Степан Процюк належить до письменників, котрі мають уже сформоване коло читачів по всій Україні. Енергійність автора у творенні текстів, котрі в останні роки з’являлися із завидною регулярністю («Троянда ритуального болю», 2010, «Маски опадають повільно», 2011, «Чорне яблуко», 2013, «Бийся головою до стіни», 2013), як і в професійних подорожах Україною ту аудиторію неминуче розширює і побільшує.

У свій ювілейний 2014 рік п’ятдесятирічний письменник підтверджує творчий тонус виходом нового роману «Десятий рядок». Назва твору символічна і багатозначна, а семантичну поліфонію цього «десятого рядка» становить спектр «завжди актуальних» для творчості Степана Процюка екзистенційних питань: пошук кохання та ілюзорність цього пошуку, вибір життєвої позиції як самозреченого служіння чи егоїстичної самозацикленості, чесність чи продажність, психічна гармонія чи патологія…

Мої читацькі враження від роману суттєво відрізняються від заявлених, скажімо, знаним критиком Євгеном Бараном у передмові до книги: «Степан Процюк наблизився до вершини своєї творчої майстерності» (с.6), «Степан Процюк як прозаїк не втомлюється самооновлюватися і змінюватися, чого вимагає від своїх симпатиків та опонентів» (с.6). За всієї симпатії до особистості автора та його творчих пошуків, цей роман, на мій погляд, не містить свідчень ані про творчий ріст, ані про збагачення художньої палітри, ані про «самооновлення» чи «зміни».

Насамперед, роман читається важко, і особливо важко, якщо читач знайомився з іншими текстами письменника, які виходили друком в останні роки. Закономірний психологічний факт: повторюваність втомлює. Степанові Процюку, як людині, котра понад десятиріччя цікавиться психоаналізом, це має бути добре відомо. Тим більше, це відомо його героям, котрі незрідка скаржаться на одноманітність буденщини і на своїх передчасно зів’ялих та нецікавих дружин, які справляють таке враження на них, очевидно, якраз через повторюваність і механістичність звичок та поглядів.

Тому хочеться сигналізувати письменникові: його читач втомився стильовою одноманітністю і прагне свіжих вражень, або, можливо, паузи. Текст роману «Десятий рядок» нагадує приготовлений без особливого натхнення та ентузіазму бігос, до якого досить недбало скинуто звичні для автора інгредієнти і абияк приправлено. Щоправда, на відміну від бігоса, перечитування і повторні «розігрівання» цю літературну страву не рятують, а хутчіш навпаки – переконують у попередньому враженні.

Безперечно, ревізії пам’яті покоління та всілякі постколоніальні психосоціальні проблеми і комплекси зберігають актуальність в українській сучасності. Цю соціальну пам’ять і всілякі перебої в ній, патології і комплекси письменник подає через діахронно схоплену лінію чоловічих доль: дід Гнат (в’язень радянських таборів, типовий герой «табірної прози» у стилі О.Солженіцина, І.Багряного) – батько Марко (викладач історії Стародавнього світу брежнєвської доби) – онук Максим Іванчишини, котрі проектуються на сюжетно-розповідну вісь роману, яка ці долі синхронізує і зводить у єдиному екзистенційно-експресіоністичному вимірі, який і становить безнадійний пошук-прагнення розшифрувати «десятий рядок», котрий для кожного з цих персонажів – свій. Але для художнього твору завжди важливим є не зміст і актуальність проблематики, а форма її висвітлення. Форма ж роману «Десятий рядок» як у контексті українського літературного дискурсу, так і в контексті творчості Степана Процюка, демонструє безнадійну зношеність.

Улюблений авторський прийом – алегорії – переходячи із твору в твір, вже не створюють враження семантично об’ємних картин, а засвідчують хутчіш творче вичерпання письменника. Важко пригадати роман із творчого доробку автора, де б не зринали образи жінки із терезами чи просто терезів як означника складного життєвого вибору, голомозої жінки як провісника смерті чи духовної загибелі, тендітної білявки як чоловічої Аніми, смертоносної Білої Пані. Знайомі читачам Степана Процюка також алегоричні постаті Некрофіла Першого і Другого, як і дебелої Ляльки (роман «Руйнування ляльки»). Психоаналітичний вертеп внутрішньо-психологічної дисоційованості героя у цьому творі розробляється найбільше на матеріалі образу Макса і являє собою традиційний для творчості Степана Процюка комплект фрагментарних особистостей: Провина Мучениківна, Страх Депресантович, Діонісій Адольфович, Ескулап Диктаторович, - поза коло яких персонаж ніяк не може виборсатися.

Міфологічні інкрустації, як і завжди, тішать розширенням інтертекстуального поля твору: семітські Астарта і Молох як розпорядники радянсько-імперських садомазохістських колективних збочень та злочинів, грецькі Мойри як розпорядниці доль героїв, Музи-касталіди як носії спеціальних обдарувань і талантів для героїв. Проте рефренні описи Астарти як надміру вродливої жінки із розмаїтою місячною символікою в аксесуарах, занепадницькими вустами і тонкими пальцями, займаючи чималі абзаци, подекуди мають ефект примножування сторінок роману. Касталіди, по суті, не відіграли вагомого значення у житті всіх трьох персонажів, і вводяться в роман без особливої художньої потреби – очевидно, задля розбавлення загального похмурого психо-емоційного тла твору.

Важлива антропологічна тема – психологія диктатора та її перверсивність у романі універсалізовані і заявлені в досить широкому хронологічному зрізі: від Нерона і Марка Аврелія до Гітлера і Сталіна.  Степан Процюк акцентує притаманні їй некрофільство і, як правило, компенсаторні сексуальні збочення. Лідер-диктатор «заражає» цими рисами всю владну вертикаль, і тому політична психологія будь-якої диктаторської країни неминуче набуває патологічних рис і деформує психіку як катів (кадебіст Єгор Іванович, студент-«стукач» Ігор), так і жертв. Некрофіли-диктатори зіставляються із особистостями, що репрезентують протилежну життєву позицію – установку на творчість: Сенека і Нерон, Лєні Ріффеншталь і Гітлер. Пунктирно-публіцистично заявлено у романі цікаву тему взаємодії та зустрічей-зіткнень цих відмінних психологій і аксіологій, проте ширшого образного розгортання вона не набула.

Загалом, зустрічаємо у творі багато авторських раціоналізованих міркувань про долю України та «Матушки-Росії», характеристики національних зрадників та запроданців різних рангів. У розділах 56-ому і 58-ому іронічно моделюється утопічна картина майбутнього «українського раю» із культом гедонізму та мегамаркетами на місцях колишніх поховань, із табуйованою темою смерті та вигідним експортом історичного досвіду у двадцять першому столітті. Запропонована письменником у цих розділах картина не є переконливою. Події останнього року стануть добрим щепленням для більшості перед національним безпам’ятством. І навряд чи конче мусить національний суб’єкт без кінця обертатися страдницьким невротичним колом (тим більше, що невротичне страдництво ще й сумнівне), плекаючи давні болі, травми і трагедії.

«Кров і сугестію проклять передати неможливо, хіба що гламуризований відчай для купівлі-продажу, - шепотіла архаїчною українською мовою невпізнана бліда субстанція, яку ніхто не помічав, не відчував та й не розумів би, навіть якби вона кричала в мегафон чи розбивала власний енергетичний згусток до конкретних стін, якими було усипане поле для, як сказав режисер, повернення історичної пам’яті» (105). Це висловлене прозорою «блідою субстанцією» зауваження хочеться адресувати також авторові роману «Десятий рядок»: чи варто прикрашати трагізм порнографією? чи варто актуалізувати і роз’ятрювати біль ненастанним поверненням до одного й того ж, і що ще гірше – тією ж незмінною авторською мовою? Чи не є це надійним шляхом до трансформації трагедії у фарс? Ексцентричність та епатаж до лиця молодому авангардисту, та чи до лиця вони досвідченому романісту-ювіляру із претензією на духовну харизму? Чи не впроваджуються ці елементи в художні тексти письменника також задля «гламуризації» та «купівлі-продажу»?

Для прикладу, не зовсім зрозумілою є героїзація образу Максима – онука радянського політв’язня і сина викладача університету, якому вдалося зберегти вірність своїм переконанням – через семіологічне «прищеплення» міфологічного змісту: «… ти горів на жертовнику, а над тобою схилялося бездушне ідольське лице… поруч була неймовірно вродлива, до темної занепадницької хворобливості жінка, прикрашена місячним серпом…» (с.51). «Еротоманське мучеництво» цього персонажа подається далі в більш іронічному тоні (розділ 64), але загалом видається начебто зайвим, виламується із загальної історіософської проблематики роману і сприймається як своєрідний казус, недоречність. А коли прочитуємо описи трагічних табірних буднів діда Гната упереміж із опусами на кшталт: «…а потім богиня Астарта кусала настовбурчені чоловічі члени й жадібно випивала вологу із розкритих жіночих розкішниць… кров змішувалася із спермою, запах червоних секрецій і зубовний скрегіт, вперемішку з прокльонами, які все слабнули, перетворюючись на тихі зойки, висів над місцем для чи то фінікійської, чи то новітньої гекатомби…» (с.51), то неминуче виникає питання, яку художню мету мав письменник, змішуючи ці такі різні дискурси? Тому що вже через абзац на тій же сторінці читаємо: «Пройшли чутки, що завтра їх поженуть на лісоповал. Кілька місяців роботи на лісоповалі – це смерть. Довша за невигойне каліцтво. На койці або біля параші, доходягою. Або моментальна – від конвоїрської кулі, дерева, що розтрощує голову, зупинки серця від перенапруження, розпачу, ще сотень причин» (с.51).

Дивують у романі також констатації письменником деяких українських соціальних проблем та імітація їх узагальнення. «Ні-ні, нічого такого не подумайте, - пише Степан Процюк, - офісні люди переважно помірно добрі й помірно вгодовані. Вони не люблять надмірностей як сибаритства, так і аскези. Крайнощі – не для них. Для них – середина, стадність, спокій, трошки вина чи віскі вечорами, трошки сексу – раз-два! – на тиждень, трошки пліток і багато офісної праці, бо треба заробляти, чорт забирай, заробляти треба, заробляти, треба, треба і вкотре треба, і ніколи не припиняти цього робити, це святе, це питання віри й фундамент життя, альфа й омега, срака-дошка і всі сенси і смисли, зсунуті докупи в одній офісній кімнаті» (с.122). Це навіть цікаво, чому саме офісні працівники раптом постають втіленням усілякого зла, меркантильності, великої скромності в еротичних потребах і так саркастично характеризуються із обов’язковим вкрапленням вульгаризмів? До речі, вульгаризми могли б стати окремим приводом для розмови про стилістичну манеру Степана Процюка.

І на завершення – зауваження з позиції читача-жінки. Чудернацько лунають рядки: «Марко подумав, що тоталітарні режими всіх часів і народів навдивовижу патріархальні. Матріархат – це можливість свободи. Патріархат – це небезпека тиранії» (с. 126), - у загальному контексті роману «Десятий рядок». Чудернацько, тому що авторський дискурс виразно гінофобський і маскуліноцентричний. Жінка у світі роману «Десятий рядок» подана в альтернативі між прозорою безтілесною тінню, алегорією чи символом (див. наведені вище алегорії) і тілом – об’єктом сексуальних зазіхань, замилувань чи знудження та відрази (Ганна, Галя). На сторінках 62-64 від імені Максима подається типологія «усіх його претенденток на вічну любов»: «любителька байдарок і каное», «та, що була крихітною і правильною», «королева амазонок», «пристрасна», «соратниця», «містична юнка», «розсіяна», гувернантка цариці Мессаліни» (остання, до речі, зчаста згадується і в інших романах автора), «неосвічена». Така детальна «типологія» досить екзотично прочитується в «антикомуністичному романі», і напрошується додаткове означення роману – «антижіночий». Тим більше, що наведена типологія ще й вичерпно «підсумовується»: «Вічної любові не було ніде. Хоча всі ці жінки любили поговорити про неї» (с.64). Очевидно, маємо вихід на авторську свідомість і її патріархальні обмеження, над доланням яких автору, вочевидь, також варто попрацювати. Бо ж не треба бути великим аналітиком, аби здогадатися, що подібні соціально-гендерні звинувачення у текстах не бувають випадковими. Тим більше, що в ході читання твору безперервно навіюється думка: «Лікарю, зціли себе».

Назва роману засвідчує амбітний намір автора – розкрити сутності, приховані для поверхового реципієнта, побачити ледь вловне, ледь прочитуване – приховані неусвідомлені рушійні сили у психічному житті людини, невидимі і непояснені історичні закономірності.

Парадокс полягає в тому, що символом цих прихованих сутностей є десятий рядок на таблиці офтальмолога – його можна побачити, напруживши зір, можна розпізнати окремі літери, але ті літери не складаються у слова. Десятий рядок – це авторська текстуальна стратегія, яка зваблює в читання, обіцяючи відповісти на питання, відповідей на які автор не знає. Роман «Десятий рядок» є окуляром, що хаотично розкриває окремі проблеми, не зводячи їх проте в цілісну картину, що ставить питання, але не дає відповідей, репрезентує ексцентричний пошук цінностей, але у процесі цього пошуку все релятивізує і знецінює. Ця духовно-психологічна безвихідь художнього світу Степана Процюка, переходячи із твору в твір, також виглядає доволі монотонною і потребує певного «розбавлення», а може й просто «збавлення» від важких психічних уроєнь і химер, чи як компромісно називає ці всі явища Людмила Скорина у своїй рецензії на «Буквоїді» - від «химерних візій «Десятого рядка».