Приречені на вічність  

- Де Андрій? Пане Вікторе, ви його не бачили? – запитала Анна, підійшовши до сивого діда, який паливши цигарку, сидів під пальмою, милуючись заходом сонця. (сивий дід з круїзного лайнера милується сонцем? І палить цигарку? Сірники і цигарки не розмокли від води?)

Той у відповідь заперечно похитав головою.

- Дочко, він рушив кілька годин тому до північного краю острова, - мовила говірка дружина дядька Володимира, пані Світлана. Вона була повною протилежністю свого чоловіка. Недоречно до таких пар застосовувати поговірку: «Який їхав, таку й здибав», тому що у неї рот не закривався, він – мовчав, вона – хихотіла, він сидів з насупленими губами. Та може такі протилежності й жили щасливо, а не так як Анна та Андрій, яких надмірна схожість штовхала на різні частини острова.

Берегом йшов капітан.

- Кеп, коли по нас мають прибути? – вигукнув Володимир, випускаючи дим.

- Десь близько півночі, - відповів той і знову втулив свої очі в бінокль, вдивляючись у темну далечінь, яка стелилась над океаном на незвідану відстань. На небі хаотично розсипані зорі, надавили Анні на очі, нагадуючи, що до півночі менш ніж три години.

- Капітане, а ви Андрія не бачили, - гукнула Анна, ледь не плачучи.

- Ні, тільки по обіді. Він зайшов до мене і спитав, куди ми складали ті дві валізи, що принесли хвилями.

- І? – стривожено видавила вона, думаючи, що натрапила на слід.

- Я віддав йому ті валізи і він довго порпався у них, вдивляючись у кожну по кілька хвилин, мов незрячий. Потім взяв шматок промоклого жіночого журналу і пішов у північному напрямку. (для того, щоб валізам «випливти» з корабля, їм треба пропливти довгими внутрішніми коридорами багатоповерхового лайнера і т.д.)

Анна оторопіла. Останню добу вона зовсім втратила розуміння ходу думок власного нареченого, а ще вчора вони стояли на палубі круїзного лайнера і розпивали шампанське, пливучи до Франції, щоб втілити в життя її мрію – одружитись у невеличкому селищі під Марселем, де колись обвінчались її батьки. Та у бога завжди був свій таємний задум і шторм свою справу зробив. Вона раділа тільки тому, що вони були серед трьох десятків виживших.

Її думки розірвав образ малої Кет – дочки подружньої пари, яка не врятувалась. Дівчинці було три роки і вона ще не зовсім усвідомлювала, що осиротіла і весело бігала берегом у, мабуть, ще недавно рожевих трусиках, тікаючи від старої панни Ольги, яка визвалась узяти малечу під своє крило.

На березі одне за одним почали спалахувати багаття. У когось з пасажирів-щасливчиків виявилась гітара й над океаном поплив густий дим від пальмового віття та пісня.

А в голові Анни роїлась одна думка: «Рятувальники прибудуть близько півночі».

Вона сміливо рушила в північному напрямку, куди за словами очевидців рушив її наречений.

Пісок ще тримав тепло палючого сонця і місцями зовсім припікав. Їй часом доводилось заходити у воду, щоб п’ятки охолонули. Вона на кілька хвилин зупинялась у воді. Оглядалась назад, силкуючись побачити віддалені вогні їхнього табору та на море, шукаючи вогні рятувального корабля.

Коли вона продовжувала йти далі, то переводила погляд на пісок, нашукуючи сліди рідних ніг. На небі була повня. Світло було, наче вдень, але жодного відбитку вона не помічала.

Часом з хащів доносились дивні звуки. Анна відчувала, ніби за нею слідкують чиїсь недобрі очі. Від цього внизу живота, крім відчуття, що вони з коханим ризикують бути полишеними на цьому клапті землі назавжди, було присутнє відчуття страху і як тільки в кущах щось шаруділо, вона забігала по пояс у воду. Це вже траплялось двічі і їй доводилось робити п’ятихвилинні тайм-аути, чекаючи доки все не вщухало. Третього разу з хащів вийшов чоловік. Анна не могла розгледіти хто це, але на автоматі вибігла з океану, що набігав на берег змиваючи сліди її тендітних ніг.

- Коханий! - крикнула вона, будучи вже за кілька метрів. У відповідь почувся злий і голосний регіт й вона зрозуміла, що це помічник капітана Серж.

- Оу, дитинко, я одразу відчув, що між нами спалахнула іскра, - вигукнув він, підійшовши до неї впритул. Анна мало не заплакала. – Красунечко, куди це тебе несуть ці чарівні ніжки?

Анна відступила від нього.

- Не твоя справа.

- О, бейбі, хочеш я вгадаю. Ти шукаєш свого напіврозумного кавалера. Хих, і що ти в ньому знайшла?

- Не твоя справа, - відрубала Анна і щоб не гаяти часу на цього самозакоханого засранця, рушила далі.

Серж вигукнув їй у спину:

- Не забувай, що корабель прибуває о півночі й що ти завжди можеш стати моєю.

Анна обернулась і показала йому фак, на що чоловік розсміявся і вигукнув:

- Ще одне – там у джунглях я мало не натрапив на стадо диких кабанів, які мчали якраз у північний бік, буде шкода, якщо таку крихітку як ти понівечать ікласті тварюки. Чекаю на тебе опівночі, - відсалютував Серж і пішов у бік табору слідами Анни, які кожної хвилини злизувало море.

Її ще більше здавило від людської лукавості й від того, як коханий міг залишити її саму серед цієї ватаги. Та її почуття брали гору над образою, бо вона хотіла тільки його і тільки з ним провести ту часову мірку, яку виділила їм доля.

У її голові увесь час крутилась їхня вранішня сварка, під час якої Андрій викрикнув, що вона сліпа і бачить не далі свого носа. Потому він розвернувся і пішов геть, а вона ще кілька годин заливалася слізьми і пішла б шукати його ще опівдні, якби не астма молодого юнака. Їй довелося робити йому відвар з листя шавлії, щоб не дати йому задихнутись. Клятва Гіппократа не звільняла її від лікарського обов’язку навіть тут, навіть так.

Здавалось, що кожної хвилини місяць підіймається все вище і вище, женучи час до півночі і тоді вона побігла у світлі сутінки ночі. Іноді ноги грузнули в пісок, який наче місцями спеціально попідкопували чиїсь руки, роблячи піщані капкани. Усе…усе для того, щоб до півночі не встигнуть. Ці думки змушували її очі широко розплющуватись, а ноги – рухати швидше. Остання доба для неї, для них була ніби уривком з фільму жахів, який споглядаєш, сидячи на дивані, закутавшись у ковдру з пультом в руках. Жаль, що пульт був не в їхніх руках і не було можливості відмотати час назад. Вона не хотіла кілька днів, не хотіла день. Їй би вистачило хоч ці зловісні шість-вісім годин, щоб не дати йому піти геть з табору.

Збоку кущі затріщали – вона зупинилась. У світлі місяця її темні очі набули янтарного кольору, скули напружились. Із зарослів у її напрямку вийшло троє здоровенних диких кабанів та ще з десяток малих.

Анна ступила кілька кроків назад, доки не відчула ногами мокрий пісок. Хвиля обійняла її ноги вразу і вдруге. Вона стояла нерухомо. На перший погляд невинні створіння, спокійно порохкували і не звертали уваги на перелякану людину, але варто було ворухнутись і в котрогось із здорованів неодмінно спрацював би батьківський інстинкт і за кілька хвилин Анна була б розшматована.

Пройшло кілька хвилин, які були такими дорогоцінними для неї (чому?), але група новоприбулих зовсім не збиралась поступитись дорогою для неї. Вона кинула поглядом на суху гілку, що лежала неподалік. Голова не довго роздумувала, що робить, а руки в дуеті з ногами вже робили. (стиль!) Вона підбігла, схопила її і волаючи не своїм голосом кинулась на ікланів. Ті в свою чергу на мить попіднімали голови, а потім ринули в джунглі. Анна добігла аж до зарослів, кинула в кущі гілку і продовжувала кричати.

Як довго вона це робила – не пам’ятала, бо отямилась вже під час бігу, який для неї був як рефлекторна реакція на час,   (стиль!) що тиснув і тиснув, гатив по висках, ніби сталевий молот. Зліва був океан, справа – шуміли чагарники. Її ж цікавив тільки «повний вперед». Вона вже рік не бігала через постійні зміни місця проживання. Біла майка швидко обліпила її спітнілі груди та спину, однак вона не зупинялась, бо від її бігу залежить життя двох. У той же час її зсередини розривала безвідповідальність та байдужість Андрія. Ну як міг він…

Вона побачила постать, яка сиділа на березі за метрів сто і була з цієї відстані лише чорною цяткою, але вона усим своїм жіночим нутром відчувала його близькість. Вона не зупинилась і на мить і була там за секунд десять. А коли добігла впала біля нього, важко дихаючи, ніби спринтер після тяжкого ривка.

Андрій спокійно глянув на неї і запитав:

- Знаєш чим відрізняється хороший бігун від поганого?

Анна ледве зібралася в собі, щоб не накинутись на нього і не видряпати йому очі за таку байдужість, але за ненавистю прийшла любов. Вона підвелася, сіла поряд, обійняла його і хрипло мовила:

- Ні, любий, не знаю. А чим? У чому різниця?

- У тому, що хороший бігун на фініші прибавляє ходу.

Вона усміхнулась.

- Ти – хороший бігун, - додав він. – Я знав, що ти прийдеш.

- Нам треба поспішать…- викрикнула вона.

- Цсссс, - зупинив її він, приклавши до її губ руку. – Цієї пори тут завжди (вони ж тут першу ніч! Звідки він знає про «завжди»?) падають зорі хвилин двадцять, а потім з джунглів вилітають чорні махаони і купаються у місячному сяйві. Не поспішай.

- Але…

- Я знаю, - знову перебив він, - Опівночі має прибути корабель. Нічого не буде. Ми приречені. Ти знову далі свого кирпатого носика не бачиш.

Анна від цих слів мало не заплакала, адже за її розрахунками було вже початок на дванадцяту і їх можуть і не дочекатись.

- То все пусте, мила, - він неначе прочитав її думки. – Ми приречені.

Він поцілував її і підняв її підборіддя до неба, вказуючи на напрямок зору. Там – почався зорепад.

Вона усміхнулась. Її переповнювало почуття любові до нього. А зорі падали, мов дощ.

- Знаєш, які найгарячіші зорі? – спитав він.

- Ні! – Усміхнулась. - Які?

- Ті, що прикріплені поцілунком закоханих.

Вони цілувались. Кілька хвилин, а може й минула година. Час, либонь, тоді зупинився і тільки щедро капав зорями, мов піщинками у піщаному годиннику.

- Давай йти до наших, - перервала вона.

- Добре, йдемо, - сказав він і охопивши її за талію притиснув до себе. Чорні махаони, як за графіком випурхнули з джунглів, немов джин із пляшки. У Анни перехоплювало від захвату погляд.

- Як ти все знав? Ааа! Як я тебе люблю, - прошепотіла вона.

- Я тебе також люблю. Магія, - усміхаючись відповів Андрій.

Вони йшли далі. Місяць підіймався все вище.

- Мені довелось за тебе поборотись з дикими кабанами, - сміючись розірвала вона мовчанку.

Він посміхнувся у відповідь і поцілував її волосся.

- Уу! Це було ось тут, - додала вона. – Он гілка.

І вона зупинилась, бо та гілка, котрою вона билась не на життя, а на смерть лежала на тому ж місці, де вона її схопила, а не біля кущів.

- Але… але… - запиналась Анна. – Гілку я закинула туди, - і вона показала Андрію місце. Він знову посміхнувся – цього разу трохи лукаво.

- Я ж казав, рідна, що ти не бачиш далі свого носика.

Він дістав з кишені листок обшарпаного паперу. Дав їй.

- Дивись уважно, це обкладинка з журналу. Подивись на дату.

Анна мружилась, крутила папірець туди сюди. Чітко було видно все, навіть можна було прочитати надписи під фото Кармен Електора «Кармен і карамель» - такою вона була. Але дата… вона ніяк не могла зосередити на ній погляд.

- Ти не думала, чому за цілий день тобі не захотілось пити чи їсти. Чому за нами на піску не лишається слідів. Чому гілка твоя лежить, ніби ти її і не чіпала.

Анна мовчала і переводила погляд то на свого нареченого, то на обкладинку журналу.

- Ти пам’ятаєш який сьогодні рік? – прошепотів він.

Так, сьогодні сьоме грудня дві тисячі дев’ятого року, понеділок, якщо бути геть скрупульозною, - відказала вона.

- Так. А тепер глянь ще раз на дату виходу журналу.

- Коханий, я старалась, але при світлі місяця нічого не виходить.

Андрій усміхнувся. Провів рукою по її щоці.

- Спробуй тепер. І прочитай вголос.

Анна заплющила очі, як котеня, якого попестив турботливий господар лагідними руками, подумала, який же він ніжний і поглянула на дату виходу таблоїда. (Таблоїд і гламурний журнал – це різні речі)

- Двадцять друге вересня дві тисячі де…. – вона замовкла. – Коханий тут опечатка.

- Ти прочитай.

- Двадцять друге вересня дві тисячі десятого року номер дев’ять. Як таке може бути, милий. Звідки у тебе ця обкладинка.

- Усе нормально. Просто поглянь правді у вічі.

Анна замовкла. Хотіла сісти на теплий пісок, який відчувала ногами все менше і менше. Андрій притримав її.

- Ти ж не хочеш сказати, що…- вона заплакала.

- Кохана, - мовив він турботливим голосом. – Усе на те вказує.

- Але як? – вона хотіла вирватись з його обіймів. – Як ми…боже я боюсь і сказати…

- Як ми можемо бути мертвими?

- Так!!!

- Наш же корабель зазнав аварії. Так?

- Так. То ми не самі? Вони всі, виходить, привиди?

- Виходить, що так.

Із хащів знову вийшло стадо свиней. Побачили їх і кинулись на втіки у джунглі.

- Але ж вони нас бачать? – запитала вона, скривдженим тоном.

- Так, мабуть.

- Я нічого не розумію.

Вона впала повністю головою йому на груди.

- Я люблю тебе, - сказав він.

- І я тебе.

- Що ти мене?

- Люблю.

- Як любиш?

- Дуже…

- Не чую

- Дуже-дуже

Вона посміхнулась. Крига і страх розвіялись у цих словах. Їй раптом стало зовсім байдуже на якому світі бути з ним – тут чи там – тільки б у його обіймах.

Час йшов до півночі. Вони лежали на ковдрі теплого піску. Небо знову сипало зорі, а чорні махаони танцювали свій вічний містичний танок. Вони були привидами, але зовсім про це не думали, бо були разом. Океан нашіптував їм щось на своїй мові. Вона заснула у нього на грудях і, мабуть, вже не бачила снів… 

Коментарі від Андрія Куркова

Новела не відбулась. Є вигадана картинка, швидко і  неохайно записана бідною мовою. Автор не обрав стилю і не простежив, щоб текст мав одну мелодію, одну інтонацію наративу. Навіть в фантастичних чи сюрреалістичних текстах  події і вчинки мають підкорятись внутрішній логіці. В цьому тексті логіки в подіях і думках персонажів не вистачає. Найневдаліший персонаж – помічник капітана «самозакоханий засранець».  

Я б радив автору спочатку добре попрацювати над сюжетом, над подією, яка має бути головною в новелі, а вже потім братись за написання. В короткому тексті кожне слово має вести читача до загадки чи здивування. В цій новелі головна загадка (те, що герої, виявляється, мертві) не викликає ніякого здивування, викликає непорозуміння, бо просто констатації цього словами персонажів недостатньо для читача.  Якби у читача постійно виникали сумніви – живі вони, чи мертві – це було б краще, але для цього потрібен сюжет з подіями, які можна розуміти і трактувати в 2 різних способи. Ба більше – у назві новели, занадто пафосній, вже є підказка,  наче автор не певен, що читач зрозуміє, що він хотів сказати. Окремо треба звернути увагу на пунктуацію, з якою у автора є певні проблеми. Тексти Любомира, що потрапляли до мене раніше, були більш цікаві і краще виписані, ніж цей.