Його статті часто-густо потрапляють на шпальти розмаїтих газетних видань, а книги – світові рейтинги. Романи перекладені тридцятьма трьома мовами – вельми серйозний показник, яким може похвастатись далеко не кожен європейський літератор. 

Із «LB.ua» говорилося про: літературно-мовну ситуацію, продуктивність писання, поняття патріотизм, сприйняття книжок, україномовну і російськомовну літератури України, наповнення шкільної програми з літератури та екранізацію вітчизняних книжок. 

Розкажіть про що ваш найновіший роман. 
«Садовник из Очакова» – це пригодницька напівмелодрама, але насамперед пригодницька, і це перший, за кілька років, роман без політики. Я давно хотів написати щось без політики – і це нарешті мені вдалося. 

Ви напрочуд продуктивно підходите до процесу написання і щороку щось нове з’являється.Ні, не щороку, останнім часом раз у три роки. Раніше я писав дуже багато: в мене вийшло тринадцять романів практично за тринадцято років. Але зараз мені важче, бо я багато подорожую, часто беру участь у різноманітних конференціях, виступах, авторських вечорах, читаю лекції по світових університетах.

Перед початком роботи над чимось новим, ви ставите перед собою дедлайни, чи закінчення виходить спонтанно.
Не зовсім спонтанно, бо роман «Садовник из Очакова» я переписував чотири рази, хоча він і короткий. Минулого літа я не зміг його завершити і цього літа я поставив задачу: треба закінчити. Все літо писав, по десять-дванадцять годин без вихідних. Їздив із родиною, вона відпочивала, а я - сидів біля комп’ютера. 

За останні дев’ятнадцять років життя в Україні у вас не виникало бажання виїхати звідси?
До цього року не виникало, а коли прочитав інтерв’ю Андруховича, то спочатку якось негативно поставився, а потім подумав, що може він і правий. 

На заході поняття патріотизм трохи відійшло в нашому столітті, чи може в наш час існувати таке поняття? 
У цивілізованому світі відійшов націоналізм, а патріотизм якраз залишився. У деяких країнах існує в такій гіпертрофованій формі, як-от у Америці або в Росії. Але, в принципі, більшість нормальних громадян різних держав є патріотами. Тому що бути патріотом – означає, що ти хочеш гарно жити в своїй країні, а не в будь-якій іншій. 

Один російськомовний український автор сказав, що поняття «український російськомовний автор» заганяє в якесь певне гетто. 
Я не відчуваю себе в гетто – але це особиста справа кожного письменника. Мені здається, що в якомусь гетто навпаки існують татарськомовні письменники Криму, яких вісімдесят і про яких ми нічого не знаємо, і думаю, що ви не знаєте жодного прізвища кримськотатарського письменника – от вони в гетто. Однак це не їхня провина – це провина Міністерства Культури й українського суспільства, що їх культурно не інтегрують в українську культуру.

Можливо, в курс української літератури варто ввести таких письменників, як-от Бруно Шульца, який писав по-польськи, Йосипа Бурга, який писав на ідиші, Ісаака Бабеля…
...обов’язково треба. Віктора Некрасова, і того ж Булгакова, і Гросмана, що з Житомирщини і Іллю Еренбурга, який з Києва – треба. Потрібно збирати культуру, а не відмовлятися й займатися сегрегацією за мовною чи будь-яка іншою ознакою. 

Хто повинен опікуватися наповненням курсу української літератури: Міністерство Освіти або культури, чи варто організувати якусь інституцію.
Будь-яка інституція, яка буде заснована державою все одно буде схожою на міністерство. У різних країнах по-різному: у Франції цим опікується міністерство, але не воно диктує, хто має бути – для цього є французька академія наук і там є спеціалісти, до яких прислухаються. 

Як можна налагодити нормальне співіснування українськомовних і російськомовних письменників в Україні? Можливо, слід побільше одне одного перекладати?
По-перше, треба більше перекладати українських письменників на російську й пропагувати їх у Криму, на Донеччині та Луганщині. По-друге, треба просто офіційно визнати, що російськомовна літератури України належить Україні. Більшість чиновників та багато інтелектуалів досі цього не визнають, тобто для них мова – це головна ознака приналежності до культури і літератури. Якщо ви будете читати огляди сучасної літератури, то частіше за все, ви не побачити ані мого прізвища, ані інших російськомовних письменників, я вже не кажу про кримськотатарських – їх ніде немає, вони взагалі не існують. 

Чи можна стати письменником, закінчивши різні курси творчого письменства (creative writing) в університеті?
Ця програма може навчити людину писати грамотно. Але закінчувати, якщо ти умієш писати, взагалі не треба. Тому що для письменника найбільша школа – це коли він читає хорошу літературу. І нічого нового, якщо він начитався гарної літератури, йому ці програми не дадуть. Усі ці комп’ютерні програми, і розбивки, кардіограми роману – по кульмінаціях, по частинах – все це підсвідомо повинно бути після прочитання великої кількості гарної літератури. 

Ваші книжки перекладені у багатьох країнах, на трьох континентах – яке сприйняття і чим воно відрізняється?
У принципі, важко сказати про Японію – я там ніколи не був. Цього року вдруге виступав Південною Кореєю… В Європі трохи по-іншому: тут є ніша для літератури кожної країни. Є ніші, які порожні – словацька література не присутня, албанська представлена лише двома прізвищами. Українська присутня в деяких країнах, як-от у Польщі та Німеччині, але саме в цій ніші. Це означає, що книжки читатимуть ті, хто цікавиться Україною і Східною Європою, а не літературою. А треба перейти на наступний рівень: щоби книжки українських авторів читали ті, хто просто цікавить літературою. Мені здається, я перейшов на цей інший щабель – мене читають ті, хто цікавляться взагалі літературою. Кілька наших теж будуть на цьому рівні. А в Америці будь-яка перекладна книжка, якщо це не жіночий роман чи детектив, сприймається як майже політичний твір, зліпок політичної систему тієї країни, у якій він написаний. Тобто в книзі шукають, а в університетах навіть вивчають, ознаки соціуму країни чи побутової соціально-політичної форми. 

Чому влада не зацікавлена в організації якихось програм, які могли б популяризувати літературу закордоном?
Українська влада ніколи не було зацікавлена в популяризації, навіть при Ющенкові ніхто не хотів цим займатися. Один раз пан Тарасюк погодився виділити гроші, щоб зробити культурну інституцію за кордоном і видавати при МЗС альманах англійською мовою про сучасну українську літературу, але й цього не сталося, бо забракло грошей. У нас іще ніколи не було, як то кажуть, «просвещенной власти». Тобто в нас одразу видно, що це неосвічені люди, або люди начебто виглядають освіченими, але не є такими. 

Багато іноземців говорять, що крім літератури варто було б розвивати кіно, бо через нього культура сприймалася б краще.
Я не погоджуюсь, бо кіно, котре користувалося б глядацьким попитом, має бути комерційним. А комерційне і водночас етнічне кіно має підігравати смакам закордонного глядача. Приклад Кустуріци це показує. Треба або стібатися з власної нації – тоді ти всім сподобаєшся, або ти не будеш стібатися – і це нікому не буде потрібно. Тому що всі успішні режисери з різних країн, у тому числі з Росії, підтверджують кліше, які є в головах іноземців, бо якщо вони спробують їх ламати, то режисерів одразу відкинуть. Ці кліше сидять намертво і тільки з часом можна їх змінити. 

Чому в Україні не надто популярні екранізації книг українських авторів, на відміну від Польщі чи Росії? 
Коли буде багато грошей і коли буде багато людей, які захочуть дати гроші - тоді будуть шукати сценарії. Сценарій повинен мати літературну основу, а це будь-яка прозова книга. Тобто взяти будь-яку книжку Ірени Карпи і можна зробити класний молодіжний фільм чи серіал, який будуть дивитися. Але для цього потрібен режисер, гроші й актори.

Остап Кінь