарій ХХ століття…», Володимир Панченко «ЛітАКЦЕНТ») до критичних, особливо в різного роду коментарях («Щодо Ліни, то , мабуть, вона надто затрималася на Олімпі...», форум газети «Сіверщина»).

Героя цих записок, 35-річного комп’ютерного програміста, який «засів» на газетні новини і не може з них виборсатися аж до спроби самогубства, з тим, аби потім поволи відродитися до життя, повіривши що від нього теж щось залежить – роман закінчується Помаранчевим спалахом національної свідомости,– мені важко назвати невдахою або «лохом», бо у ньому, як у кривому дзеркалі впізнаю себе…

Правду кажучи, я гублюся в оцінці книги. З одного боку – це такий собі вічний український політичний лікнеп. Все там правильно, все добре сказано і добре оцінено. Навіть телетайпний стиль не дратує мене. І не дратує, що всі ці новини звучали в новинах з телевізійних екранів і газет.

Не дратує переродження Жінки («Сонце моєї долі, якір моєї свободи – жінка!», с.308; «Жінка з обличчям єдино коханої», 218), яка почала нормально ставитися до чоловіка після того, як він невдало спробував звести рахунки із життям. Себто, навіть у цьому випадку, герой є невдахою. Повіситися нормально не вміє. Не кажучи вже про те, аби жити нормально. Але він намагається. І я не знаю, що краще, – жити комфортно в Каліфорнії, як його друг, тоді як його мати вмирає в самоті; чи бути, як інший його приятель, Лев, інвертованим на свободу (с.408), хоча Герой з дружиною вважає, що він інвертований на пустелю. Або ж, як батько нашого героя, літератор-шістдесятник, якого після третього інсульту дружина вивозить на Майдан в колясці, й до нього повертається мова і повертається жага життя…

Пафос, яким закінчуються сі щоденникові записки виправданий. Авторський задум зрозумілий: ми стільки виховувалися на поразках, що бодай раз нам треба запам’ятати урок перемоги. Навіть, якщо ця перемога тимчасова і вона не наша…

Мені важко бути об’єктивним, бо цей роман надто український, аби я його критикував. Навіть не справа в імені Ліни Костенко. Мене не цікавить, що вона писала чи не писала всі ці 30 років, поки вийшла ся книга. Хтось се мав сказати, і у тій формі, яку обрала Ліна Костенко. Звинувачувати її в невдалій формі, чи запрограмованій публіцистичности, – смішно. Вона не з тих авторів, які щось чинять несвідомо. Інша справа, чи ми готові собі дати відлік у тому, що є її свідомістю і її кров’ю, аби сприймати се як формальний недолік чи невправність «молодого» романіста?

Наскрізна гоголівська алюзія з булгаковськими вкрапленнями теж є авторською грою. Так, ми дивна нація у своєму метафізичному неіснуванні й вічних барокових крайностях існування. Все це розкладено й проаналізовано до найменшої деталі. Автор виступив не «останнім романтиком», а першим анатомістом в ряді останніх українських романтиків.

Бо сей роман у тій формі, якій обрала Ліна Костенко, є останньою спробою автора докричатися до глухонімих. Їй треба віддати належне. Це героїчний вчинок Жінки, яка завжди чула у собі потуги Жанни д’Арк, і завжди ігнорувала й зневажала світ чоловіків, як його може зневажати й ігнорувати красива, розумна й талановита Жінка, яка сповнена пристрасті і туги за ідеальним коханням зі справжнім чоловіком…

Я думаю, що в усіх цих оцінках, які вже появилися і ще появляться, найголовнішою буде оцінка, сказана моїм онуком (зараз моїм дітям відповідно 9 і 11 років). Але переконаний, що сей варіант української правди у світі, переповненому світовою й індивідуальною кривдою, навіть при тому, що всі ми її знаємо, і всі, на різні лади, її проговорювали, – повинен був сказаний саме Ліною Костенко. І її оптимістичний пафос (майже за радянським класиком, «Оптимістична трагедія») є свідомим своєї мети: так багато ми вчилися на національних поразках, то чому би не подати урок національної перемоги. А вона ж таки була, і ця Перемога була саме нашою!..

Я не шкодую, що прочитав сей роман. Я не роблю «реверансів» у бік Ліни Костенко. Але я знаю, що сей роман додає внутрішньої сили мені, а якщо так, то «лінію оборони» я передаватиму живим. Мертві себе захистили. Ліна Костенко сю правду ще раз озвучила з тим, аби кожне покоління українців було готовим до свого Дня Гніву. Бо іншої правди національного життя немає. І лінію оборони повинні тримати тільки живі…

Євген Баран