Жанр: детективний трилер із львівським акцентом по італійській ліцензії

Відомий радянський дослідник детективного жанру Григорій Анджапарідзе в численних публікаціях відстоював не ним придуману тезу про спорідненість детективної літератури та всіх її різновидів із народними казками. У найбільш однопланових історіях про розкриття злочинів завжди присутнє ідеальне Добро, якому протистоїть абсолютне Зло. Наприклад, Змій проти Кожум’яки. Чи Іванко проти царя Поганина. Якщо накласти лубочну казкову схему на літературні дитячі казки, то Пітер Пен буде битися з капітаном Гаком, у якого замість руки – залізний гак, а людське дитинча Мауглі оголосить газават тигру-людожеру Шерхану.

Згадка про людожерів не даремна. Якщо детектив – це казка для дорослих, причому казка – міська, бо жанр репрезентує насамперед урбаністичну культуру, то улюбленим абсолютним злом такого казкаря здебільшого стає людожер. Таким чином, Томасом Гаррісом у романі «Мовчання ягнят» була обрана схема, згідно якій тендітна молода дівчина з романтичним іменем Клариса Старлінг (у прізвищі – натяк на «зіркове», тобто, небесне походження героїні) протистоїть чудовиську як такому – психіатру-людожеру з не менш «говорящим» іменем Ганнібал Лектер.

По суті, це історія про дівчину, яка заблукала в лісі, шукаючи рідкісного метелика (маніяк на прізвисько Буффало Біл, яке взяте з фольклору американського Дикого Заходу), а набрела на печеру Людожера. Витончені манери цієї потвори – ноу-хау, яке зробило доктора Лектера єдиною людиною в двадцятки найстрашніших вигаданих монстрів, складених у Голівуді минулого року. В цьому рейтингу любитель відкушувати медсестрам язики посідає почесне шосте місце.   

Через однозначність казкового конфлікту героя та чудовиська маніяки та серійні убивці стали улюбленими персонажами літературних детективів. Перше в історії детективного жанру вбивство взагалі було скоєне по-звірячому і, як показало розслідування, величезною мавпою: йдеться про «Вбивство на вулиці Морг» Едгара По. Надалі серійні убивці за казковим принципом наділялися звірячими рисами. У своєму поки що єдиному детективному романі «Кривава осінь у місті Лева» Наталя та Олександр Шевченки свідомо чи підсвідомо пішли саме за таким принципом.

У Львові завівся маніяк, який розтинає жінок на шматки і виколює їм очі. Столиця Галичини поринула в морок жаху. Міліція, як водиться, безсила. До справи беруться потенційна жертва – безробітна бухгалтерка Ніна Малишка, та львівський приватний детектив Олег Сокіл, чиє прізвище яскраво казкове і витягує з надр пам’яті російську народну казку про Фіні ста, Ясного Сокола. Звісно, у них по ходу виникає романтичне кохання. Взявши кілька хибних слідів, сищик, якого до того ж ненавидить львівська міліція, таки вираховує маніяка. Як прийнято в таких випадках, чудовисько заманює в пастку кохану жінку героя, і Олег визволяє її, влаштовуючи шалені перегони львівськими вуличками та отримавши необхідну в таких випадках кількість травм.

Легкість, із якою я тут все це розповідаю, викликана легкістю самої оповіді. І тут автори зробили ставку на легкість свідомо. Де треба – страшно, але в міру. Де слід, можна розслабитися і спробувати оцінити «серіальний» гумор другорядних персонажів. Словом, ставку на відверту розважальність зроблено на зло шанувальникам високих полиць.

До того ж у анотації вказується: «Кривава осінь…» - спроба адаптувати в Україні жанр італійського «чорного», а точніше – «жовтого» роману, який називається «джіалло», популярного в Італії в 1930-х -1940-х роках минулого століття. Українські переклади, здається, відсутні. З російськими треба спеціально шукати. Тому пояснити, чим італійський «жовтий» роман вказаних часів відрізняється від сучасного італійського ж «нуару» буде складно. Та й навряд чи треба. Якщо прийняти тезу про детектив як міську казку і його фольклорні витоки, то «джіалло» - по суті, різновид італійської народної казки. Спроба адаптувати італійські казки першої половини минулого століття до сучасних українських реалій комусь можуть здатися дивними. Проте, якщо це зроблено якісно, шанувальники жанру готові прийняти копію за оригінал.

Але ця історія написана настільки добре, що її недоліки кидаються в очі швидше, ніж подібні огріхи в посередньому чи відверто поганому тексті. Між тим, огріхи таки є.

І перша з них – Львів як місце дії. Так, києвоцентричність столичних мешканців мене особисто часом дратує. Тому лише стоячи аплодую, коли дія роману відбувається в реаліях якогось іншого українського міста. Проте Львів частіше називають все ж таки Парижем, а не Римом. Навіть реальна історія цього міста пов’язана не з Італією як державою і тим більше - не з Римською імперією часів занепаду, а з іншою імперією – Австро-Угорською. Плюс Польща, про що теж не треба забувати. Та ще й обласний центр Української РСР, кавова Мекка національної інтелігенції, яку поїли «растворімим кофє». Таким чином, італійська ментальність та італійські звичаї перенесені в романі на австрійсько-польсько-радянсько-український грунт. Звісно, кожна стилізація – це гра. Проте коли штучність гри часом відчувається цілими абзацами, стає трошки не комфортно.

Ще одне спостереження: приватне детективне агентство в тому форматі, в якому воно виписано в романі, діяти і працювати в українських реаліях, до яких адаптовано українську казку, просто не зможе. Ні у Львові, ні в Києві, ні в Шепетівці. Нема бажання бути занудним, та все ж таки хочеться пізнавати в Галичині галицькі, а не міланські чи неапольські реалії. 

Одначе на цьому зауваження краще згорнути: це схоже на бажання зробити чужий хороший текст ще кращим і під себе. А цього не варто робити.

Оцінка          ***** (-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику