До того ж, в одному зі столичних видань склали рейтинг «ТОП-10 найуспішніших українських письменників», себто «дізналися, кого в Україні найбільше читають і найактивніше купують». Проаналізувавши тиражі проданих за часів незалежної України на її території книжок, до десятки увійшла і письменниця Оксана Забужко. Щоправда, посіла лише дев’яту сходинку, бо за підрахунками організаторів рейтингу, тиражі її книжок склали всього 130 тисяч проданих примірників.

Ми запитали пані Оксану, що вона думає з цього приводу.

– ВИКИНЬТЕ ЦЕЙ РЕЙТИНГ!
Він абсолютно фіктивний. Організатори плакалися, що їм було важко зібрати об’єктивні дані про тиражі. І всі погодилися на тому, що реально тих продажів книжок ніхто не знає і ніхто вам не скаже. Себто коли вони мені лишень показали, що нарахували 130 тисяч проданих примірників усіх книжок Оксани Забужко від 1992 року, то я, перепрошую, лише «Польових досліджень з українського сексу» до 150 тисяч було продано... Не можна в умовах нашого дикого капіталізму… Та ви візьміть будь-яку книжку, видану в Україні, і подивіться, чи вказано там тиражі? Як і вказані, то хтозна які… Себто ніяке видавництво не освідчуватиме тиражів, окрім того, що не є українським, а німецьким, і це Клуб Сімейного Дозвілля (КСД). Не знаю, кому і як вони платять податки, але вони ведуть, що називається, нормальний чесний прозорий бізнес. І тоді, коли всі українські видавництва, перепрошую, накриються в умовах кризи, бо наш ринок уже лягає, отоді лишиться над морем руїн, як у 1990-ті, лише те, яке рухне хіба разом із європейською економікою. Що в принципі теж не виключається, але то інша тема.

НОВОНАРОДЖЕНИХ УКРАЇНЦІВ НАЗИВАЮТЬ …АДРІЯНАМИ

– А в чому «вимірює» успіх сама Оксана Забужко? – поцікавилася ЖК. 
– Наразі мені дуже приємно читати критику на «Музей покинутих секретів» німецькою, бо там є літературна інфраструктура, там є критика, справді професійна, себто це люди, які заробляють із того, що читають книжки й пишуть на них об’єктивні відгуки. А не студентки чи аспірантки Могиляки, які пишуть про подружок. В Україні бути професійним критиком і хотілося б, але немає де. Бо з цього нема як жити...
Комерційний успіх завжди приємна штука, бо кому ж неприємно мати трохи грошей. А гроші письменникові особливо пов’язані лише з тими проблемами, які спричинені їхньою відсутністю. Жодних інших проблем гроші не розв’язують. А насправді, чого хоче, гадаю, усякий письменник, що найбільше радує, то це розуміння. Відгук радує, оте, що називається прочитаністю. Коли ти відчуваєш: десь ти сказав і воно пішло, ти сказав і потім воно до тебе вертається роками… І коли від людей чуєш, що от ваша книжка мене врятувала від самогубства! Я це чула кілька разів про «Польові дослідження…» А кілька днів тому народився новий українець з ім’ям Адріян, мама якого, прочитавши «Музей покинутих секретів», ще рік тому заприсяглася, що як народить сина, то назве Адріяном. Хоча лікарі казали, що в неї дітей не буде, та за три місяці по тому вона таки завагітніла і від початку знала, що народить хлопчика Адріяна... Оце гріє і це тримає. А липові українські рейтинги, перепрошую, ну це важливі моменти, бо це механізми регуляції ринку і з ним треба щось робити, і це повинно обговорюватися. Але цим не можна жити. Це не годує…

РОМАН ЛІНИ КОСТЕНКО – АКТ МУЖНОСТІ
На прохання читачів, Оксана Забужко прокоментувала не менш важливу подію в житті України: знаменита поетка Ліна Костенко після «багаторічного мовчання» видала роман під назвою «Записки українського самашедшого».
– Я не читала, але одобрюю. Бо є один момент щодо Ліни Костенко, який, при загальному бездум’ї, з яким ми ставимося до наших літераторів, зазвичай не оцінюється. Панове, поруч із нами живе поет, який тридцять літ не пише віршів! Це насправді велика драма для митця. Це, як для оперного співака втратити голос. І коли цей поет у вісімдесят років дебютує в іншому жанрі і відразу романом, то це акт, який заслуговує на всіляку мужність та підтримку.

«ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ…» – КНИЖКА НЕ ДЛЯ МАМ

Оксана Забужко відкрила секрет свого творчого методу написання романів.

– Якщо говорити про якийсь творчий метод, то мені цікаво писати від першої особи. Нині в оту інформаційну епоху аудіовізуальної літератури відбуваються цікаві речі, себто певним чином література міняє свої функції, як от із винаходом фотографії мінялося малярство… Нині у міру розпаношення телекультури функцію переповідати історію, з чого починалася література з часів Гомера: хто кого любив, хто на кого пішов воювати, хто з ким мав роман, – перебрало телебачення. Серіали. Література вже без цього може прожити. А де вона незамінна, то це на терені отого «залітання в голову», внутрішній персонаж, не самі по собі події, а те, як вони переживаються, сприймаються людиною і як ви ідентифікуєте себе з отим сприйманням, ототожнюєте, читаючи, стежачи за реакцією і за сприйняттям на іншому рівні. Аніж з героїнею серіалу. На тому інтимному, на якому література якраз і пробиває, і де нас ніколи не витіснить ні кіно, ні телебачення... 
Але! Як для майбутньої матері, я би не радила читати «Польові дослідження…». Це не найоптимістичніше чтиво для такої жінки. Ліпше «Музей…» прочитати, де ця тема оптимістичніша. Щоправда, й там є всяке…

ВПЛИВОВІ ПИСЬМЕННИКИ НЕ МАЛИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ
– Чи є в України надія мати бодай колись Нобелівського лауреата? – поцікавилися у пані Забужко її читачі.

– Давайте не будемо робити фетишів із нобелівської премії. В українців така манєчка, що їм ця відзнака конче потрібна, щоб остаточно позбутися комплексу меншовартості. Коли аналізувати літературу ХХ століття, себто авторів, які найбільше вплинули на літературу ХХ століття, а це Джойс, Пруст, Кафка, Музіль, Борхес, то ніхто з них не мав Нобелівської премії. Зате з іншого боку, гляньте на список імен, які в кращому разі лишилися у списку національних літератур лише тому, що були лауреатами Нобелівської премії. От, приміром, Бунін… Я хочу відкрити секрет, про який уже не раз говорила українським журналістам, але вони мене не чують. Річ у тому, що 1991 року, коли Україна здобула незалежність, Спілка національних письменників у кожній країні має право на номінацію. Починаючи з 1991 року Нобелівський комітет щороку шле до Києва прохання: подавайте заявку. Але просто-на-просто це нікому не потрібно. Один раз вони спромоглися «оформити» Ліну Костенко, після чого радісно і довго говорили (з почуттям виконаного обов’язку), мовляв, її вірші важко перекласти. Та щороку треба було подавати заявку! Аби постійно звучало українське ім’я. Але у нас і з класикою так, себто її ніхто не видає, і з долями тих, хто за себе вже не скаже, і з безліччю рукописів, які лежать і тліють у режимі похованих і забутих секретів… Так що у нас попереду багато роботи.

Жанна Куява