Навряд чи потрібні тут «лапки», пригадуючи вислів дисидента часів СРСР Лідії Чуковської: «… лапки – улюблений знак того жаргону, яким користувалися у нас журналісти катівського напрямку; так і бачу крізь десятиліття: «діяльність» – у лапках, … «мученик» – у лапках. Тільки два слова – ворог народу – завжди вживалися без лапок. І ще два: внутрішній емігрант». Чому так злободенно стоїть нині питання про внутрішню еміграцію української інтелігенції? Чому вертається з віддалених часів цей феномен? Чим пояснити тривання явища «витіснених поколінь» (термін письменника Івана Андрусяка) в незалежній 20 літ Україні? Чи внутрішньою еміграцією є масове відступництво інтелектуального цвіту нації і вже, очевидно, самої нації?

Феномен боягузтва

Це все ж відступники, а не відщепенці, як означують внутрішніх емігрантів невдалою калькою з російської мови. Як правило, з внутрішньої еміграції не повертаються – «відступникам немає вороття», за словами Лесі Українки. 

Впродовж десятиліть яскравим прикладом внутрішньої еміграції в Україні була Ліна Костенко. Сьогодні на її адресу лунають і звинувачення: мовляв, така еміграція не є чим іншим, як боягузтвом (Микола Бурнос, «Літакцент»). Достатньо докорів і іншим, хто йшов у внутрішню еміграцію, а явище це відоме, починаючи з 1920-х років й донині. 

Чи внутрішня еміграція є певною формою життя, коли на все, що відбувається, заплющуєш не очі, а душу? Відступників, виявляється, – цілі покоління: шістдесятники, сімдесятники…; і внутрішня еміграція кожного з них відбивала чи відбиває у собі політичну барву нелояльності щодо щораз нового існуючого ладу й ідеології. Чи це – суто український феномен?

Нелояльність не дорівнює опозиційності та теж не співвідноситься з простим несприйняттям нової влади – чи вчора, чи позавчора, чи сьогодні. Чомусь кожна нова влада в Україні нагадує «забуту стару», а просте її несприйняття межує з фактично витискуванням відступників із усіх важливих життєвих сфер, навіть і з самої країни. 

Хоч, аналізуючи історію внутрішньої еміграції – в Україні, Росії, постсоціалістичних країнах Європи, колишній Федеративній Республіці Німеччині (в часи існування Німецької Демократичної Республіки) тощо, можна помітити: спільні ознаки цієї еміграції існують. Передусім – «непричетність до переможців». Про це влучно писала Емма Герштейн, лауреат Букерівської премії 1998 року: «від самої молодості я відчувала себе відщепенцем. …я належала до числа тих, хто «не вміщувався» у сучасному житті». Це ще делікатно сказано. 

Внутрішні емігранти за часів тоталітарного радянського ладу не те, що не вміщувалися в сучасному їм житті – вони і почувалися паріями, і перебували в становищі паріїв. У тому числі українські внутрішні емігранти. Відтоді майже нічого не змінилося. Єдине нове в цьому всьому: нинішні відступники не виявляють такої активності, як виявляли попередні, особливо – шістдесятники та меншою мірою – постшістдесятники. 

Сьогодні внутрішня українська еміграція, зокрема, письменників та інших представників творчих еліт багато чим невловно нагадує частину подібних еліт у повоєнній Німеччині. Тоді там було три групи письменників: одна підтримувала нацизм, друга від нацизму дистанціювалася, третя – намагалася чинити хоч якийсь опір. Саме друга і називалася внутрішніми емігрантами. Представники – Томас Манн і Франк Тіз. (Томас Манн був не тільки внутрішнім емігрантом, а й емігрантом – у прямому значенні слова). Як ті німецькі внутрішні емігранти, які ДИСТАНЦІЮВАЛИСЯ свого часу від нацизму, так українські внутрішні емігранти в усі часи (і сьогодні) ДИСТАНЦІЮЮТЬСЯ від кожної влади, яка змінює одна одну, не змінюючи країну на краще. Ось і всі подібні та відмінні ознаки.

Незримі гасла на незримих стягах 

Цікаво, що внутрішні емігранти незалежно від свого походження об’єднані головною рисою: всі вони бачать себе провісниками вищої істини, мало кому, крім них, доступної. Вони її несуть на свої невидимих стягах, на яких незбагненна істина – правда про всіх і про все, чудодійний рецепт перемін, велике одкровення – теж невидима. Може, тому, що написана потаємним чорнилом? А самі відступники, уявляючи себе знову і знову в підпіллі, знову готові до боротьби з черговими утисками рідного народу і їх самих, насправді перебувають у «хатках з краю». 

Згадуваний Роман Чайка недавно зазначив: «У схронах внутрішньої еміграції відсиджуються залишки інтелектуального середовища, які відмовилися піти на службу до нового режиму у різні гуманітарні ради. Ці емігранти час від часу виходять на дискусії в цифрову мережу, але також не мають жодних каналів комунікації з великим теле-населенням. …Збільшення розважального контенту ускладнює порятунок теле-населення від паралічу мізків. Але процес відтоку людей від екранів до моніторів щодня наростає. Критична маса гомо сапієнс – ще далека мета, але невпинно наближається». 

Колега має надію на «масову інтернетизацію». Однак здійснення таких надій не має нічого спільного з діяльністю «залишків інтелектуального середовища». Бо внутрішня еміграція в Україні – взагалі бездіяльна. Якщо маєте інші факти – зніміть із них гриф таємності. 

Інша річ, що феноменальне явище відступництва на українському ґрунті охопило собою не тільки творчу та іншу інтелігенцію, а принаймні пів країни. Бо ж поняття внутрішньої еміграції завжди означає противагу реальній еміграції в умовах, коли не тільки люди не сприймають нову владу, а й нова влада не сприймає їх. І фактично витісняє їх і з країни, і з самого життя. 

Надія Степула

Чим може закінчитися внутрішня еміграція половини країни? За народ якої «прикро і соромно, що у третьому тисячолітті в серці Європи народ швидше ладен піти у полон, аніж доживати віку в своїй державі», зазначає учасник соціального експерименту Сергія Чижова (котрий не зумів прожити на прожитковий мінімум). Це відкрите питання до всіх, але передусім – до тієї інтелектуальної еліти (чи «залишків інтелектуального середовища»), що в позі страуса з зануреною в пісок головою (равлика в своїй хатці) перетворила саме поняття внутрішньої еміграції на оксюморон.