У романі “Садовник из Очакова” (видавництво “Фоліо”) закладено усі складові захоплюючого читання. Таємниця у вигляді загадкового татуювання; знайдений в стіні старого будинку скарб; подорожі у часі із переодяганням у міліцейську форму півстолітньої давнини; щойно зняті чорно-білі фотоплівки, які головний герой “транспортує” у кишенях галіфе з Очакова 1957 року до Києва 2010-го і де їх сприймають як сучасне ноу-хау, талановиту підробку “під старовину”…

Днями знайомий колекціонер паперових грошей хвалився мені збіркою старих банкнотів, в тому числі радянських рублів взірця 50-х. Вони справді виявились незвично великими – як у романі «Садовник из Очакова». Книжка щедро наповнена реаліями п’ятдесятих років, аж до таких деталей у діалогах героїв: «Правда, що міліціонерам форму мінятимуть? – Звідки знаєш? – По радіо говорили»... 

На запитання, які виникли після прочитання роману, відповідає автор – Андрій Курков. 

- Як виникла ідея відправити героя курсувати з Ірпіня-2010 в Очаків-1957 і назад? До того ж Очаків у романі настільки реальний, що не залишається сумнівів: автор був там неодноразово…

- Так, Очаків я пішки пройшов по кілька разів, кожну вулицю. Понад десять років їздив туди, добре знаю і місто, і деяких його жителів. На очаківському базарі, який не дуже помінявся за останні 40-50 років, купував рибу, овочі, спілкувався з торговцями. До речі, руда торговка рибою – це справжній легендарний персонаж очаківського минулого. Про неї мені розповідали із захватом навіть колишні працівники Очаківського міськкому партії. 

А от чому Ірпінь? Тут спрацювала любов до геометрії життя. Ходити з сучасного Києва до Очакова 1957 року – це спускатись у печеру. А з Ірпіня, міста, яке приблизно дорівнює за розміром та швидкістю життя Очакову, можна ходити по звичайній горизонталі. Ірпінь, яке у 1957 році було просто селищем, за останні 30-40 років піднялося за статусом і за значенням. Натомість Очаків за ці роки опустився вниз, майже до рівня великого селища, втратив своє значення як порт, як індустріальне місто, як військовий гарнізон із кількома військовими частинами, із льотною включно.

- Звідки знання про особливості міліцейської ретро- форми?

- Міліцейську форму я шукав окремо, і знайшов. В такому романі все має бути справжнім. Коли почав вивчати історію міліцейської форми, тоді й дізнався, як і коли вона змінювалась, як усе помітніше віддалялася і від військової форми, і від форми НКВД. 

- Автор не може пам’ятати чимало реалій, про які пише, бо народився на початку 60-х. Довелося консультуватись? Гортати підшивки старих газет?

- А щодо реалій старого Очакова – ще й провести чимало часу у тамтешній міській бібліотеці. Співробітники бібліотеки на моє прохання сканували старі газети 50-60-х років і пересилали електронкою. Мені також допомогли розшукати кількох ветеранів-очаківців, я зустрічався з ними, розпитував, вишукував деталі, «викопував» з їхньої пам’яті згадки про цікавих людей, яких вже давно немає. Одночасно шукав найстаріших пенсіонерів (досвід у цьому маю великий!), які б могли мені пригадати найменші деталі побуту повсякденності. Цікаво, що деяких очаківців знайшов в Ізраїлі (вони там просто довше живуть, ніж на рідній землі), листувався з ними через їхніх синів та онуків.

- Львів, вулиця Зелена, 271, – це реальна адреса? У книжці там живе донька одного з героїв. 

- Отут нафантазував. Так далеко по Зеленій я ще не їздив, хоча знаю цю вулицю і люблю, бо на ній є місце, де живуть українські книжки! (гуртівня “Книжкові джерела”. – Ред.)

- В уста одного з персонажів роману вкладено таку думку: “Люди по своему природному отношению к миру делятся на садовников и лесников. Садовники изначально воспринимают мир как сад, в котором нужно вести себя подобающе, поломанное чинить, построеннное украшать и содержать в порядке. Лесники любят все дикое и больше годны ломать и жить среди поломанного, чем строить и обновлять…”. За цією класифікацією автор роману належить до садівників – і у філософському сенсі, і буквально. Що протягом цього року, навесні чи восени, вдалося посадити на своїй ділянці під Києвом? 

- Цього року я лише зрізав зайві гілки, чистив сад, збирав врожай з дерев та кущів. Нічого нового не посадив. На жаль.

- Книжку написала людина, яка має смак до старовини, розуміється на антикваріаті. Які найдавніші речі у домі письменника Куркова тішать господаря найбільше? 

- Старовини у мене багато, п’ю інколи з чарок XVII-XVIII століть, маю шафи з ХIХ століття, трошки кухонних речей з минулого, грамофони, перші платівки, дубовий буфет, що зараз оселився у дачному будинку, бо завеликий. Відпочиваю оком на старовині. Вона ласкавіша і приємніша за сучасний дизайн, у ній більше тепла. Може, тому, що ці речі прожили поруч з кількома поколіннями людей, а може, просто тому, що в старовинних речах і меблях більше круглого, в них майже немає прямих кутів.

- Робота над «Садовником...» тривала років три, так? І я розумію, чому: постійні роз’їзди, постійно хтось кудись кличе. Життя на валізах. Тож популярність в інших країнах допомагає чи заважає писати?

- «Садовник...» я писав досить дивно. Бо спочатку домовився з мережею «Велика кишеня», що буду давати їм по главі на місяць для їхньої газети, на останню сторінку. І все йшло добре, аж раптом мені сказали закінчувати роман, бо останню сторінку почали продавати під рекламу знижок. І довелось написати раптове закінчення. Після цього настрій у мене був поганий, і я не повертався до роману кілька місяців, але пам’ятав, що обійшовся з ним негарно. А відтак знову за нього взявся, відкинувши «нав’язаний» кінець. Загалом повністю переписував його тричі, аж поки не відчув, що історія подобається мені самому. Останні глави писав в Очакові, біля моря, по 12-14 годин на день. Ми жили на косі, в будиночку на самому пляжі . Діти і дружина були постійно на морі , а я вибігав, занурювався у воду і назад, за комп’ютер…

А популярність за кордоном і допомагає, і заважає. Але всі ці поїздки мене навчили краще організовувати свій час, цінувати кожен день. Навчився писати у літаках, готелях, поїздах. Інколи більше пишу в дорозі, аніж вдома, у Києві.

Галина Вдовиченко