Кожного автора визначають власна тема й індивідуальний стиль.  Василь Слапчук – один із небагатьох в сучасній українській прозі, який прийшов до першого і володіє другим. Підкреслюю, один із небагатьох.

Я довго не міг читати цієї книги про війну. Дивної книги про війну без війни. Що мене стримувало? Навіть не знаю: наскрізна самоіронія, за якою затамовується поколіннєвий пафос і поколіннєва трагедія? Кому нині це треба? Ми живемо без пафосу і трагедії, ми просто безпафосно вмираємо, як телеекранні герої і комп’ютерні ігрові персонажі.

Спочатку видалося забагато цитування. Від стародавніх китайців до Сашка Клименка, приятеля Василя Слапчука і талановитого літератора. Напевне тому  молодий львівський критик Ігор Котик стверджує, що маємо у книзі Слапчука власне дві книги: книгу-есей і книгу-сюжет. Спробуй інакше розповісти про війну, коли про неї розповідають щодня і щоночі, й ми є свідками перманентної війни суспільної, індивідуальної.

Можна було би розповісти, як це зробив Сергій Пантюк у романі «Війна і ми». Не найгірше зробив. Можна написати так, як це відчув Тьєррі Есс у романі «Демон» (цей талановитий роман переклав українською Андрій Білас, і в 2013-му книга вийшла в Івано-Франківську, а сам французький прозаїк приїжджав на презентацію). Можна… Словом, тут літератури огром. А війна, як тривала, так і триває, за принципом російської помівки: «А Васька слушает да ест»…

Афганський досвід Василя Слапчука дозволив йому подивитися на війну, як на філософсько-екзистенційну проблему. Висновок Василя простий і вічно-повторюваний, незворотній – війна нікуди не дінеться, вона у нас всередині. А це значить, що будь-яка війна в своїй основі є руйнуванням во імʼя відбудови і навпаки. Або ж простіше: кожна війна є смертю во імʼя життя і навпаки. Тут напрошується есеїстичний пасаж Наталки Маслової із доброї книги, яка непоміченою пройшла, під назвою «Світ тексту» (Харків: Майдан, 2006): «Подорож до самого себе – це завжди плавання до риски смерті. Здригання від того, що ти є, неможливе без думки про смерть цього є. Людина – це смерть, яка проживає людське життя (Олександр Кожев). Ми тимчасово живі, але вічно смертні (Анатолій Корольов). Отож, стан присутності смерті в живому – більш складний стан істини, ніж просто сама смерть, яку ми розуміємо, як особистий кінець. Вічно смертні – це таїна, нам вручена, і ми не знаємо, скільки разів ми смертні й чи смертні правдиво за життя. Ми усього лиш утиснуті в себе, і здається, що саме тому наперед володіємо своєю смертю».

Все інше у цій книзі – кілька сюжетних ліній: Миколи Корнелюка, його приятеля Михайла (Міші), самого автора з сімейною ідилією, дружиною Дайтою і сином Міккі, які своєю ненав’язливою і люблячою присутністю, допомагають авторові у «позиційному» акцентуванні на тому чи іншому фрагменті феномену війни.

Книга Василя Слапчука не є ні сенсаційною, ні епатажною. Вона є просто мудрою. Війна не просто спустошує, вона каструє – в прямому і переносному значенні цього дійства. Від війни не втечеш. Вона тебе дожене. Кожного, хто про неї бодай раз подумав, не кажучи про тих, які в силу різних причин самі брали участь у війні. Не згадуючи тих, хто планував її, як осмисленне й узаконене цивілізаційне й індивідуальне варварство. Як ЗЛОЧИН, прощення якому нема і не може бути.

Герої цієї книги прийшли до цього розуміння через особисті втрати і фізичне каліцтво. Головний рефрен-висновок цієї книги звучить в останній фразі автора: «І нащо воно мені, блядь, треба було?» (перед цим цю думку озвучив друг Миколи, кастрований афганець Міша).

Про інші проблеми-травми-трагедії, які озвучені Слапчуком, я не говоритиму. До такого глибинного розуміння війни мало хто піднімається. Але навіть Слапчуків досвід залишиться тільки його. Так само, як і біль буде лише його. А через енну кількість років, чергові обдурені й покалічені солдати, добре випивши, зі сльозами в очах один одному знову скажуть: «І нащо воно нам, блядь, треба було?!»…