Re: цензії

Цікаво, що завжди ці два поняття існують близько одне від одного: Поет виростає з Часу. Тільки Час Поета — це не наш час, звичайний, повсякденний. Це великий Час Історії, а разом з тим — і понадісторичний Час, який об’єднує в одній візії минуле, теперішнє і майбутнє. Вітольд Ґомбрович дорікав Чеславу Мілошу, що той забагато міркує про час, про своє місце в часі новітньої польської літератури. Можливо, і сам Ґомбрович не менше думав про те, але в «Щоденнику» занотував: Рабле не думав, який він автор, не задавався питанням — чи лишиться він в історії культури своєї країни. Він просто творив, являючи нові форми реальності. Зрештою, він був «прозаїком», а ті, хто живе у прозі, мають здатність трансформувати матерію.

Поет не може існувати в малому часі. Лише великий час, і це блискуче обґрунтував Бахтін, є часом діалогу універсальних цінностей у новому історико-культурному контексті. Всі великі феномени минулого залишаються існувати в теперішньому часі, а тому можуть бути представлені в будь-яку пізнішу епоху.

Все повторялось: і краса,
й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія —
це завжди неповторність,

якийсь безсмертний
дотик до душі.

(Цитати — тут і далі —
з творів Ліни Костенко)

Поети, маю надію, — медіуми навіть у час кінця загальної історії. Поетичний геній не залежить від розуму. Поет знає про імперативний характер творчості, про її безальтернативну основу. Поет каже своїй «печальній музі»: «Спасибі, що ти вибрала мене». Сама поезія свідчить про себе через свідомість власного експерта — Поета. Адже і в найточнішій науковій експертизі голос науки не тотальний — маємо й суб’єктивний елемент; але мудрий суддя помітить цю домішку. Тим більше наявна вона в поетичній сповіді про те, що становить суть її форми і змісту, що якнайтоншими єдвабними нитками переплітається з буттям поетової душі. Основна категорія справжньої свободи творчості — в потенції розуму і волі. Свобода належить передовсім тим поетичним образам, думкам і звукам, що самі вільно «залітають» у душу, готову їх прийняти. І сама поетична душа вільна тому, що у хвилину натхнення її не зв’язує щось чужорідне, імплантат ерзацу, бо кориться лише тому, що походить з несвідомого, космічного. У світі поезії душа не тільки первень діяльного самовизначення. «Якби поет міг сам писати свої твори, або хоча б передбачати, що і коли йому подарує натхнення, то він не брався б за перо, щоби гризти його в герці з Часом», — мудро зауважив
О.Мандельштам.

Поезія не може бути комерційною. Вона може бути сенсаційною і час від часу повертати до себе читачів, але не може бути масовою. Хіба що у формі гасел. Сьогодні в Європі відродження інтересу до себе переживає поезія Віслави Шимборської, але це радше виняток. Бо якби це було правилом, то людство ніколи б не прийшло до Апокаліпсису. А проте вектор цивілізаційного кінця — один. І лише поети не живуть категоріями початку і кінця, бо вони існують у просторі синкретичності міфу.

Спинюся я

і довго буду слухать,

як бродить серпень
по землі моїй.

Ще над Дніпром
клубочиться задуха,

і пахне степом сизий деревій.

(«Поет»)

19 березня цього року ми вшанували Ліну Костенко. 80 років. Багато це чи мало? Чи можна вимірювати життя Поета роками? Ювілеями? Мабуть що ні. І тоді, якщо приймаєш цю думку, добре розумієш, чому Ліна Костенко існує в атмосфері стількох міфів: вона просто живе не тут і тепер (хоча і тут і тепер також).

Поет розуміє, що Слово не має строку придатності. Тому ювілей — це певний рубіж для людини, але не для Поета. Можемо сердитися: мовляв, ми хочемо все зробити якнайкраще, готуємо урочистості, а Поетові це не потрібно. Справді, Поет не потребує ювілеїв. Поет потребує кропіткої праці, щоб завершити поставлене перед собою завдання. Поет — це медіум, деміург, який існує у двосвітті, на межі імпліцитних божественних значень, які мають прозирати у світі буденної мови.

Ліна Василівна згадувала, як мама казала їй у дитинстві, що найважливіше — навчитися самій робити хліб. Якщо вмієш робити хліб — не пропадеш. Попри те, що мамина настанова має свою страшну історичну конотацію (Голодомор у 30-ті роки ХХ столяття), її можна розгортати і в ширшій площині. Творення хліба — це, безперечно, архаїчний сакральний процес. Хліб може бути звичайним, буденним, а може бути і Богородичним. Ліна Василівна — Поет, який працює вночі й до ранку, а часом ранок може непомітно переходити в інший день і ніч. І так — допоки не буде довершено твір. Саме тому реальність крізь поетичну матерію сприймається у двох вимірах — у фізичній даності та «розгорнутій» уявою (пам’яттю, почуттям) підсвідомості.

Зрозуміло, Поет — не Всевишній, тому жоден твір найвизначнішого Поета не може бути абсолютно досконалим. Але чи може він бути довершеним у власному «цензурному» сприйнятті? Роботи Мікеланджело чи Леонардо да Вінчі відрізняються від полотен сучасних художників. Ідеться не про часові дистанції, а про ставлення до мистецького творіння і до різного «випросторовлення» часових позначок у мистецькому артефакті. Хтось працює з прицілом на десять років, а хтось — на тисячоліття.

Хто ж є мірилом мистецького часу? Поет? Вищі сили? Це й досі лишається загадкою. Суть процесу творення мистецької речі в тому, що Поет ніколи не творить лише для себе. Так, він може працювати не для своєї епохи, якщо епоха виявляється глухою до Слова. Проте із часом істина відкривається, і множаться її інтерпретації. Існує «естетична безконечність» твору в часі, вважали німецькі романтики. І чим більше змістів стратифікує в собі твір, тим багатша його інтерпретаційна перспектива.

Щось подібне можна сказати і про Ліну Костенко, яка породила навколо себе безліч міфів. Передовсім через нібито усамітнений спосіб життя. В наш час брак інформації про людину обов’язково спричиняється до творення чуток. Натомість інформаційний простір часто постає смітником. Ліна Костенко — Поет, який ставить оборонний мур між собою і простором несвободи. Вона ніколи не приймала нав’язуваних їй форм несвободи в тоталітарну добу, не приймає і не прийме їх і тепер, у добу (часто) псевдодемократичну.

Писала в роки заборони:

Ми мовчимо — поезія і я.

Ми одна одній дивимось у вічі.

Вона не знає, як моє ім’я, —

мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна — наче камертон

у кулаці кошлатого бандита.

(«Ми мовчимо — поезія і я»)

Або ще болючіше:

Я пішла, як на дно. Наді мною свинцеві води.

Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.

Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,

як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

(«Я пішла, як на дно...»)

А це — жорстко і прямо — цикл «Коротко — як діагноз» («Літературна Україна», 14.10.1993), у якому прочитується немовби побачене крізь магічний кристал попередження про наші драми в майбутньому:

І знов сидять при владі одесную.

Гряде неоцинізм.
Я в ньому не існую.

Світ Ліни Костенко — це світ українських глибинних міфологічно-етнічних шарів, які лежать під землею національної свідомості, але які інколи оприявнюються на поверхні через гранично точні поетичні візії. Це світ національної пам’яті як сили, здатної вирвати з хаосу частину простору і вберегти його в часі. За афористичними константами Ліни Костенко ховається потреба і вимога гідного спілкування:

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить
тиху паморозь дистанцій.

(«Не треба класти
руку на плече»)

В поезії Л.Костенко є сліди, що спрямовують нас у світ етичної гармонії та естетичної насолоди. Це не холодна вежа зі скла, не боротьба світла і темряви. Це споглядання. Завмирання. Лише так можна побачити, як із хащ несвідомого дивляться два полохливі ока. Ідеологія дає точні вказівки, Поезія — лише мільйони натяків для нашої уяви:

У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак
скошеного дня.

На крутосхилах
срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

(«У присмеркові
доброї дібровості...»)

Ліна Костенко живе в часі, коли Україна дедалі більше втрачає історичне розуміння — своє власне і зовнішнього світу. Цю «втрату» відчуваєш занадто гостро, коли міністром освіти і науки у країні стає людина, яка вважає, що Україна (разом з українською освітою і наукою) — це історична помилка. Та «Авгієві стайні неможливо перебудувати: зчиниться великий пил і сморід. Подвиг Геракла полягав у тому, що він їх навіть не чистив старим селянським способом, не орудував ні мітлою, ні вилами. Він зробив греблю на ріці Алфей і пропустив ріку крізь ті стайні. Де наша ріка Алфей? Де наш Геракл без генералізованих умовних рефлексів?

Українська література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, через півстоліття надрукованих» («Геній в умовах заблокованої культури»).

Ще в радянський час Ліні Костенко було даровано можливість сказати про історію України великого періоду — коли Україна, існуючи на межі поразок і зрад, усе ж таки змагалася за свою незалежність, бо прагнула бути Україною. Пригадую, п’ять років тому на круглому столі в Києво-Могилянській академії, присвяченому 75-річчю поетеси, Ліна Василівна розповіла, що якось почула на радіо виступ дівчини, яка читала власний вірш, де був такий рядок: «Україно, дозволь мені жити». Катастрофічним рефреном і досі відлунюють ці слова людини, яка позбавлена свободи в Незалежній державі і яка не може існувати в Україні як просторі духовної свободи, у просторі самостійного вибору і власної волі. «Берестечко», «Скіфська одіссея», «Маруся Чурай» — це спроби передовсім нового історизму в прочитанні України.

Історичний світ Ліни Костенко — це глибоко авторська версія, альтернативна історія, яка, проте, виконує дуже важливу функцію: оживляє мертве тіло минулого, перетворює «ікси історії» на магічну формулу буття людини в часі. Читач має сприйняти історичне полотно не як довершений витвір минувшини, а як голос сьогодення. Ліна Костенко мала намір творити власний історичний міф, створити історичні поеми на тему найвизначніших епізодів української історії. Поетеса працювала в архівах, вивчала тоді ще малодоступні історичні й мовні джерела. Мізансцени суду в «Марусі Чурай» — майстерно відтворені психологічні, соціальні і навіть юридичні реалії Полтави ХVІІ ст. Не кажучи вже про мову. «Берестечко» теж — справжня енциклопедія мовної палітри того ж таки століття. Однак історичне мислення вкрилося постмодерною кригою нечутливості… Архіви, здається, на якийсь час випали з поля зору і читачів, і письменників. Хоча для справжнього письменника робота з документами — важливий передпочаток. Історичне джерело допомагає літературному тексту стати «неопалимою книгою».

Нині часто можна натрапити на висловлювання, які не мають не те що цінності — вони не є ані правдою, ані оманою. Це сутнісна ознака нашого часу, в якому Добро і Зло розпорошується, коли грань між смертю і життям видається штучною. Тепер на біле кажуть чорне і навпаки. Насправді це загрозлива тенденція, яка призводить до хибного усвідомлення національної ідентичності, неправильного вибудовування особистісних конструктів. Інша річ, що тепер поняття «правильне»/«неправильне» вважаються атавізмами. Ми ж будуємо палаци на піску. А потім дивуємося неповазі до нашої культури, недбалому до неї ставленню...

В цій ситуації пустослів’я Поет обирає для себе пустелю, під якою насправді в невидимому підземеллі сховано материк самобутньої культури... Українську Атлантиду.

Саме таким простором самотності став для Ліни Костенко Чорнобиль. Це екстремальна метаформа втраченої, відібраної Батьківщини. В цьому світі поліщуків ховається живильна здатність повернути втрачену пам’ять. Ліна Костенко обирає паломництво, неймовірно трагічне у своїй суті. Це добровільний вихід у безсловесний світ дії. Кожна врятована людина для Поета — це врятована Україна: українська говірка, звичаї, традиції, мислення…

Образ Кассандри близький Ліні Костенко. Не випадково до зібрання творів Лесі Українки саме Ліна Василівна напише переднє слово про шлях «сходами гігантів»: «…Лесю Українку переслідувало видиво кам’яної пустелі. Камінь мав обриси сплячого раба, і вона все надіялась, що той раб пробудиться, камінь ворухнеться, коли той замордований Орфей подужає піднести сопілку до вуст…

Леся Українка все життя зверталася до свого народу, хотіла розтлумачити йому його. Але її мало хто розумів.

Необхідність пояснювати — вже це одне сковує уяву. А геній — це також і уява. Геній — це і сміливість, це прорив, це ламання канонів і традицій, це вихід на нові естетичні орбіти. Український геній прикований до гарби. Він не може її перекинути — навіщо ж шокувати і так засмучений народ? До цензури державної додається ще й власна: письменник повинен писати тільки те, що потрібно народові. Громадянська лірика і цнотливі катрени. В найглухіші роки реакції — зашифрований смисл, алюзії, аналоги, натяки, алегорії — всі ці вимушені баласти поетики, все це обмежує можливості, сковує уяву, скеровує її в одне річище, виснажує інтелект» («Геній в умовах заблокованої культури»). Або ж: «Найсумніше, що вона (Леся Українка. — Д.Д.) все це бачила, розуміла, свідомо прийняла свою долю. Вона знала свою безвихідь у ті «глухонімі часи». Бо коли Торкватто Тассо божеволів, то його мучителі добре знали, хто він. Вони йому хоч мертвому, а таки поклали на груди лавровий вінок. А про Лесю Українку поліцейський пристав писав: «...некая Леся Украинка», часом плутаючи її з «Еленой Пчелкой», — для нього це було всього лише коло людей «сомнительной благонадежности».

Ліна Костенко, здається, остаточно обрала для себе час майбутній. Період мовчання, заглибленість у власний світ, втрата близької людини — Василя Цвіркунова, її Янгола-Охоронця, — усе це створило невидиму межу між сучасною українською культурою і Поетом. На початку
90-х упала залізна завіса, і письменники, не готові до осмислення західної культурницької моделі, почали переймати все, що має економічний зиск у Європі і США. А Ліна Костенко — це і Кассандра, і Міріам. Вона може бути такою, якою ми її ще не знаємо. Тому будь-яке категоричне твердження про її творчість хибує на недоведеність. Гадаю, що її «Записки українського самашедшого» будуть абсолютно іншим явленням Ліни Костенко.

Дмитро Дроздовський