Re: цензії

- Василю Федоровичу, я вже людина старенька, ви це знаєте, вночі сплю погано, а коли сон не йде, то я й сам йду до нього, скрізь його розшукую, гукаю... (дуже добре! – А.К.)

- Коротше, швендяєте, немов лунатик!

- Щось на зразок.

Кімната була геть вся темна. Василь Федорович запалив свічку, але від цього якось зробилося ще темніше. На світлі була лише газета і здавалося, що вона сама себе читає. (дуже добре! – А.К) Ще верзлися руки, але як щось стороннє, як симетричні павуки, що міцно ухопили брудного неохайного метелика. (добре – А.К.)

- То ви до мене прийшли, аби я вас приспав?

- Ні, ви мене не так зрозуміли. Мене взагалі-то жінка вигнала.

- Як це так? За що?

- Та ні за що, просто вона мене боїться. Каже: я сплю, а ти ні. Не спиш всю ніч, незнамо що робиш. Я їй кажу: може тобі перелік написати? А вона: нащо мені твій перелік! Як подумаю, що ти на мене уві сні сидиш і дивишся, то аж моторошно стає. Якщо нема сну, то йди вже нагулюй! (добре, але шкода, що це переказ, а не окремий епізод тексту – А.К.)

- От здуріла стара зовсім! Де вже вона ту клепку загубила?

- Та й не кажіть! Але ж вона наче й не стара: навесні двадцять років виповнилося!

- А нащо ви, Петре Івановичу, із такою молодицею побралися? Вона ж вас з"їсть! Їм аби тільки танці подавай, а якщо танців нема, то в ліжку

потребують особливого гупання. У вашому віці вже гупати змоги нема, чи не правду кажу, Петре Івановичу?

- Так, маєте рацію, Василь Федоровичу! Де вже мені гупати? Можна я до вас тут прилягу? Осьдечки...

- Ні! Ні-і-і!!! Петре Івановичу, заклинаю вас, ви такий холодний!

- Та я погріюсь...

- Ви й самі не нагрієтесь, та ще й мене застудите! Ви що! Ой, ноги які! Наче в трупа! Приберіть ноги негайно, я кажу! Ви чуєте, що я кажу?! І руками своїми мене не торкайтесь, будь ласка! Бр-р-р! Окуляри впали! Шукайте окуляри! Ви ж їх розчавите своєю тушею! (майже Йонеско! Чудовий театральний абсурд – А.К.)

- Василь Федоровичу, у темряві все’дно нічого не видно, навіщо вам ті окуляри?

- Я буду читати!

- Ні, не будете. Ось дайте цю газету. Мені так холодно. Я змерз. Я її спалю, аби зігрітися.

- Що ви робите?!

Петро Іванович тримав у руках палаючу газету. Нарешті стало видно, який він кремезний і страшний. Біла постать у полум’яному оздобленні. На мить з"явилась жалюгідна кімната Василя Федоровича, але ревматичні шафи та пошарпані зморшкуваті крісла набули якогось величного вигляду. Наче нещодавно на них сиділи королі, та вийшли лише на мить, на чиєсь палке запрошення. Ой, я знаю, де ці королі! Вони вже серед нас. Лише мить тому вони були серед нас і кудись пішли, бо їх весь час запрошують!

- Все згоріло. Вся газета... Петре Івановичу, ви якийсь монстр! Що ви наробили? Ви мені мало хату не спалили! Ото ви й дружині своїй таке

витворяєте? Після цього я не дивуюся, що вона вас боїться!

Раптом спалахнуло світло.

- А чого ви тут у темряві сидите? Від кого ховаєтесь?

- Мотре, то ти? - гукнув геть засліплений Василь Федорович.

- Ото вже мені зібрались два діда опісля обіда!.. А ти, Василю, хоч би пригостив чимсь гостя... Ф-фу! Звідки той сморід? Чи ви щось тут палили, чи що?

- Та годі вже, годі! Розкукурікалась, мов та квочка! Неси горілочку! Ми зараз з Петром Івановичем вип’ємо. Чуєте, Петре Івановичу, така наша доля: як тільки щось справжнє починається - завжди ті жінки влізуть. Недарма ж їх на Січ не пускали, як ви гадаєте?

- Шабля та воля - козацькая доля!

- А мене дідом кличе! Який же я дід? Он кожух на мені - я ще в ньому парубкував, - як новенький! А якщо кожух новенький, то я ще - ого-го! А ну, каже, діду, дай-но розчешу твої сиві вуса, бо вже реп’яхів назбиралося. Отаке придумає! Тю! Дурна баба! А що, може, попарубкуємо ще?

- Та я вже напарубкувався... - опустив голову Петро Іванович.

- Як це?.. Що? Зовсім?.. Бідолаха! Але ж, кажуть, тепер є засоби...

- Та я не про те. Галя!

- А що з нею?

- Та ви ж бачили мій ставок? Гарний такий, розлогий!

- Бачив. А що? Що в тому ставку? Риби бракує?

- Ви б, Василь Федоровичу, посоромились таке казати! Чи не я вас упіймав минулого літа, коли ви без дозволу коропів з мого ставка витягали?!

- Було таке діло, - насумрився Василь Федорович. - Ох, і добряче ви мене тоді батогом по шиї протягнули!

- Так то ж вночі було. Я не бачив хто. А якщо б побачив, то, між нами,

зовсім вбив би!

- Так що ж із ставком трапилось?

- Бодай би з вами таке трапилось, як із моїм ставком! Гарний, кажу, він дуже, та розлогий. Ви мені краще скажіть, чи бачили ви мій млинок?

- Та ось, коли ваша ласка, навіть зараз бачу у вікно. Ліхтар гойдається і тьмяно все майно висвітлює. Дуже мені сіножаточка ваша подобається!

- А як вам наливка моя?

- Ой, гарна наливка! У вашому садку завжди так вишня рясно родить, тож і наливочка добряча! Але до чого ви це все мені розповідаєте?

- Галя вередує. Каже, пусти мене старий діду на вулицю погулять! А як же я її пущу? Там же ж самі парубки! Вони ж мою ясочку!.. Я їй кажу, кохана моя, дай я тебе приголублю, поцілую! А вона мені: ах ти ж, старий, каже, дідуган, ізігнувся, каже, як дуга! Очі б, каже, мої тебе не бачили!

Раптом увійшла Мотря, несучі горілку, огірки, та ковбасу.

- То що? - Питає. - Так ваша жінка до вас? То треба їй добряче всипати! Бачили очі, що брали, - тепер їжте, хоч повилазьте!

- От бачите, - проказав Василь Федорович, - а в газетах пишуть: фемінізм, фемінізм...

- А ще кажуть, - вставила Мотря, ріжучи огірочки, - якийсь онанізм та постмодернізм з"явився! Ото вже понапридумують якихось капостей, а потім питають, чого народжуваність падає? Баба Параска казала, що в неї від того постмодернізму Рябко здох, а кішка, чуєш, влізла на дерево, та як завиє, як завиє, мало не ізнявчалась! Ой, лишенько! А ну піду до неї, провідаю. (про постмодернізм якось випадає з контексту – А. К.)

- Бачу, випити вже час! Петро Іванович, кажіть, чого прийшли, бо не наллю!

- Ніяковію.

- То давайте хильнемо задля хоробрості! Ось послухайте, був у мене такий випадок, коли ще в армії служив. Там скрізь були самі ці... як їх?.. буряти! Такі, самі маленькі, а макітри - великі. Ну, чисто, як прибульці якісь. От піймали ми якось одну бурятку, та потягли до сараю. Всі ж хлопці, розумієте, молоді, зголоднілі. Вона кричить: "Ясанець! Ясанець!" Опирається.

Ми їй кажемо: не кричи, ми тобі заплатимо. А тоді - дивимось: то не бурятка, а бурят! А ще було: їде бурятка на коні, а мені приятель і каже: ану, гукни їй "гада гада барди"!.. А! А коні в них були такі, знаєте, маленькі, такі хирляві!..

- Та навіщо мені ті коні! Що ви - налили, а не п’єте?

- Ну, то вже давайте! Ваше здоров"я! То я тост хотів сказати, але ж в мене завжди так: як почну розповідати, то й забуду за що. Якось все так одне за одне чіпляється. Отак і життя моє. Ніякої в ньому нема кульмінації! От слухайте, я оповідання вчора написав. Називається "Про дівчаток".

Пішли дівчатка до школи, бо вони там у другому класі навчались. Йдуть, йдуть, коли бачать - інші дівчатка теж йдуть. Такі дорослі: в штанах, волосся довге, на ногах кросівки одягнені. Мов дами якісь! Так ці дами почали над нашими першими дівчатками знущатись. Кажуть, куди ви до школи зібрались? Вам ще в дитсадок треба! От наші подумали, подумали, та й пішли в дитсадок. У дитсадку вони сховали у кущах ранці, та пішли до старшої групи хулахуп крутити. Дорослі дівчатка теж подумали: навіщо ми до школи йдемо? Ми краще кудись заробляти підемо, та пішли до якоїсь корчми келихи мити. Позаяк всі келихи перебили, то їх ґазда на вулицю вигнав. Ось вони йдуть, плачуть. Раптом їм назустріч оті наші перші дівчатка. Їх діти роздивились, піску в очі накидали, та ще й побили. Тож і вони плачуть. От, кажуть, ми дурні, що вас послухались! А ті їм: якщо б ви нас не послухались, то і ми б собі пішли, куди треба! Чорти нас понесли до тої корчми! А маленькі тоді питають: що ж тепер ви скажете нам робити? А великі кажуть: йдіть знову у дитсадок, а ми до корчми, будемо слізно проситися, може, назад візьмуть!

- Ви не ображайтесь, Василь Федорович, але оповідання у вас якесь дурне!

- Давайте ще по одній хильнемо, а ви мені розповісте, чому це воно дурне? Ум! Яка гарна горілочка!

- Василь Федорович, це ж ви якусь казку написали, чи що?

- Так, саме так. Маєте рацію.

- То де ж там у вас добрі злих перемагають?

- Ет чого захотіли! То вони десь ТАМ перемагають...

- Де?

- Чи ви не знаєте, що мене питаєте? Десь ТАМ вони, може, й перемагають,

а в нашому селі ще й досі не знають, куди їм приткнутися! Чвалають,

поневіряються...

- А далі що там було?

- Коли я далі буду писати - паперу не вистачить!

- Так я купую!

- Та у вас грошей не стане!

- Так я позичу!

- От! А кажете, що в мене оповідання дурне! Петро Іванович, скажіть мені, будь ласка, де ви ті гроші берете?

- Заробляю, а що є - накопичую. Якщо б ви, Василь Федорович, на дивані не лежали, казки безглузді не вигадували, а краще б пішли у поле та трошки помантулили, ото б і у вас гроші з"явились би!

- Із тим ви вже можете зав’язати.

- Із чим?

- Із мантуленням.

- Це ж чому?

- Єдна тварина, що не дивиться у небо, то свиня, бо в неї шия не вигинається, а щоб не уподібнюватися до неї, людині хоч іноді потрібно робити таку гімнастику за допомогою ось цього приладу.

Василь Федорович дістав звідкись телескоп, та подивився у нього на Петра Івановича.

- Це все мені нагадує трошки поверхню Місяця... - замислено проказав він. - Щось он навіть поїхало таке дивне, місяцехід, чи що? Петре Івановичу, вас досліджують прибульці! Подивіться краще он туди!

Василь Федорович змонтував телескоп на штативі, підкрутив коліщата, та відкрив хвіртку.

- Запрошую!

- А що там таке?

- Дивіться!

- Якісь цяточки...

- Дивіться уважно! Гаму Цирцеї бачите?

- Ота, що збоку?

- Саме так. Ота зірка із шаленою швидкістю несеться на зустріч до нашої.

Вже досить давно, - ще й мавп не було, самі лише ящериці, - а вона вже мчала, як куля... Та яка там куля! Значно швидше! Це відбувається тому, що зіштовхуються дві Галактики - наша та Андромеди. За моїми розрахунками ми поцілуємося із Гамою Цирцеї десь наступного року, тому сіяти я вам не раджу - все одно збирати не доведеться!

Петро Іванович сидів, немов пришиблений. Піт великими краплями стікав йому з обличчя.

- Куме, віддайте мені двадцять карбованців!

- Не віддам. Навіщо вони вам? Ви що, не чули - гроші відміняються!

- Як це - відміняються?

- Повністю: називні, родові, давальні, знахідні, орудні, місцеві... Всі

геть відміняються. Ось тільки клична форма залишилась: гукайте їх, якщо в змозі!

- Ой, лихо, куме! Ой, лихо! Я ж биків спродав учора на ярмарку! Що ж

тепер робити? Як повернути? Ой, мої бики! Ой, бики! Ой, мої бики! Ой, бики!

Підхопився, тай побіг світ за очі. А тут і Мотря повернулась.

- Що це з його биками трапилось?

- Каже, в карти програв.

- От дурепа!

- Мотре, ти мій скафандр зашила?

- А що таке?

- Завтра відлітаємо до іншої Галактики. Племінник запрошення прислав.

Пише, гарненька там є одна планета. Ще не знає, як називається, не придумав.

Небо, пише, там жовте-жовте, а по ланах рясно-рясно блакитне жито колоситься!

Коментар від Андрія Куркова

ВИРОК:

Новела «Зірка» - гарний зразок смішного абсурдистського тексту, в якому розкидано кілька недорозвинутих ідей. Одначе, як би їх дорозвинути, то новела стала б оповіданням, або й навіть повістю, а це, мабуть, не входило в плани автора. Діалоги дуже жваві і завдяки цьому текст сприймається більше як маленька пєса, ніж як проза. Загалом враження дуже позитивне.

ДІАГНОЗ АВТОРУ:

Без сумніву автор має драматургічний талант і міг би (а може і робить це) писати кіносценарії, п’єси і радіоп’єси. По цьому тексту важко сказати: чи впорався б автор з написанням сюжетного твору, але мені видається, що таланту і почуття гумору автору б вистачило на те, щоб з такою самою легкістю, яка помітна в написанні цієї новели, написати і щось більше і складніше.