Re: цензії

Три роки тому тоді ще існуючий журнал «Кіноколо» оголосив про свою участь у досить цікавому проекті: українські письменники представляють свої улюблені фільми. Письменниця Марина Меднікова не бачить нічого поганого в тому, що сучасній культурній українці може подобатися фільм Квентіна Тарантіно «Кримінальне чтиво».

При тому, що її книги – зовсім не «під Тарантіно» і не переспів його мотивів. Але методи чимось схожі: професійна сценаристка Меднікова взяла на озброєння завідому вторинність та запрограмований несмак того продукту, який формально підпадає під визначення «масова культура».

Боронь Боже – автор цих рядків, палкий прихильник маскульту, чтива, попси чи як там ще називають жанри, котрі подобаються мільйонам, не збирається міняти орієнтацію. Просто ще одна характерна ознака масової культури – вона не лише призначена широким масам, її самої маса. Тобто, зразків багато, дуже багато, в деяких випадках – занадто багато. І на один справді вартісний витвір у царині масової культури припадає десять посередніх, прохідних і просто поганих. Це – нормальне явище для будь-якого процесу. Щоправда, в Україні цієї «маси» не так багато, як здається її противникам і як хотілося б її шанувальникам. Тому літературна праця Марини Меднікової до певної міри невдячна. Але це все – поки що.

Отже, ми домовилися: письменниця, з усіх штампів маскульту обираючи собі найбільш затерті (так само, як Тарантіно в кіно), робить тексти, абсолютно не схожі на те, що пише сьогодні переважна більшість вітчизняних авторів. Як «елітних», так і «попсових». Сама авторка не особливо прагне вписуватися жодну з українських письменницьких тусовок, і слава Богу.

Новий роман «Смерть олігарха» закріплює і до певної міри підсумовує все те, що написано до цього часу – «Тю!», «Терористка», «Крутая плюс». В сюжеті обов’язково мусить бути насильницька смерть чи інший злочин, причому – з ледь відчутним політичним присмаком. Адже олігарх в Україні – поняття справді не стільки бізнесово-економічне, стільки політичне. Так само як у «Терористці» - спроба масового отруєння дітей. Проте політика завжди відразу затирається. Лишається нещасний Олігарх, меценат (краще-спонсор) вистави, якого отруїли в театральній ложі під час прогону. І його Вдова влаштовує власне слідство: хто з акторів, які були в цей час на сцені, підклав біля нього ампули з отруйним газом.

Знайомий сюжетець? Не просто знайомий, а використаний за більш як півтора століття існування детективу тисячі разів. Коли по ходу починає з`ясовуватися, що вбити Олігарха хотів і міг кожен, включно зі Вдовою, читачеві з почуттям гумору стає смішно. Проте ми тут маємо справу не з пародією в чистому вигляді: Меднікова ненав’язливо говорить про кризу в самій маскультурі. Кризу, яка ніколи не буде подолана, бо споживач звик до сталих шаблонів. Через те розгадати, хто вбив Олігарха, за що і чи вбито його взагалі, можна приблизно на половині книги. І авторка зовсім не робить із цього страшної таємниці – таємницю вона робить смішною.

Єдине, про що я шкодую – так це про неможливість представити найновішу книгу Медникової. З часів «Смерті олігарха» письменниця остаточно переключилася на кіносценарії. Які, між іншим, теж не кожен сучасний український літератор вміє писати.

Оцінка *****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику