Та коли знайома принесла книжку, щоб похизуватися, виявилося, що те "Вибране" не має нічого спільного зі справжнім "Вибраним". Під блискучою новісінькою палітуркою зі свіжопозолоченими літерами - сучасний білосніжний принтерний папір. Навіть формат відрізняється - нова книжка трохи більша за оригінальну.

Всі вихідні дані на книжках співпадають - можливо, це справді гарно збережена на складі оригінальна книжка? Але на палітурці бракує одного важливого елементу - витісненої ціни 2 карбованці 10 копійок. Знайомій продали репринтне видання, якщо простіше - "піратку".

Від письменників-сучасників різного рівня зірковості доволі часто трапляється чути історії про "піратські" наклади, про недоплату роялті, низькі гонорари.

Один молодий письменник розповів: "Моїх близьких знайомих потай додруковували, бо книжки гарно купували. Іншому моєму знайомому в договір непомітно якось просунули пункт про те, що авторське право передається на набагато довший термін, ніж вони обіцяли. Видавці користуються тим, що автор юридично безграмотний. Та і в автора немає мотивації себе захищати, бо все одно він не заробляє на своїх книжках".

Подекуди складається враження, що весь культурний пафос зникає, щойно література переходить зі сфери натхнення у сферу прикладного книгодруку та книгорозповсюдження.

З іншого боку, видавці це заперечують. Один із них колись навіть написав мені листа, де поскаржився: "У публікаціях наших критиків ми завжди постаємо тупими вороватими монстрами". Справді, якщо синтезувати меседжі видавців, то вони теж виглядають жертвами: і ПДВ на книжки вводять, і наклади невеликі, і дорогу книжку читачі не куплять, і книгарень нема.

Третя сторона

Чи може письменник вірити видавцю? Чи може видавець вірити письменнику? Чи існують дієві засоби захисту одних від інших?

Можливо, це параноя. Андрій Кокотюха, наприклад, заперечує можливість обману на українському книжковому ринку:

"Щоб видавець киданув українського автора, він повинен знати, що він заробить на тому, що кине українського автора. Але український ринок кволий, і заробити на ньому неможливо".

Але випадки з життя говорять зовсім про інше. Наприклад, історія Юрія Андруховича нагадує історію з репринтом Ліни Костенко:

"Не виключаю і такого варіанту, як додатковий наклад без угоди чи навіть авторського відома. З моїми "12 обручами" таке начебто трапилось також - але то не видавництво "Критика" так повелося, а друкарня. Восени 2003 року друкарня начебто дозволила собі ще один таємний наклад цієї книжки. Що вони потім з ним робили - не маю уявлення. Тим більше, що друкарня начебто ж Отців Василіян і називається "Місіонер". Отака от поза місіонера".

Директор видавництва "Критика" Андрій Мокроусов підтверджує цю історію та скаржиться, що видавництво ніяк не може захистити себе від свавілля друкарень:

"Цю історію довести в суді неможливо. Тут не може бути цивільного процесу - повинне бути суто кримінальне розслідування того, яким чином певна кількість книжок потрапила в певне місце. Книгарня таке розслідування проводити не може, та і його ефективність доволі мізерна. Додрукування великої шкоди не несе, хіба що ідеться про сотню примірників і більше. Встановити факт додруковування неможливо - можна схопити за руку хіба що людину, яка виносить примірники з друкарні".

Без боїв або одразу на два фронти

Обман навпаки - пообіцяти видання, але нічого не видати - пережив лауреат Шевченківської премії 2001-го року Євген Пашковський:

"Найбільше мене обманює держава - я, лауреат національної премії, за 10 років не мав жодного видання на держзамовлення. Кожного року різні видавництва робили подання в Держкомінформ на мої книжки, але їх не видавали. Зараз я цим вже не опікуюся, я опікуюся тим, щоб писати свої 10 сторінок на день".

Діяльність письменників теж подекуди викликає запитання, на які годі дати однозначну відповідь. На це звертає увагу літературний агент Юка Гаврилова: "Автори теж часто дурять видавця. Все це стосується площини авторського права - ніхто не розуміє, що таке баланс інтересів. Кожен тягне ковдру на себе".

Наприклад,  у 2009 році видав один і той самий роман у двох різних видавництвах під двома різними назвами. Ідеться про його романи "Чорний ворон" (видавництво "Ярославів вал") і "Залишенець" (видавництво "Клуб сімейного дозвілля"). Василь Шкляр

Юридично все красиво, бо "Ярославів вал" не перебирав права. пояснив "Українській правді. Життя", як роман опинився в "Клубі сімейного дозвілля": Василь Шкляр

"Я подумав, що раз права ніякому видавництву не належать, можна продати їх напряму "Клубу". Переговорив із ними - і вони погодились. Хоча я попередив, що роман друкується за умовами конкурсу, більше того, і в журналі "Сучасність" його вже публікували... Але вони дали згоду".

З боку прикладного книгопродажу це виглядає доволі дивно. "Ярославів вал" мав видати зовсім невеликий наклад "Чорного ворона", але з осені 2009 року і дотепер на полицях книгарні "Є" серед лідерів продажу стоять поруч книжки обох видавництв. Напевно, лише оприлюднення книгарнями або видавцями кількості проданих примірників роману могло би пояснити, чому невеликий наклад виявився таким "бездонним".

Чорне та біле

Книговидавничому процесу в Україні бракує прозорості. Характерний приклад - брак інформації щодо продажів і, відтак, нерегулярна виплата роялті. Юрій Андрухович не сумнівається, що це - розхожа практика: "Я не маю сумніву в приховуванні продажів і, відповідно, роялті".

З нерегулярними виплатами чесно зароблених грошей стикалася також : "Я отримую роялті від видавців - вони мені платять, коли можуть, дзвонять сказати, що там щось на карточку капне. Але я цим не дуже переймаюсь". Ірен Роздобудько

Якщо порівняти умови співпраці письменника з різними видавництвами, то можна отримати немало інформації. Юка Гаврилова, літературний агент , ділиться досвідом роботи своєї клієнтки з двома різними видавництвами: Ірени Карпи

"Білий" гонорар платить тільки "Клуб сімейного дозвілля" - вони платять у пенсійний фонд, раз на півроку відправляють мені звіти, роялті платять чітко. Порівняно з іншими, вони платять необразливі гонорари і раз на півроку виплачують роялті".

"Карпа свого часу декілька років не отримувала роялті від "Фоліо". Коли вона запитала Красовицького про причину, то їй відповіли, що платити почнуть після того, як відіб´ють гроші, витрачені на рекламний тур. Карпа від них жодного разу не отримувала роялті офіційно - завжди це були просто з рук у руки передані гроші".

У з "Фоліо" також пов´язані неприємні спогади: Анатолія Дністрового

"Мені так і не дали фантасмагоричні роялті, якими славляться договори "Фоліо". Я оце чекаю вже 5 років, але ні слуху, ні духу. Хоча і договору я не бачив - він є тільки в 1 екземплярі на руках у Красовицького. Той договір вони привезли мені підписати на мою роботу - я вийшов заклопотаний і через забиту голову тільки потім второпав, що не маю на руках свого примірника договору... Але за такою схемою вони багато з ким працюють".

Директор видавництва "Фоліо" Олександр Красовицький ці історії заперечує: "Фоліо" підписує всі договори у двох екземплярах і робить усі виплати авторам "вбілу", ми не маємо чорних виплат. У наших договорах немає пункту про роялті. Стандартні умови - це фіксована сума на певну кількість років. Роялті отримують Лада Лузіна та Андрій Курков, тобто автори, що мають регулярні додруки. Кому не подобається - можуть з нами не працювати".

Нарікання отримало і видавництво "Факт". Анатолій Дністровий навів приклад економії на редакторах і коректорах: "Видавництво "Факт" видало мій роман "Місто уповільненої дії" без редакторських правок - у ньому я нарахував 457 помилок. Це як у харчовій промисловості - неякісна ковбаса. Час сурогатних книг має минути".

Директор видавництво "Факт" Інокентій Вировий пояснює це волею випадку: "Іноді трапляються збої. Можливо, претензії автора обґрунтовані, але не через відсутність у нас досвіду редагування текстів, а через випадкову помилку. Можливо, не той файл пустили на друк".

Труднощі перекладу

Проблеми з видавцями супроводжують роботу не лише письменників, але й перекладачів. Письменник і перекладач Євгенія Кононенко має змогу порівняти:

"Письменникам за власну книжку платять мало - все тримається на приватних контактах. Перекладачам платять стільки, на скільки домовились із видавцем - все залежить від того, яка книга, яке видавництво".

"Якщо книга складна, то робота взагалі того не варта, хіба що в Австрії чи у Франції отримати стипендію на переклад технічних або філософських книжок. Але видавці відмовляються платити гонорар, якщо в перекладача є стипендія. Так робить "Юніверс".

У наріканнях на український книговидавничий бізнес вітчизняному ринку протиставляють західний досвід. Але письменників можуть надурити і за західним кордоном України. Екзотичний випадок трапився з Олександром Ірванцем:

"Восени 2001 року я довідуюсь, що у мене в Кракові, у видавництві "Ксєнгарня академіцка" виходить книга моїх п´єс - "Рекордінг" та інші твори". Перекладав Пшемислав Томанек, гарний чоловік з відділу україністики Ягеллонського університету. І з ним вони про все домовлялися. Не знаю, чи йому щось заплатили, я в чужі гіманці не зазираю".

"Мене поставили перед фактом уже тоді, коли книжка була в друку. Жодної угоди, жодного гонорару. Мене, щоправда, запросили до Кракова на презентацію, оплатили дорогу і поселили в дешевому й холодному готелі. Добових, наскільки я пригадую, теж не дали. Вони вважали, що видаючи книжку українського автора, і так вже роблять йому велику послугу. Дали мені з десяток авторських примірників, ото й всього. Ну і маю я таку книжку в своїй бібліографії".

Вірю - не вірю. Що робити?

Чи існують механізми захисту обох сторін взаємин на книговидавничому ринку?

Інокентій Вировий ("Факт") вірить у чесність літераторів і видавців: "Ні ми письменників не дуримо, ні вони - нас".

Олександр Красовицький ("Фоліо") воліє радше перестрахуватися: "На гроші, що отримують автори, жити не можна. Тому "Фоліо" завжди вибирає авторів, які займаються не тільки літературною діяльністю, тобто тих, хто має іншу професію".

Самі письменники зізнаються - неприємностей можна уникнути. Наприклад, визнає: "Усі мої непорозуміння з певними двома видавництвами ставалися через мою власну дурість, юридичну необізнаність і взагалі невміння вести ділові переговори. Видавництва, з якими я ніколи не мала проблем, а мала лише позитивні емоції та матеріальний зиск - це "Грані-Т" і "Клуб Сімейного Дозвілля". З ними приємно працювати". Світлана Поваляєва

Юка Гаврилова не дивується такому невмінню авторів захищати власні права: "Дуже часто автори підписують те, що їм дають - у них нетерплячка, бо хочеться скоріше видати книжку. Ми з Карпою ніколи не підписуємо типових договорів. Короля робить свита - справами письменника повинен займатися літагент".

Ірен Роздобудько підтверджує цю думку особистим досвідом: "У нас тільки починають працювати якісь важелі авторського права. Самі видавці часто не знають, як складати угоди. Та ще й інституції літагентів немає. Тому часом угоди бувають драконівські, а ти мусиш сам виборювати собі якесь одне право. Наприклад, колись я до 12 ночі виборювала собі право на екранізацію та на переклад".

Юрій Андрухович дав прагматичну і легко здійснювану пораду: "Я завжди раджу молодим авторам боротися передусім за якомога вищий аванс і не звертати увагу на відсоток роялті, що їх усе одно вони потім зубами не вигризуть. Хитрі видавці часто переконують авторів у такий спосіб, що от, мовляв, ми виплатимо менше авансу, зате роялті ставимо тобі на два відсотки вищі. І більшість авторів ведеться, бо ж усі а пріорі переконані, що їхня книжка продаватиметься супер як добре".

Після всіх цих історій не ясно, хто жертва. Та й чи є тут жертва?

Очевидно, що невинних сторін у книговидавничих взаєминах немає. Дуже багато вирішує людський фактор. Дружні взаємини між видавцем і письменником, страх цю дружбу зіпсувати - все це часто стає перепоною до з´ясування стосунків і розбудови цивілізованої ділової співпраці.

Дуже шкодить інертність письменників, їхня неготовність чи небажання звертатися по консультацію до юриста - ніби вони справді не сприймають свій власний текст як об´єкт, що має цінність.

Не менш небезпечним є переконання нечистих на руку видавців і письменників у власній безкарності - більшість сумнівних виробничих моментів якісно розслідувати практично неможливо або невигідно з фінансової точки зору.

Покращити ситуацію могло б вдосконалення законів - врегулювання виплат роялті, забезпечення прозорих накладів та їх продажів тощо. Було б добре, якби не залишилося шпаринок для "чорного" налу. Дієвим може бути поділ функцій написання і продажу рукопису між письменником і літературним агентом.

Влучним прагматичним кроком може стати створення "чорного" та "білого" списків видавців та авторів - за аналогією до подібних списків працедавців і робітників. Це могло б знешкодити "коротку пам´ять" вітчизняної культури - специфічне явище швидкої регенерації репутації, тобто забування темних історій.

Тіньові сторони українського книговидавничого процесу оголюють набагато серйознішу симптоматику. Вітчизняне суспільство не має рефлексу використання у своєму повсякденному житті засад громадянського суспільства.

Ірина Славінська