Текст доволі несподіваний: Ліна Василівна пропонує своєрідний літопис перших чотирьох років ХХІ століття у вигляді щоденника 35-річного програміста, місцями вживає ненормативну лексику та цитує поезію Юрія Андруховича та ностальгує за минулим.

Іван Малкович, що в його видавництві „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” і з’явилися „Записки українського самашедшого”, на презентації для преси назвав нову книгу „вибухом” і додав: „Здається, у нас так ще не писали”. Звісно, життя покаже, наскільки такі слова були виправдані, але вже зараз очевидно, що перед нами щонайменш книжка-подія.

Так склалося, що „Записки українського самашедшого” з’явилися приблизно через рік після “Музею покинутих секретів” Оксани Забужко, так само в зимово-підсумкову пору, з такими самими ознаками урочистості, а відтак дві книги просто приречені на порівняння.

А ще ж як врахувати непрості текстуальні взаємини Ліни Василівни та Оксани Стефанівни… Власне, щойно я розпочав читати „Записки…”, майже всі знайомі стали мене розпитувати: „А що краще? Музей чи Записки?” Тож спробуймо вдовольнити (не)здоровий читацький інтерес.

ПЕРЕДУСІМ „ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО” ЗНАЧНО ЧИТАБЕЛЬНІШІ ЗА „МУЗЕЙ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ”.

Тут практично немає дуже довгих речень, менше безпосередньої метафоричності (зате метафоричними можуть виявлятися події або „імена” персонажів – як-от „Лев, інвертований на пустелю”).

Ліна Костенко пише прозоро, чітко й афористично, себто цілковито лишаючись вірною власному ідіостилю, знаному ще з класичних зразків її поезії. Багато фраз книги теоретично можуть стати крилатими виразами – наприклад, „У кожного покоління свої кошмари”.

Як не дивно, Ліна Костенко в новій книжці іронічніша, ніж Оксана Забужко.  „2000-й ми зустріли пристойно. Один сусід стрибнув з восьмого поверху. Одна знайома втонула у ванні. В Росії прийшов новий президент і почав нову чеченську війну” . Менш запальна і пафосна.

Одним словом, „Записки українського самашедшого” простіші й доступніші, ніж „Музей покинутих секретів”, ці книги орієнтовані на різні смаки. Перша – на прихильників більш публіцистичного, злободенного й ефектного письма. Друга – на любителів універсальніших, вишуканіших, глибших і більш мистецьких текстів.

До речі, один з епізодів „Записок українського самашедшого” можна потрактувати як відповідь Ліни Костенко на ті рядки Оксани Забужко, котрі, в письменницькій тусівці, прийнято вважати „наїздами” на неї:

„Верґілія не Верґілія, а Гоголя я вже перечитую. Дарма, що писав давно, актуально і по сей день. А що, читати теперішніх пофіґістів? Ту письмачку, приміром, що назвала свою матір фриґідною, а мужчин своєї нації… Гидую повторити, як вона назвала мужчин своєї нації”.

На цьому, мабуть, і залишимо у спокої авторку „Музею покинутих секретів”, будемо чекати на вихід у світ її переписки з Шевельовим та повернемося до власне „Записок…”.

ДІАГНОЗИ ЛІНИ КОСТЕНКО

Отже, щоденник, а радше просто хаотичні більш-менш регулярні записки програміста з 2000 по 2004 роки. Принагідно: ця форма ставить під сумнів класичність жанрового означення „роман” щодо книжки, хоча на тлі того, що сьогодні називають романами в сучасній літературі – чом би й ні?

Так от, головний герой  роману  постає такою собі жертвою інформаційного простору – його болісно цікавить усе, що відбувається на планеті кожного дня, він визбирує факти і події в інтернеті, пресі, на телебаченні та занотовує.

Війни, вибори, авіакатастрофи, курйози, заворушення. Намагається побачити тенденції, зрозуміти логіку. Але, здається, єдина тенденція, котру йому вдалося чітко зловити – збільшення катастроф під кінець кожного місяця і року. У будь-якому разі „літописний” елемент „Записок…” має самодостатню цінність: Ліна Костенко дала справді панорамний і закарбований відбиток доби, такої, як її могла побачити мисляча, але пересічна людина.

Особливо хвилює програміста доля України. Відповідно, в тому масиві інформації, який відібрав наш літописець, помітне місце посідає те, що, здається, Володимир Литвин свого часу сформулював як „Мені болить Україна”.

Уважно і засмучено головний герой виписує проблеми України: політичне зрадництво, хронічні поразки, екологічні катастрофи, занепад культури, мови і мовної культури – ну, ви їх усі знаєте. Дуже часто ці моменти пафосні аж до занудства.

Ще він ностальгіє за радянськими часами, коли в його київській багатоповерхівці жила українська інтелігенція, усі в дворі розмовляли українською і колядники ходили не такі як зараз. Хоча наш програміст і констатує, що радянський лад був поганий, але ностальгія проривається занадто часто. Здається це говорить несвідоме Ліни Василівни.

Втім, на щастя, автор регулярно огороджує ці рефлексії межами іронії (самоіронії? сама авторка на презентації умовно ототожнила свої погляди з позицією найбільш скептичного персонажа книжки, вже згадуваного “Лева, інвертованого на пустелю”).

Й очевидні перебори програміста з самобичуваннями та роздумами а-ля „Васисуалий Лоханкин и роль интелигенции в русской революции” виглядають не як щира проповідь (тоді вони були би просто нестерпні), а вже як певний досить скептичний портрет-діагноз.

Діагноз інертним, пасивним інтелігентам, які весь час лише сумують з приводу того, як усе погано, але не наважуються на жодні вчинки. Проте – і це насправді зовсім не дрібниця – зберігають у собі людяність, любов і доброту.

Так само „Записки українського самашедшого” – діагноз людської самотності новітнього часу. Тут невипадковою виглядає і назва книги, вона ніби обігрує фразу „сам іде”. Більшості героїв тяжко дається спілкування з іншими, а близький емоційний контакт виявляється і зовсім проблематичним.

Одна з головних сюжетних ліній „Записок…” – прагнення відновити ніжність між програмістом і його дружиною. Це вдається лише ціною спроби самогубства героя. Різке потепління стосунків після цієї події, правда, не належить до психологічно найпереконливіше виписаних моментів книжки.

КАТАСТРОФІЗМ

Людина „Записок українського самашедшого” розгублена перед дев’ятим валом інформації. Головний герой не знає, як дати раду нескінченним повідомленням, губиться і нервується серед них. Але катастрофічність світу – не рекламний трюк, і читач повсякчас має нагоду не забувати про це.

Навіть у загалом оптимістичному фіналі – під час перемоги Помаранчевої революції ( „Лінію оборони тримають живі” ): бо ж, на відміну від героя, ми знаємо, що було далі. Як і авторка, що позначила час написання роману як  “2001-2010” .

Взагалі, катастрофічне мислення, нарікання на зіпсовану сучасність на противагу добрій минувшині, великою мірою притаманне „Запискам українського самашедшого” (само собою, наприклад, одним з наскрізних, хоч і не дуже акцентованих, мотивів книжки є Чорнобиль). І характерне костенківське почуття гумору відтінює катастрофізм, проте не скасовує.

Взяти, приміром, мотиви гендерної боротьби. Феміністичні переконання дружини та її подруг (чи, краще сказати, умовно феміністичні) стають однією з причин непорозуміння з програмістом-літописцем.

Гурток феміністок Ліна Костенко зображує доволі гротескно: вони весь час курять, безконечно складають якийсь розлогий папір для Кабміну (він нібито має шалено вплинути на гендерну ситуацію) та заграють до програміста, що в його квартирі все і відбувається. Але разом з тим, сама дружина коментує свій фемінізм лише як наслідок виродження „чоловічої цивілізації”. І чоловік не має що їй заперечити.

Невесела виходить картина: з одного боку трагічний занепад патріархату як однієї з підвалин культури та цивілізації багатьох попередніх століть, а з другого „вимушена” емансипація багатьох жінок, тобто емансипація не через те, що вони прагнуть свободи та духовної й соціальної самодостатності, а через те, що „доводиться”, бо чоловіки вже не впоруються з роллю „начальника”, під яким живеться спокійно і комфортно.

СТИЛЬ: МІЖ ГОГОЛЕМ І ПУБЛІЦИСТИКОЮ

Стиль „Записок українського самашедшого”, як уже говорилося, простий і прозорий. Разом з тим, тут є місце для постійних цитат різної міри очевидності. Починаючи з назви роману і закінчуючи ледь не кожною третьою сторінкою, концептуально виринають цитати з Гоголя й алюзії на його рядки. Це й не дивно – творчість Гоголя теж великою мірою була присвячена зображенню абсурдності й катастрофічності світу.

А от що менш очікуване – то цитування, наприклад, одного старого вірша Юрія Андруховича зі знаменитими рядками про хворобу:  „нею можна пишатись, вона психічна” . Так само часом дивує лексика „Записок українського самашедшого”.

По-перше, хвилеподібні, а тому дещо штучні „навали” різноманітного молодіжного і професійного сленгу (особливо незвично вони сусідять із урочистими й вишуканими рядками).

А по-друге, так би мовити, ненормативна лексика, котра теж пару-трійку разів виринає у несподіваних місцях і формулюваннях на зразок  „Свобода, рівність і блядство”.  Хоча, можливо, тут Ліна Костенко просто опинилась у заручниках свого іміджу, і це саме він породжує когнітивний дисонанс?

„Записки українського самашедшого” мають помітний елемент есеїстичності, час від часу висуваються на межу публіцистики. Плюс це чи мінус, залежить від смаків кожного читача. Книжка в такий спосіб вкладається в певну традицію, в якій інтелектуальність і дискусія мають більшу вагу, ніж суто естетичні цінності.

У підсумку – маємо якісну і цікаву книжку безперечно талановитої та яскравої Ліни Костенко. Книжку з масштабом, з помітним есеїстичним складником, з ефектом. Але, про „вибух” я б не говорив.

УРИВОК З РОМАНУ ЛІНИ КОСТЕНКО “ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО”:

(...) А час іде.
Мадонна вийшла заміж за Ґая Річчі. Вінчала їх вікарій-жінка. Весілля справили у старовинному шотландському замку.

Десь у лісах Північної чи Східної Європи виявили слід снігової людини. Якийсь німецький вчений шукав сім років, і таки знайшов. Мало чого буває. Один еколог на Тянь-Шані бачив синього кажана. У нас під Кобеляками теж бачили снігову людину. Навіть хотіли вибрати у парламент.

У Києві раптом об´явився орден тамплієрів, ліквідований у Франції ще років шістсот тому, а він візьми і об´явись тут у нас, на території православного монастиря, та ще й зареєстрований Мін´юстом. Одягнуті дивно, поляться не по-наськи. Їхній пріор спирається на меч, подарований, кажуть, кимось із наших силових міністрів. Одна матушка як укмітила, в монастирі почалася паніка, благочестиві черниці мліли. Одній привидівся у келії портрет Антихриста. Тамплієри зникли.

Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було.

То хай хоч сидить в електронній пам´яті мого комп´ютера.

Крім того, останній місяць століття — це ж не просто місяць, це зріз, це анамнез, це як в археології — культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просіюють, розглядають крізь лупу — кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.

Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п´яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам´ять.(...)

- А якби, як у “Страшній помсті”, земля заворушилася, - каже дружина, - і “одни только кости поднялись высоко над землею”? Кості всіх репресованих, закатованих і вбитих комуністами у ХХ столітті. Уявляєш, який густий ліс стояв би над рікою Часу?

- Думайте в хорошу сторону, - каже теща. - Сьогодні Миколая Угодника.
Напекла миколайчиків, розповідає малому, який чемний хлопчик був святий Миколай. Немовлям уже постував, приймав таїнство хрещення стоячки. А в Отечественну войну виводив поранених бійців з оточення. У них там на Поліссі рятував заблуканих на болоті. Один чоловік крикнув: “Рятуйте!” - святий Миколай нахилив до нього березу і врятував. Теща у нас — як Мері Поппінс, занесена радіоактивним вітром, тільки що з деревами не розмовляє, бо десятий поверх, і про танцюючу корову не розказує, бо у неї в селі собаку роздер вовк.

Борьці святий Миколай подарував пістолет, і тепер Борька цілими днями стріляє.
- Навіщо вони йому купують агресивні іграшки? - питаю я.
- Хлопець, - каже дружина. - Не купи йому пістолет, він із пальця вистрелить.

Наш малий знайшов під подушкою нову комп´ютерну гру “Живі іграшки”. Сподіваюся, що хоч іграшки не вбиватимуть одне одного.

Олег Коцарев