Ще в студентські роки були спроби створити щось прозове. Але успіх прийшов у 2010 році, коли добігає кінця перше десятиліття міленіуму.

І це десятиліття треба не просто діагностувати, а розхитати — повертати до життя шоковою терапією.

«Записки українського самашедшого» — рятівний електрошок, коли кардіограма показує пряму лінію. Пряма лінія без жодних зрушень — ознака смерті.

«Закономірно, — каже герой «Записок…». — Коли починається смерть культури, настає культура смерті».

А яким є наше суспільство? Суспільство перевертнів, манкуртів і лицедіїв, готових «зіграти фарс» під час найбільшої трагедії?

Живемо у стані трансу…

«Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже не бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг». Біда не лише українська — біда планетарна.

Раніше була субкультура і була культура.

Тепер субкультура стала всім: більше немає кордонів між дозволеним і не дозволеним, між правдою і кривдою.

Все є всім. І головне — світ стає «нормальним», «как би» нормальним. Себто з кардіограмою без жодного поруху. Без свідомості, зате з тілом, у яке ще через потьмянілі вени можна вводити наркотичний допінг.

«Записки українського самашедшого» могли б стати «новою Книгою буття українського народу», а стали… новим пророцтвом Нострадамуса.

Цей дивовижний тлумач зірок присутній у книжці. Здається, він потрапив сюди невимушено. А як у «казках» без магії зірок? Без фатуму? Вийшла картина української дійсності. Вона була б занадто страшною, якби не сміх...

Які ж ці «Записки…»? Сміливі. Парадоксальні. Статистично вивірені. Літопис доби. Діаріуш абсурду. Пасквіль і пастиш. У цьому, безперечно, життя.

Ось він, літопис «самашедшого» самовидця: «2000-й ми зустріли пристойно. Один сусід стрибнув з восьмого поверху. Одна знайома втонула у ванні. В Росії прийшов новий президент і почав нову чеченську війну.

У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби.

Скандинави схрестили телефон з комп’ютером.

Шотландці — картоплю з медузою.

Китайській миші відростили людське вухо.

Таїландська принцеса бачила мамонта».

«Ось і проминуло 5 місяців (п’ять!) нового століття… Часом мені хочеться закричати до всього людства: «Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт...»

«…Люди дивляться серіали, трилери, детективи, переймаються життям вигаданих персонажів. А реальні події, реальні учасники цієї всесвітньої драми — хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості?

Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал».

Давно чекали на таку прозу: легку, летючу, грайливу. До виконання відомої симфонії підійшов поет. І песимізм розчинився в небутті. Поет показав висоту, якої не бачили. Факти, які доводять, що світовий апокаліпсис близько, можуть розтрощити не один мозок. А в нас і так сьогодні не без мутацій — моральних, етичних.

«Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі».

Або ж: «У нас є два крени в не-істину. Крен апологетичний і крен в негації. Одні запевняють, що український народ найкращий, історія — найгероїчніша… А інші вправляються в протилежному. Нації ще нема, є недолугий етнос».

Радянське суспільство множило перевертнів із кількома ціннісними шкалами. Навряд чи тепер вдасться провести люстрації. Із теперішньою владою це неможливо, бо немає розуміння «етики», «солідарності», «нації».

Натомість панує хамство. Імбецильність, нікчемність, звеличені в культ. Ти не такий? Ти не снікерсуєш, як усі? Ти гальмуєш? Тоді тобі не місце в суспільстві покидьків, ацкіх падонкOFF. «Але що вдієш, реклам тепер більше, як дорожніх знаків, то колись був Ленін на кожному перехресті, а тепер тампакси й сні-керси, шоколад «Корона» і презервативи «Дюрекс». Рекламні щити, білборди, мигтючі літери світлових реклам: «Дихай вільно, живи мобільно!» — а чому й ні?».

Ліна Костенко писала свої «записки» майже десять років. Текст від імені чоловіка — комп’ютерного «меланхоліка», який зміг захистити дисертацію, але не зміг стати мужчиною, інвертованим на свободу. На нього може раптом звалитися кактус, і вже ніхто цього не помітить.

Це тип «мілого» мужчини, але божевільного у своїй самотності (що марить про Канари), як і весь цей світ.

Божевілля тут — аж ніяк не негативний діагноз, не вирок. Авторка нікому з персонажів не виносить вироку: ні пані Ґламур, ні Леву, інвертованому на пустелю, ні чоловікові, ні його дружині, ні Борьці… Вони всі — живі, хоч і існують у просторі мертвяків, які ніяк не можуть насититися від вродженого «вампіризму»: енергетичного, політичного. Світовими державами править Мефістофель; Воланд знову літає над планетою. «Мефістофель дуже реготався б: люди гинуть не за метал — за металобрухт. Когось убило струмом. Когось підстрелив сторож з мисливської рушниці. На хуторі біля Диканьки новітні Вакули літали на зеленому змії, залишивши без тепла і світла тисячі абонентів».

Не «квартірний вопрос» нас зіпсував, а ми самі.

Персонажі «Записок…», здається, мають той маленький «означник» реальності, як у фільмі «Початок» із Ді Капріо. Так, ці герої можуть помилятися; так, вони можуть робити дурниці (малі хлопці в романі «зависають» у комп’ютерних іграх, матюкаючись; Тінейджер їздить на свої олімпіади й мовчить у атмосфері аутичної глухоти). І все це розгортається на тлі воронкоподібного абсурду.

Абсурд у романі набуває ознак майже Дантового «Пекла». Це воронка, яка звужується. Є абсурд планетарний, що віщує апокаліпсис. Є абсурд національний, створений патріотами, перевертнями, лжепророками, диктаторами місцевого «штибу» і президентами.

Карлики правлять країнами. А карлик карлика бачить з відстані. Карлики всіх країн єднаються. Єднаються у стінах Ради... Карлики під час ток-шоу можуть «розбити» екран і влізти в хату. Будуть залазити на штанину й лізти до мозку…

Такого не міг уявити й Гоголь.

Книжка Ліни Костенко наскрізь «гоголівська». Стиль, будова речень, «сказ», «Записки…» — все від Гоголя.

Тільки новий Гоголь постміленіумної доби має працювати на комп’ютері, має вміти ґуґлити інформацію. Його мова підхоплює, його речення короткі. Знаючи калібр Ліни Костенко, можна було б чекати чогось іншого. Але вийшло все просто і граційно. Бо поет завжди грається з найскладнішими речами, ніколи не переходячи межу дозволеного, ніколи не забуваючи про етику.

Хтось, можливо, дорікне в надмірній суб’єктивності, в гіпертрофованій еґо-позиції оповідача. Але ж ми всі дико егоїстичні, а ще більше — самотні. Невже боїмося це визнати?

Герої «Записок» зворушливі. Але прикметно, що книжку написано від імені чоловіка. Україна — це країна «мужчин», «гетьманів», які раніше завжди билися за одну булаву, а тепер узагалі втратили здатність битися. Вони меланхолійні, імпотентні, сповнені фобій. «Мужчини зникають як явище. Їхнє місце посіли круті — ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґера. Словом, еволюція вспак».

Книжка ставить проблему, до якої у ХХ столітті підійшли символісти: має прийти новий Адам. (Принаймні це розумієш із символічної обкладинки.) Єва чекатиме. А ось із Адамом проблема: йому зав’язали очі, він не може зорієнтуватися, скніє, йому болить серце і матня. І душа, вона ще є, ось тільки не кличе на барикади.

Цитата: «Зараз обливають віце-прем’єр-міністра. Це у нас молода гарна жінка, «газова принцеса» леді Ю. Щойно вона взялася за цю нежіночу справу, паливно-енергетичний комплекс, зробила перші рішучі кроки, як одразу ж її почали викликати в прокуратуру… Чого з неї роблять «Соньку золотую ручку» вже аж тепер? Чи не тому, що вона завжди в опозиції, хоч і при владі, а все одно в опозиції?..».

Гоголь мав рацію: лише божевільний може побачити світ як він є.

А в Ліни Костенко герой не божевільний. Він просто — «сАмашедший». Не «с ума сшедший», а той, що сам собі йде. Такий собі грайливо-іронічний афронт щодо тотальної суржикізації. Бо писати «божевільний» — прямо перекидати містки до Гоголя. Тим більше що витоки слова «самашедший» варто шукати не в суржику, а в народній стихії, бо слово це вживалося ще на початку ХХ століття…

Гоголь ішов світом із широко розплющеними очима. Він бачив апокаліпсис, але сміявся з цього, бо сміх, як і крейдяне коло, як часник і світло, відганяє темряву.

«Записки самашедшого» — книжка сміху, яка повертає людину до життя, показуючи, що ми ще таки не мертві.

Дмитро Дроздовський