Про цю книгу не вдасться говорити відсторонено, попри те, що її вихід належить вже минулому року, різноманітні, почасти – взаємно заперечні, рецензії витворили певний контекст сприйняття, уникнути якого буде досить складно. Проте, спробую. У першу чергу шляхом відходу від узвичаєних рамок сприйняття і цього роману, і творчості С. Процюка в цілому.    

Можна цілком погодитися з тезою Євгена Барана про С. Процюка як правонаступника традиції репрезентованої А. Тесленком, В. Стефаником, М. Черемшиною. С. Процюк – постнародник. Це література про народ після народу, коли останній лишився статистичною чи юридичною категорією («водночас рідний і чужий»). Публіцистична проза, що близька до «літератури non-fiction» за архітектонікою змісту (злободенний біографізм і переживання епохи, яка для автора та його родини зовсім не є «вичитаною»), проте є белетристикою зі стилістичної точки зору (сни й комбінації сюжету). Водночас, сам сюжет є другорядним, а сон – наркозом анамнезису, який дає можливість зробити травму пригадування не такою болісною. Фактаж переживання тут важливіший, аніж натягнуті лінії змістовного переходу через марення й з’яви «голомозої». Роман читається легко, наче авторська колонка, багато сильних пасажів з точки зору сугестивності. Власне, книгу - зв’язність якій надають розділи-сни, цілком можна уявити розділеною на кілька окремих есеїв чи авторських колонок подібно тим, які опинилися під однією обкладинкою «Аналізу крові». Психологізм же в ній існує на рівні «автор-текст», тоді як на рівні «читач-текст», існує радше публіцистичне документування. Неприйняття деякими критиками цього роману, вочевидь, було пов’язане саме з невірною атрибуцією жанру. Оскільки, до психологічної прози традиційно висувається певний набір критеріїв, а С. Процюка традиційно зараховують до авторів соціально-психологічних романів і повістей, то виникло неоднозначне відчуття. Мовляв, характери прописані досить схематично, психологічна глибина в книзі проявляється саме там, де дія персонажів припиняється, зрештою - квазіпсихологічні цитати, котрі насправді нічого не пояснюють, вони не іронічні, а саркастичні, сарказм яких доведений до абсурду. Доведений до абсурду гумор не буває дотепним. Неможливо пояснити особистість, коли ніякої особистості не існує, коли вона розчиняється чи між коліщатами системи, чи серед марень викликаних болісними спогадами.

До певної міри цей роман консервативний, якщо використати для означення ідеологічні категорії. Не стільки усвідомлено консервативний, скільки несвідомо традиціоналістичний. Він відображає неприйняття життя «офісних людей» і способу життя породженого українським поверховим капіталізмом. Водночас, текст оперує сакральними категоріями в розчакловану добу. Коли наприкінці роману викладається розміркування про те чим є «реальна Україна», то означення здійснюється здебільшого від протилежного, ствердження через заперечення – класичний теологічний прийом для означення Бога через вказівку на те, чим Він не є. Це небачене, «неіснуюче» таке дороге…    

Прямі цитати з народних пісень, на додачу алегоричні звертання та живий прихід міфічних персонажів, у першу чергу Астарти, до якої наче можна доторкнутися, з якою можна спілкуватися – це не той міф, який зачаївся між пластами тексту (подібно Т. Манну, К. Гамсуну чи А. Кримському), це жива оповідка, так наче слухаємо історію «з досвіду» біля вогнища: трішки моторошну, трішки інтимну й переконливо правдиву. Міфологічне тло так само є частиною оповіді. Психологізм страждає там, де він трансформується в оповідь. Як тільки замість викликання переживань ми переходимо до їх опису, оповідаючи про них, ми витісняємо психологізм у його класичному вигляді. Один із найпростіших і найбільш часто вживаних терапевтичних практик психоаналітиків – це проговорення проблем. Це ще одна вказівка, що «Десятий рядок» інший роман, себто до нього не можна застосувати загальні критерії, які слід застосовувати до психологічної прози. Коли Л. Скорина стверджує: «Роман не варто сприймати прямолінійно-раціоцентрично, вимагаючи від автора абсолютної точності дефініцій і деталей... Художнє мислення Степана Процюка – метафоричне, нелінійне, а в цьому романі – показово «одивнене», химерне», - хочеться зберігаючи таку поляризацію, змінити самі полюси місцями. Автор, насправді, досить прямолінійний, нелінійною лишається реальність, що проривається через спроби авторської раціоналізації. Навіть сон є способом такої раціоналізації. Навіть страх – це категорія, яка зручна в поясненні.

Цей роман у своїй основі має щось «нероманне», таке, що суперечить структурі роману, що не вписується в неї.

Автор часом може виглядати непереконливим, бо його душа повністю оголена – це може шкодити романному стилю, але відповідає публіцистичній відвертості та злободенності.

Особливість розуміння літературного тексту, якраз і полягає в тому, щоби дивитися далі буквально вказаного автором. Тож, сподівання, що сам автор буквальним відсиланням до психоаналітичної термінології дасть нам ключ до розуміння твору було би прямолінійною хибою. Психологізм у «Десятому рядку» має рівну силу із полемічною установкою, моральною критикою й рефлексією, оповіддю чи метафоричним маренням, але він не є визначальним. Цей роман потребує інших рамок, аніж визначення «психологічного» в якості основного.

Цей роман прояв модернізму вичерпаного Модерну, Модерну, який лишив руїну. Модернізм не стільки естетичний, скільки постполітичний. Це вимушений модернізм у культурі, яка колись пережила сталінську індустріалізацію чи таку ж радянізацію. Скільки б не з’являлася опереткова Астарта на сторінках книги, все одно крізь неї прозирає сіра, буденна реальність, яка приховуючи себе за громіздкою символікою, досі лишається жити на наших вулицях, під’їздах, у головах сумішшю солоного й гіркого, солоного від сліз і гіркого від спогадів. У кожного вони свої, в усіх вони спільні.